Видатні діячі - діти священиків
- D_i_V_a
- Повідомлень: 9525
- З нами з: 01 березня 2016, 10:52
- Стать: Жінка
- Звідки: Київ
- Дякував (ла): 6279 разів
- Подякували: 3675 разів
- Контактна інформація:
Видатні діячі - діти священиків
Микола Міхновський
Серед плеяди діячів національного руху в Наддніпрянській Україні кінця XIX початку XX ст. необхідно відзначити постать Миколи Івановича Міхновського, якого по праву можна вважати ідеологом української державності. Микола Міхновський народився 31 березня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту (тоді Полтавська губернія), де його батько був сільським священиком. Батько Міхновського був національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою. З дитинства Микола Міхновський виховувався на Шевченковому «Кобзарі» і творах Котляревського.
Спочатку Міхновський навчався у Прилуцькій гімназії. Закінчивши гімназію, у 1890-му році вступив на юридичний факультет Київського університету. Дев’ятнадцятилітнім він вступає до недавно створеного нелегального «Братства тарасівців», починаючи енергійну розбудову його найчисельнішої групи — київської, розробляє основні теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 року, стало на шлях боротьби за «повну автономію України».
У січні 1898 р. Микола Міхновський переїжджає до Харкова, де відкриває власну адвокатську контору. Через два роки він бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації — Революційної української партії, організовує Установчий з’їзд та пише програму РУП, яку з часом видає окремою книжечкою під назвою «Самостійна Україна». У ній М. Міхновський проголошує думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин. «Наш нарід перебуває у
Брошура Міхновського «Самостійна Україна»..jpgстановищі зрабованої нації», — констатує Микола Міхновський. Офіційно він не був членом РУП.
1903 року Микола Міхновський пише твір, який невдовзі став широко відомим в Україні і за її межами, назва якого звучала як «Десять заповідей УНП», а у 1904 році виходить друком брошура «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії», яка зачіпає доленосні проблеми української нації та в ній викладені основні теоретичні засади українського націоналізму. 1904 року Міхновський створює бойове крило партії — організацію «Оборона України», яка здійснила низку заходів з ліквідації символів імперіалізму (символів окупації) в Харкові, Києві та Одесі, а після революції взяла активну участь у боротьбі за визволення України. Крім політики Микола Міхновський продовжував займатись адвокатською діяльністю і 1906 року він домігся звільнення братів Олександра і Михайла Шеметів, покараних до страти. Пізніше Міхновський та Шемет з розмахом починають видавати національну пресу. 1905 року вони випустили партійний друкований орган «Самостійна Україна» і селянську газету «Хлібороб», що мала на меті національне і соціальне пробудження українського селянства. Але незабаром влада заборонила часопис. Через шалений тиск режиму УНП призупиняє відкриту діяльність, а Міхновський повертається до видавничої справи.
Протягом 1912 року у Харкові він видає газету «Сніп». Під час Першої світової війни — поручик, служив у Київ. Разом з однодумцями розробив програму творення українського війська, яку з початком української революції 1917 — 1921 років активно втілював у життя. Засновник і керівник утвореного 16 березня 1917 Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, член Українського генерального військового комітету. Він виступає від УГВК на Всеукраїнському національному конгресі 1917, обраний членом Української Центральної Ради. Згодом після Першого Українського військового з’їзду 1917 (18 — 21 (5 — 10) травня) вийшов зі складу УГВК. Восени 1917 оселився на Полтавщині, обраний Лубенським мировим суддею, приєднався до Української демократичної хліборобської партії (УДХП), сприяв поширенню її впливу.
За Української Держави перебував в опозиції до влади, був одним з лідерів УДХП. Після початку протигетьманського повстання 1918 виступав за примирення сторін (гетьмана П.Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки) та утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. В 1920 перебуває у Новоросійську (нині місто Краснодарського краю, РФ), марно намагався емігрувати. Жив на Кубані, учителював, працював у кооперації. 1924 повернувся до Києва, був там заарештований Державним політичним управлінням УСРР, після кількох днів допитів опинився на волі. Наступного дня після звільнення скінчив життя самогубством, проте обставини смерті не з’ясовані.
Євген Несторович Бондар Націоналістичні ідеї М. Міхновського в контексті суспільно-політичних реалій українського суспільства кінця ХIХ – початку ХХ ст. Шемет С. Микола Міхновський (посмертна згадка). В кн.: Хліборобська Україна, кн. 5. Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і слово. Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.).
http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/ ... khnovskiy/
Серед плеяди діячів національного руху в Наддніпрянській Україні кінця XIX початку XX ст. необхідно відзначити постать Миколи Івановича Міхновського, якого по праву можна вважати ідеологом української державності. Микола Міхновський народився 31 березня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту (тоді Полтавська губернія), де його батько був сільським священиком. Батько Міхновського був національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких та священицьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою. З дитинства Микола Міхновський виховувався на Шевченковому «Кобзарі» і творах Котляревського.
Спочатку Міхновський навчався у Прилуцькій гімназії. Закінчивши гімназію, у 1890-му році вступив на юридичний факультет Київського університету. Дев’ятнадцятилітнім він вступає до недавно створеного нелегального «Братства тарасівців», починаючи енергійну розбудову його найчисельнішої групи — київської, розробляє основні теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 року, стало на шлях боротьби за «повну автономію України».
У січні 1898 р. Микола Міхновський переїжджає до Харкова, де відкриває власну адвокатську контору. Через два роки він бере участь у створенні першої української політичної самостійницької організації — Революційної української партії, організовує Установчий з’їзд та пише програму РУП, яку з часом видає окремою книжечкою під назвою «Самостійна Україна». У ній М. Міхновський проголошує думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин. «Наш нарід перебуває у
Брошура Міхновського «Самостійна Україна»..jpgстановищі зрабованої нації», — констатує Микола Міхновський. Офіційно він не був членом РУП.
1903 року Микола Міхновський пише твір, який невдовзі став широко відомим в Україні і за її межами, назва якого звучала як «Десять заповідей УНП», а у 1904 році виходить друком брошура «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії», яка зачіпає доленосні проблеми української нації та в ній викладені основні теоретичні засади українського націоналізму. 1904 року Міхновський створює бойове крило партії — організацію «Оборона України», яка здійснила низку заходів з ліквідації символів імперіалізму (символів окупації) в Харкові, Києві та Одесі, а після революції взяла активну участь у боротьбі за визволення України. Крім політики Микола Міхновський продовжував займатись адвокатською діяльністю і 1906 року він домігся звільнення братів Олександра і Михайла Шеметів, покараних до страти. Пізніше Міхновський та Шемет з розмахом починають видавати національну пресу. 1905 року вони випустили партійний друкований орган «Самостійна Україна» і селянську газету «Хлібороб», що мала на меті національне і соціальне пробудження українського селянства. Але незабаром влада заборонила часопис. Через шалений тиск режиму УНП призупиняє відкриту діяльність, а Міхновський повертається до видавничої справи.
Протягом 1912 року у Харкові він видає газету «Сніп». Під час Першої світової війни — поручик, служив у Київ. Разом з однодумцями розробив програму творення українського війська, яку з початком української революції 1917 — 1921 років активно втілював у життя. Засновник і керівник утвореного 16 березня 1917 Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, член Українського генерального військового комітету. Він виступає від УГВК на Всеукраїнському національному конгресі 1917, обраний членом Української Центральної Ради. Згодом після Першого Українського військового з’їзду 1917 (18 — 21 (5 — 10) травня) вийшов зі складу УГВК. Восени 1917 оселився на Полтавщині, обраний Лубенським мировим суддею, приєднався до Української демократичної хліборобської партії (УДХП), сприяв поширенню її впливу.
За Української Держави перебував в опозиції до влади, був одним з лідерів УДХП. Після початку протигетьманського повстання 1918 виступав за примирення сторін (гетьмана П.Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки) та утворення коаліційного кабінету при збереженні гетьманату. В 1920 перебуває у Новоросійську (нині місто Краснодарського краю, РФ), марно намагався емігрувати. Жив на Кубані, учителював, працював у кооперації. 1924 повернувся до Києва, був там заарештований Державним політичним управлінням УСРР, після кількох днів допитів опинився на волі. Наступного дня після звільнення скінчив життя самогубством, проте обставини смерті не з’ясовані.
Євген Несторович Бондар Націоналістичні ідеї М. Міхновського в контексті суспільно-політичних реалій українського суспільства кінця ХIХ – початку ХХ ст. Шемет С. Микола Міхновський (посмертна згадка). В кн.: Хліборобська Україна, кн. 5. Турченко Ф.Г. Микола Міхновський: Життя і слово. Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.).
http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/ ... khnovskiy/
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Видатні діти священиків
Про життя українського історіка, Молчановського Никандра, можна ознайомитись тут http://ukrgenealogy.com.ua/viewtopic.php?f=220&t=1266
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
- в36 Ольга
- Повідомлень: 1090
- З нами з: 21 лютого 2016, 16:46
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 1374 рази
- Подякували: 1063 рази
Re: Видатні діти священиків
Венгрженовский Сергей Александрович (1844-1913). (Эдуард Сикора "Лица Каменца-Подольского")
Этнограф, фольклорист, краевед, историк Подолья. Закончил Каменец-Подольскую духовную семинарию. С 1890 года был членом Подольского епарихиального историко-статистического комитета и Подольского историко-археологического общества. Исследовал быт, обычаи, верования, народную медицину, фольклор Подолья. Публиковал статьи в «Киевской старине» и в «Подольских епархиальных ведомостях». Автор документальной повести «Свадьба Тимоша Хмельницкого» и статьи «Еще кое-что о Кармелюке». Переводил с польского языка работы Ю.Ролле «Доля красуні» (1887), «Кармелюк» (1888). В третьем выпуске «Трудов» (1887) разместил исторический очерк об унии на Брацлавщине и подборку середневековых административных, судовых, нотариальных и других актов. В 1890-1910 годах передал много книг, предметов старины, а также
коллекцию фольклорно-этнографических материалов Каменец-Подольскому древнехранилищу.
Далее пойдет уже совсем не Эдуард Сикора :D
Хочется добавить, что Сергей Александрович родился в селе Новое Поречье Каменецкого уезда Подольской губернии. Родители - священник Александр Васильевич Венгрженовский и его жена Екатерина Григорьевна. Пока нашлись только четверо их детей: сыновья Сергей Александрович, Василий Александрович, Григорий Александрович и дочь Ольга Александровна.
Отец рано умер и место священника в приходе было предоставлено за сиротами. Но ни один из братьев так не стал священником.
Этнограф, фольклорист, краевед, историк Подолья. Закончил Каменец-Подольскую духовную семинарию. С 1890 года был членом Подольского епарихиального историко-статистического комитета и Подольского историко-археологического общества. Исследовал быт, обычаи, верования, народную медицину, фольклор Подолья. Публиковал статьи в «Киевской старине» и в «Подольских епархиальных ведомостях». Автор документальной повести «Свадьба Тимоша Хмельницкого» и статьи «Еще кое-что о Кармелюке». Переводил с польского языка работы Ю.Ролле «Доля красуні» (1887), «Кармелюк» (1888). В третьем выпуске «Трудов» (1887) разместил исторический очерк об унии на Брацлавщине и подборку середневековых административных, судовых, нотариальных и других актов. В 1890-1910 годах передал много книг, предметов старины, а также
коллекцию фольклорно-этнографических материалов Каменец-Подольскому древнехранилищу.
Далее пойдет уже совсем не Эдуард Сикора :D
Хочется добавить, что Сергей Александрович родился в селе Новое Поречье Каменецкого уезда Подольской губернии. Родители - священник Александр Васильевич Венгрженовский и его жена Екатерина Григорьевна. Пока нашлись только четверо их детей: сыновья Сергей Александрович, Василий Александрович, Григорий Александрович и дочь Ольга Александровна.
Отец рано умер и место священника в приходе было предоставлено за сиротами. Но ни один из братьев так не стал священником.
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Видатні діти священиків
якось пан Сікора скупо розповів про видатну людину ;) ;) ;) , треба було десь так:
Л.В. Баженов
м. Кам'янець-Подільський
Сергій Венгрженовський - відомий краєзнавець Поділля другої
половини ХІХ - початку ХХ ст.
З-поміж плеяди відомих дослідників Поділля другої половини ХІХ - початку ХХ ст. таких ях М.Я.Орловський, М.В.Сімашкевич, Ю.І.Сіцінський, М.І. Яворовський, В.К. Гульдман, (це теж діти священиків) непересічне місце належить Сергію Олександровичу Венгрженовському. Про нього писали його сучасники: "За місцем народження і вихованням і за своїми симпатіями, він був подолянином... і любов до Вітчизни та Поділля засвідчив своєю заповзятою працею у вивченні рідного краю"
Народився Сергій Венгрженовський за старим стилем 7 жовтня 1844 року в с. Нове Поріччя Кам'янецького повіту, тепер Городоцького району на Хмельниччині, в сім'ї сільського священика. Батьки вирішили, як тоді було прийнято, дати синові духовну освіту і мріяли про його кар'єру на ниві пастирства. С. Венгрженовський закінчив Кам'янецьке духовне училище і успішно студіював до 1869 року в Подольскией духовній семінарії, яка тоді була центром наукового краєзнавства. Здібного учня помітили викладачі семінарії, науковці С.М. Лобатинський, О.Я. Павлович і залучили його до збиранню етнографічних матеріалів у селах Поділля для складання історико-статистичних описів населених місць губернії. Венгрженовського захопила історія краю, побут його жителів, що визначило подальшу його творчу долю. Він не прийняв сан священика. Натомість став вільним слухачем історико-філологічного факультету Новоросійського (Одеського) університету. Оскільки батьки відмовили йому в матеріальній допомозі, то засоби до життя здобував, займаючись репетиторством у багатих родинах спочатку Одеси, згодом у м. Хотині та навколишніх селах.
1873 року Венгрженовський переселився до Кам'янця, де влаштувався чиновником в акцизному управлінні Подільської губернії. Майже п'ятнадцятирічний період так званої "кам'янецької доби" сформував його як дослідника - поділлєзнавця. Він одразу ж зблизився з - М.В. Сімашкевичем, М.І. Яворовським, Й.Й. Роллє та іншими місцевими краєзнавцями і став діяльним членом Подільського єпархіального Історико-статистичного комітету. За дорученням Комітету Венгрженовський став опрацьовувати середньовічні акти, рукописи і стародруки, спеціалізуючись у вивченні історії Брацлавського воєводства. Внаслідок, при сприянні М.І. Яворовського він опублікував в "Трудах" Комітету дві великі цінні археографічні праці "Исторический очерк унии в Брацлавщине. Акты" (К-П., 1887, вип. 3) і "Материалы для истории унии в бывшем Брацлавском воеводстве во второй половине ХVIII в." (К-П., 1891, вип. 5), які зберегли свою актуальність й сьогодні, але, на жаль, майже не використовуються сучасними дослідниками.
Водночас С. Венгрженовський встановив зв'язки з редакцією "Киевской старины" і опублікував у часописі свої кращі наукові і літературні твори "Авантюра ХVI века" (1893), "Свадьба Тимоша Хмельницкого" (1897), "Еще кое-что о Кармелюке" (1886) та інші. Крім того, Венгрженовський здійснив переклади з польської мови для потреб української громадськості ряд історичних оповідань з минувшини Поділля тоді відомого письменника і краєзнавця "Йосипа Роллє (Доктора Юзефа Антонія), з-поміж яких "'Киевская старина" помістила твори "'Кармелюк" (1886). "Судьба красавицы (Софии Витте-Потоцкой)" (1887).
1887 року Подільське губернське правління направило Венгрженовського на роботу акцизним чиновником на підприємства Гайсинського, Балтського і Могилів-Подільського повітів. Він працював старшим помічником наглядача акцизного контролю переважно в м. Гайсині, з 1903 року постійно на цукровому заводі села Могильне Гайсинського повіту. В цей період він використовував любу можливість, щоб побувати у Кам'янці-Подільському і брати участь в його громадському житті, особливо в діяльності Історико-археологічного товариства. Венгрженовський неодноразово обстежував пам'ятки давнього зодчества Вінниччини, за дорученням товариства зібрав і передав Кам'янець-Подільському історичному музею понад 100 археологічних пам'яток, понад 50 стародруків та книг ХVIII - XIX ст.
У 90-ті роки XIX - на початку XX ст. Сергій Венгрженовський головну увагу звернув на вивчення побуту подільського села. Він один з перших серед дослідників почав виявляти і вивчати національні традиції у вишиванках, народному ткацтві та писанках подолян. У цей час з'явилися в "Киевской старине" його етнографічні праці "Языческий обычай в Брацлавщине "гоните шуляка" (1895), "Рабочие волы в Брацлавщине и их номенклатура" (1898) та інші.
Пішов з життя Сергій Олександрович Венгрженовський 26 вересня 1913 року, при виконанні службових обов'язків в с.Могильне на Гайсинщині. Некрологи про нього опублікували київські часописи "Рада" (19ІЗ, № 239), "Украинская жизнь" (1913, №11), кам'янецький "Православная Подолия" (1914, №2) тощо. Всі вони високо оцінили подвижництво і самовідданість праці С. Венгрженовського на ниві дослідження Поділля. Тільки з початком 90-х років ХХ ст. постать Венгрженовського та його творчість починають займати належне місце в українській історіографії, в поділлєзнавстві.
Л.В. Баженов
м. Кам'янець-Подільський
Сергій Венгрженовський - відомий краєзнавець Поділля другої
половини ХІХ - початку ХХ ст.
З-поміж плеяди відомих дослідників Поділля другої половини ХІХ - початку ХХ ст. таких ях М.Я.Орловський, М.В.Сімашкевич, Ю.І.Сіцінський, М.І. Яворовський, В.К. Гульдман, (це теж діти священиків) непересічне місце належить Сергію Олександровичу Венгрженовському. Про нього писали його сучасники: "За місцем народження і вихованням і за своїми симпатіями, він був подолянином... і любов до Вітчизни та Поділля засвідчив своєю заповзятою працею у вивченні рідного краю"
Народився Сергій Венгрженовський за старим стилем 7 жовтня 1844 року в с. Нове Поріччя Кам'янецького повіту, тепер Городоцького району на Хмельниччині, в сім'ї сільського священика. Батьки вирішили, як тоді було прийнято, дати синові духовну освіту і мріяли про його кар'єру на ниві пастирства. С. Венгрженовський закінчив Кам'янецьке духовне училище і успішно студіював до 1869 року в Подольскией духовній семінарії, яка тоді була центром наукового краєзнавства. Здібного учня помітили викладачі семінарії, науковці С.М. Лобатинський, О.Я. Павлович і залучили його до збиранню етнографічних матеріалів у селах Поділля для складання історико-статистичних описів населених місць губернії. Венгрженовського захопила історія краю, побут його жителів, що визначило подальшу його творчу долю. Він не прийняв сан священика. Натомість став вільним слухачем історико-філологічного факультету Новоросійського (Одеського) університету. Оскільки батьки відмовили йому в матеріальній допомозі, то засоби до життя здобував, займаючись репетиторством у багатих родинах спочатку Одеси, згодом у м. Хотині та навколишніх селах.
1873 року Венгрженовський переселився до Кам'янця, де влаштувався чиновником в акцизному управлінні Подільської губернії. Майже п'ятнадцятирічний період так званої "кам'янецької доби" сформував його як дослідника - поділлєзнавця. Він одразу ж зблизився з - М.В. Сімашкевичем, М.І. Яворовським, Й.Й. Роллє та іншими місцевими краєзнавцями і став діяльним членом Подільського єпархіального Історико-статистичного комітету. За дорученням Комітету Венгрженовський став опрацьовувати середньовічні акти, рукописи і стародруки, спеціалізуючись у вивченні історії Брацлавського воєводства. Внаслідок, при сприянні М.І. Яворовського він опублікував в "Трудах" Комітету дві великі цінні археографічні праці "Исторический очерк унии в Брацлавщине. Акты" (К-П., 1887, вип. 3) і "Материалы для истории унии в бывшем Брацлавском воеводстве во второй половине ХVIII в." (К-П., 1891, вип. 5), які зберегли свою актуальність й сьогодні, але, на жаль, майже не використовуються сучасними дослідниками.
Водночас С. Венгрженовський встановив зв'язки з редакцією "Киевской старины" і опублікував у часописі свої кращі наукові і літературні твори "Авантюра ХVI века" (1893), "Свадьба Тимоша Хмельницкого" (1897), "Еще кое-что о Кармелюке" (1886) та інші. Крім того, Венгрженовський здійснив переклади з польської мови для потреб української громадськості ряд історичних оповідань з минувшини Поділля тоді відомого письменника і краєзнавця "Йосипа Роллє (Доктора Юзефа Антонія), з-поміж яких "'Киевская старина" помістила твори "'Кармелюк" (1886). "Судьба красавицы (Софии Витте-Потоцкой)" (1887).
1887 року Подільське губернське правління направило Венгрженовського на роботу акцизним чиновником на підприємства Гайсинського, Балтського і Могилів-Подільського повітів. Він працював старшим помічником наглядача акцизного контролю переважно в м. Гайсині, з 1903 року постійно на цукровому заводі села Могильне Гайсинського повіту. В цей період він використовував любу можливість, щоб побувати у Кам'янці-Подільському і брати участь в його громадському житті, особливо в діяльності Історико-археологічного товариства. Венгрженовський неодноразово обстежував пам'ятки давнього зодчества Вінниччини, за дорученням товариства зібрав і передав Кам'янець-Подільському історичному музею понад 100 археологічних пам'яток, понад 50 стародруків та книг ХVIII - XIX ст.
У 90-ті роки XIX - на початку XX ст. Сергій Венгрженовський головну увагу звернув на вивчення побуту подільського села. Він один з перших серед дослідників почав виявляти і вивчати національні традиції у вишиванках, народному ткацтві та писанках подолян. У цей час з'явилися в "Киевской старине" його етнографічні праці "Языческий обычай в Брацлавщине "гоните шуляка" (1895), "Рабочие волы в Брацлавщине и их номенклатура" (1898) та інші.
Пішов з життя Сергій Олександрович Венгрженовський 26 вересня 1913 року, при виконанні службових обов'язків в с.Могильне на Гайсинщині. Некрологи про нього опублікували київські часописи "Рада" (19ІЗ, № 239), "Украинская жизнь" (1913, №11), кам'янецький "Православная Подолия" (1914, №2) тощо. Всі вони високо оцінили подвижництво і самовідданість праці С. Венгрженовського на ниві дослідження Поділля. Тільки з початком 90-х років ХХ ст. постать Венгрженовського та його творчість починають займати належне місце в українській історіографії, в поділлєзнавстві.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
- в36 Ольга
- Повідомлень: 1090
- З нами з: 21 лютого 2016, 16:46
- Стать: Жінка
- Дякував (ла): 1374 рази
- Подякували: 1063 рази
Re: Видатні діти священиків
Вот, кстати,о М. А. Орловском...al_mol писав: ... М.Я.Орловський, М.В.Сімашкевич, Ю.І.Сіцінський, М.І. Яворовський, В.К. Гульдман, (це теж діти священиків)...
Подільська духовна семінарія та її вихованець Михайло Орловський
Биография составлена Валентиной ВОЛКОВОЙ, научным работником Камянец-Подольского исторического музея-заповедника.
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Видатні діти священиків
Ось, що писав в своїй праці Євтим Сіцінський в 1927
"Українськими культурними діячами родом Поділля є: історик Нікандр Молчановський ( р. 1906), вчителі дух. семінарії, історики — Данило Синицький (р. 1907), Микола Яворовський (р- 1919), Олександер Павлович (р. 1901), Митрофан Сімашкевич, історик-етно-"граф, Михайло Орловський (р. 1888), проповідник українською мовою Василь Гречулевич ( р. 1870), історик Іоан Шипович, історик українського мистецтва Кость Шероцький (р. 1919), український композитор Микола Леонтович (р. 1921), українські письменники— Степан Руданський (р. 1873), Анатоль Свидницький (р. 1871), Михайло Коцюбинський (р. 1913), Модест Левицький, Олександер Лотоцький та український художник Олекса Новаківський, що віддавна оселивсь у Львові."
"Українськими культурними діячами родом Поділля є: історик Нікандр Молчановський ( р. 1906), вчителі дух. семінарії, історики — Данило Синицький (р. 1907), Микола Яворовський (р- 1919), Олександер Павлович (р. 1901), Митрофан Сімашкевич, історик-етно-"граф, Михайло Орловський (р. 1888), проповідник українською мовою Василь Гречулевич ( р. 1870), історик Іоан Шипович, історик українського мистецтва Кость Шероцький (р. 1919), український композитор Микола Леонтович (р. 1921), українські письменники— Степан Руданський (р. 1873), Анатоль Свидницький (р. 1871), Михайло Коцюбинський (р. 1913), Модест Левицький, Олександер Лотоцький та український художник Олекса Новаківський, що віддавна оселивсь у Львові."
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Видатні діячі - діти священиків
Священники-украинцы – члены Государственной Думы Российской империи
автор работы Александр Федосеев
Анатолий (в миру Каменский Алексей Васильевич), депутат 4-й ГД от г. Одессы Херсонской губернии. Родился 3 октября 1863 года. Из семьи православного священника. В 1866 году окончил Самарскую духовную семинарию. Два года служил надзирателем в той же семинарии. Женат, к 1891 овдовел. 6 августа 1888 года рукоположен в сан священника церкви в с. Хилково Самарской губернии. В 1895 году окончил Петербургскую духовную академию со степенью кандидат богословия. 26 августа 1895 года пострижен в монахи епископом Никандром (Молчановым). Получил назначение в Северо-Американские Соединенные Штаты. Первоначально находился на Аляске, занимал должность настоятеля Ситхинского Михайло-Архангельского православного собора, смотрителя Миссионерской школы и благочинного Ситхинского округа (1895-97). С 1897 года возведен в сан архимандрита при архиерейском доме в г. Сан-Франциско. Переведен в г. Миннеаполис (штат Миннесота), с 1899 года заведовал Миннеапольской миссионерской школой. В свободное время был настоятелем православного собора в Чикаго. В 1903 году вернулся в Россию, в 1903 получил назначение ректором Одесской духовной семинарии. 10 декабря 1906 года хиротонисан во епископа Елисаветградского, викарного епископа Херсонской епархии. Хиротония проходила в Свято-Троицком соборе Александро-Невской лавры в Санкт-Петербурге, ее совершил митрополит Петербургский и Ладожский Антоний, митрополит Владимир. Учредил в епархии попечительство о беднейших учащихся в семинарии. Председатель Одесского св. Андреевского братства.
25 октября 1912 избран в 4-ю ГД от 2-го съезда гор. избирателей. Выборы по докладу Отдела Думы признаны неправильными, но «не подлежащими отмене». Входил во фракцию Правых. Член комиссий: библиотечной (до 1914), бюджетной (1-я сессия), переселенческой, по вероисповедным вопросам, о праздновании 300-летия дома Романовых, о народном здравии, для выработки законопроекта о печати. Докладчик 3-го отдела по проверке прав членов ГД. В марте 1914 входил в состав Комитета по сооружению Троицкого собора. 5 ноября 1914 заявил о сложении депутатских полномочий в связи с назначением епископом Томским и Алтайским 30 июля 1914. Распорядился передать 2-месячное депутатское жалованье на военные нужды: 100 руб. - в Думский госпиталь, остальные деньги - в Синодальный Алексеевский госпиталь.
После Февральской революции 1917 проводил агитацию против нового строя. Освятил знамя одного из отделов «Союза Михаила Архангела», которое было прислано из Петрограда В. Пуришевичем. За пропаганду контрреволюционных взглядов 15 июня 1917 был отправлен в отставку по инициативе местного Совета, поддержанной съездом духовенства и мирян. По решению съезда, выразившего ему недоверие, была проведена ревизия финансовой деятельности епископа Анатолия по результатам которой финансовых нарушений выявлено не было. По требования Временного комитета Совета депутатов Святейший Синод 21 июля 1917 предложил Анатолию «подать заявление на увольнение на покой». 27 июля 1917 подал такое прошение, выдвигая в качестве причины ухода «переутомление». Поселился в Сергиевой пустыни. В августе 1917 года обратился к Поместному Собору, требуя назначить следствие по делу об его увольнении. Был восстановлен. Член Священного Собора Русской Православной Церкви. В 1923 возведен в сан архиепископа и назначен на Иркутскую кафедру, в 1924 арестован, приговорен к расстрелу, но приговор не был приведен в исполнение, в том же году освобожден из тюрьмы. Проживал в Омске при архиепископе Омском Викторе. Скончался 20 сентября 1925 года во время всенощного бдения.
Атаназевич Иоанн Макарьевич, депутат 3-й ГД от Киевской губернии. Родился 24 июня 1873, русский. Окончил Киевскую духовную семинарию. Священник с. Кишенцы Уманского уезда Киевской губернии. Автор ряда политических статей. Имел 35 десятин церковной земли, 300 рублей годового жалованья.
31 октября 1907 избран в 3-ю ГД от общего состава выборщиков Киевского губернского избирательного собрания. Входил во фракцию Умеренно-правых, затем (с 3-й сессии) - в Русскую национальную фракцию. Член комиссий: по народному образованию, продовольственной, по переселенческому делу. Дальнейшая судьба неизвестна.
Афанасьев Клавдий Иванович, депутат 1-й ГД от Области войска Донского. Родился в 1875 году, русский. Родом из казаков станицы Усть-Бузулуцкая. Окончил Донскую духовную семинарию, хиротонисан во иерея.
Организатор народных чтений, библиотек и читален. После 17 октября 1905 года организовал ряд митингов, главной темой которых было «освободительное движение и казацкая нагайка, как его враг». За это подвергся преследованиям со стороны полицейской и духовной администрации. Член Конституционно-демократической партии.
14 апреля 1906 избран в Государственную Думу 1-го созыва от общего состава выборщиков Областного войска Донского избирательного собрания.
Существуют указания об участии Афанасьева во фракционных заседаниях кадетов. В частности В. А. Оболенский пишет об Афанасьеве: «Скромный, молчаливый, с милым, ласковым лицом, он всегда садился на фракционных заседаниях (фракции кадетов) где-нибудь в стороне, внимательно слушал других…». Однако в аграрном вопросе Афанасьев стоял левее партии «Народной свободы». Трудовики в своем издании «Работы Первой Государственной Думы» определяют политическую позицию отца Клавдия как «Б. – Т. Г.», что означает, что он входил в Трудовую группу, сохраняя определенную автономность беспартийного. Афанасьев в числе 49 депутатов внес от фракции конституционных демократов законопроект «О свободе совести». Подписал заявления о гражданском равенстве, об изменении статей 55-57 Учреждения Государственной думы. Выступил в прениях по вопросу избрания Продовольственной комиссии, о Белостокском погроме. Высказываясь по аграрному вопросу, призвал правых «поступиться священной собственностью», ибо в противном случае никто «не может поручиться… за целость ее»; утверждал, что «все должны пользоваться землей», «все те, кто на ней трудится». При обсуждении вопроса об отмене смертной казни Афанасьев сказал:
«В то время как в Севастополе разгорелось освободительное движение, в конце этого движения был казнен легендарный за свободу Шмидт (бурные аплодисменты), то один из министров, ушедших с этих скамей, разослал нам, священникам, циркуляр, чтобы мы не смели молиться об этом легендарном борце за свободу (аплодисменты). Бог когда-то заклеймил печатью проклятья первого братоубийцу Каина; скоро разразится гнев Божий и над этими насильниками правды и свободы (министрами) (бурные аплодисменты)».
В. А. Оболенский вспоминал, что «Из всех речей, произнесенных в осуждение смертной казни, на меня наибольшее впечатление произвела бесхитростная речь священника Афанасьева».
10 июля 1906 года в г. Выборге подписал «Выборгское воззвание». Лишен священнического сана в 1907 году. На процесс 12 – 18 декабря 1907 г. по делу о «Выборгском воззвании» «он приехал уже „расстригой“, в штатском платье», был осужден по ст. 129, ч. 1, п. п. 51 и 3 Уголовного Уложения, приговорен к 3 месяцам тюрьмы и лишен избирательных прав.
В 1907 – 1916 Афанасьев являлся секретным агентом Донского охранного отделения с окладом 100 рублей в месяц, что было обнаружено в 1917 году, еще при временном правительстве, при рассмотрении секретных дел ростовского градоначальника. В своих донесениях «освещал» деятельность конституционных-демократов и социалистов-революционеров – членов Государственной Думы. В 1920 осужден Донским областным революционным трибуналом, тогда же расстрелян.
Баранович Дмитрий Яковлевич, депутат 3-й ГД от Волынской губернии. Родился в 1869 году, малоросс. Окончил Волынскую духовную семинарию. Священник с. Суемцы Новоград-Волынского уезда Волынской губернии. Член «Союза русского народа». Имел 52% десятины церковной земли. Женат.
15 октября 1907 избран в 3-ю ГД от общего состава выборщиков Волынского губернского избирательного собрания. Входил во фракцию Правых. Член комиссий: по исполнению государственной росписи доходов и расходов, о торговле и промышленности. Подписал законопроекты: «О запрещении продажи частновладельческой земли не иначе как при посредстве земельных банков», «Об улучшении и увеличении крестьянского землевладения и землепользования», «О майоратных имениях в Царстве Польском», «О выдаче пособия крестьянам при переселении на отрубные участки», «Об учреждении в Ростове-на-Дону окружного суда».
В годы Первой мировой войны выступал с проповедями патриотического характера.
После Октябрьской революции продолжал служить священником в Суемцах, вплоть до закрытия церкви в 1935 году. 31 июля 1937 года был арестован. В справке-характеристике, выданной Суемецким сельсоветом, утверждалось, что Баранович занимался агитацией против советской власти, выступал против колхозов и собирал подписи за открытие церкви.
Был обвинен по статье 54-10 УК УССР «как участник контрреволюционной группы церковников, глубокий националист-монархист». 25 октября 1937 года приговорен к расстрелу тройкой УНКВД по Житомирской области. Расстрелян 29 октября того же года в Житомире.
Богданович Савва Никифорович, депутат 3-й ГД от Киевской губернии. Родился в 1858 году, священник-миссионер. Окончил Киевскую духовную семинарию. Священник с. Новая Гребля Уманского уезда Киевской губернии. Миссионер Уманско-Звенигородского округа, помощник благочинного. Постоянный сотрудник «Миссионерского обозрения» и «Киевских епархиальных ведомостей». Автор свыше 60 брошюр и статей о борьбе с католичеством и иудаизмом по догматическим вопросам, а также политических брошюр: «Верное лекарство патриота против разнузданных наших свобод», «Да будет руль судьбы Российской в руках Российского Царя», «Истинно-русская политика», «На заветной могиле» (о генерале Р. И. Кондратенко, погибшем при обороне Порт-Артура во время русско-японской войны 1904-05гг.), «Поход в Государственной Думе на духовенство», «Царский призыв». Имел 122 десятины церковной земли, жалованье 300 руб. в год. Женат, двое детей.
31 октября 1907 избран в 3-ю ГД от общего состава выборщиков Киевского губернского избирательного собрания. Входил во фракцию Правых. Член комиссий: по вероисповедным вопросам, о мерах борьбы с пьянством, для рассмотрения законодательного предположения об упорядочении вывозной хлебной торговли за границу.
Принимал участие в монархическом движении. Член СРН с 1907, член Главного Совета, во время раскола занял сторону А. И. Дубровина и вышел из состава Главного Совета. Участвовал в заседаниях Главной Палаты Русского Народного Союза им. Михаила Архангела. Автор многочисленных брошюр и статей о борьбе с сектантством (главным образом штундизмом). Обличению штундизма был посвящен IV Всероссийский миссионерский съезд, проходивший в Киеве, который включил большинство изданных им работ в список книг, рекомендуемых для миссионеров, духовенства и народа. Дальнейшая судьба неизвестна.
автор работы Александр Федосеев
Анатолий (в миру Каменский Алексей Васильевич), депутат 4-й ГД от г. Одессы Херсонской губернии. Родился 3 октября 1863 года. Из семьи православного священника. В 1866 году окончил Самарскую духовную семинарию. Два года служил надзирателем в той же семинарии. Женат, к 1891 овдовел. 6 августа 1888 года рукоположен в сан священника церкви в с. Хилково Самарской губернии. В 1895 году окончил Петербургскую духовную академию со степенью кандидат богословия. 26 августа 1895 года пострижен в монахи епископом Никандром (Молчановым). Получил назначение в Северо-Американские Соединенные Штаты. Первоначально находился на Аляске, занимал должность настоятеля Ситхинского Михайло-Архангельского православного собора, смотрителя Миссионерской школы и благочинного Ситхинского округа (1895-97). С 1897 года возведен в сан архимандрита при архиерейском доме в г. Сан-Франциско. Переведен в г. Миннеаполис (штат Миннесота), с 1899 года заведовал Миннеапольской миссионерской школой. В свободное время был настоятелем православного собора в Чикаго. В 1903 году вернулся в Россию, в 1903 получил назначение ректором Одесской духовной семинарии. 10 декабря 1906 года хиротонисан во епископа Елисаветградского, викарного епископа Херсонской епархии. Хиротония проходила в Свято-Троицком соборе Александро-Невской лавры в Санкт-Петербурге, ее совершил митрополит Петербургский и Ладожский Антоний, митрополит Владимир. Учредил в епархии попечительство о беднейших учащихся в семинарии. Председатель Одесского св. Андреевского братства.
25 октября 1912 избран в 4-ю ГД от 2-го съезда гор. избирателей. Выборы по докладу Отдела Думы признаны неправильными, но «не подлежащими отмене». Входил во фракцию Правых. Член комиссий: библиотечной (до 1914), бюджетной (1-я сессия), переселенческой, по вероисповедным вопросам, о праздновании 300-летия дома Романовых, о народном здравии, для выработки законопроекта о печати. Докладчик 3-го отдела по проверке прав членов ГД. В марте 1914 входил в состав Комитета по сооружению Троицкого собора. 5 ноября 1914 заявил о сложении депутатских полномочий в связи с назначением епископом Томским и Алтайским 30 июля 1914. Распорядился передать 2-месячное депутатское жалованье на военные нужды: 100 руб. - в Думский госпиталь, остальные деньги - в Синодальный Алексеевский госпиталь.
После Февральской революции 1917 проводил агитацию против нового строя. Освятил знамя одного из отделов «Союза Михаила Архангела», которое было прислано из Петрограда В. Пуришевичем. За пропаганду контрреволюционных взглядов 15 июня 1917 был отправлен в отставку по инициативе местного Совета, поддержанной съездом духовенства и мирян. По решению съезда, выразившего ему недоверие, была проведена ревизия финансовой деятельности епископа Анатолия по результатам которой финансовых нарушений выявлено не было. По требования Временного комитета Совета депутатов Святейший Синод 21 июля 1917 предложил Анатолию «подать заявление на увольнение на покой». 27 июля 1917 подал такое прошение, выдвигая в качестве причины ухода «переутомление». Поселился в Сергиевой пустыни. В августе 1917 года обратился к Поместному Собору, требуя назначить следствие по делу об его увольнении. Был восстановлен. Член Священного Собора Русской Православной Церкви. В 1923 возведен в сан архиепископа и назначен на Иркутскую кафедру, в 1924 арестован, приговорен к расстрелу, но приговор не был приведен в исполнение, в том же году освобожден из тюрьмы. Проживал в Омске при архиепископе Омском Викторе. Скончался 20 сентября 1925 года во время всенощного бдения.
Атаназевич Иоанн Макарьевич, депутат 3-й ГД от Киевской губернии. Родился 24 июня 1873, русский. Окончил Киевскую духовную семинарию. Священник с. Кишенцы Уманского уезда Киевской губернии. Автор ряда политических статей. Имел 35 десятин церковной земли, 300 рублей годового жалованья.
31 октября 1907 избран в 3-ю ГД от общего состава выборщиков Киевского губернского избирательного собрания. Входил во фракцию Умеренно-правых, затем (с 3-й сессии) - в Русскую национальную фракцию. Член комиссий: по народному образованию, продовольственной, по переселенческому делу. Дальнейшая судьба неизвестна.
Афанасьев Клавдий Иванович, депутат 1-й ГД от Области войска Донского. Родился в 1875 году, русский. Родом из казаков станицы Усть-Бузулуцкая. Окончил Донскую духовную семинарию, хиротонисан во иерея.
Организатор народных чтений, библиотек и читален. После 17 октября 1905 года организовал ряд митингов, главной темой которых было «освободительное движение и казацкая нагайка, как его враг». За это подвергся преследованиям со стороны полицейской и духовной администрации. Член Конституционно-демократической партии.
14 апреля 1906 избран в Государственную Думу 1-го созыва от общего состава выборщиков Областного войска Донского избирательного собрания.
Существуют указания об участии Афанасьева во фракционных заседаниях кадетов. В частности В. А. Оболенский пишет об Афанасьеве: «Скромный, молчаливый, с милым, ласковым лицом, он всегда садился на фракционных заседаниях (фракции кадетов) где-нибудь в стороне, внимательно слушал других…». Однако в аграрном вопросе Афанасьев стоял левее партии «Народной свободы». Трудовики в своем издании «Работы Первой Государственной Думы» определяют политическую позицию отца Клавдия как «Б. – Т. Г.», что означает, что он входил в Трудовую группу, сохраняя определенную автономность беспартийного. Афанасьев в числе 49 депутатов внес от фракции конституционных демократов законопроект «О свободе совести». Подписал заявления о гражданском равенстве, об изменении статей 55-57 Учреждения Государственной думы. Выступил в прениях по вопросу избрания Продовольственной комиссии, о Белостокском погроме. Высказываясь по аграрному вопросу, призвал правых «поступиться священной собственностью», ибо в противном случае никто «не может поручиться… за целость ее»; утверждал, что «все должны пользоваться землей», «все те, кто на ней трудится». При обсуждении вопроса об отмене смертной казни Афанасьев сказал:
«В то время как в Севастополе разгорелось освободительное движение, в конце этого движения был казнен легендарный за свободу Шмидт (бурные аплодисменты), то один из министров, ушедших с этих скамей, разослал нам, священникам, циркуляр, чтобы мы не смели молиться об этом легендарном борце за свободу (аплодисменты). Бог когда-то заклеймил печатью проклятья первого братоубийцу Каина; скоро разразится гнев Божий и над этими насильниками правды и свободы (министрами) (бурные аплодисменты)».
В. А. Оболенский вспоминал, что «Из всех речей, произнесенных в осуждение смертной казни, на меня наибольшее впечатление произвела бесхитростная речь священника Афанасьева».
10 июля 1906 года в г. Выборге подписал «Выборгское воззвание». Лишен священнического сана в 1907 году. На процесс 12 – 18 декабря 1907 г. по делу о «Выборгском воззвании» «он приехал уже „расстригой“, в штатском платье», был осужден по ст. 129, ч. 1, п. п. 51 и 3 Уголовного Уложения, приговорен к 3 месяцам тюрьмы и лишен избирательных прав.
В 1907 – 1916 Афанасьев являлся секретным агентом Донского охранного отделения с окладом 100 рублей в месяц, что было обнаружено в 1917 году, еще при временном правительстве, при рассмотрении секретных дел ростовского градоначальника. В своих донесениях «освещал» деятельность конституционных-демократов и социалистов-революционеров – членов Государственной Думы. В 1920 осужден Донским областным революционным трибуналом, тогда же расстрелян.
Баранович Дмитрий Яковлевич, депутат 3-й ГД от Волынской губернии. Родился в 1869 году, малоросс. Окончил Волынскую духовную семинарию. Священник с. Суемцы Новоград-Волынского уезда Волынской губернии. Член «Союза русского народа». Имел 52% десятины церковной земли. Женат.
15 октября 1907 избран в 3-ю ГД от общего состава выборщиков Волынского губернского избирательного собрания. Входил во фракцию Правых. Член комиссий: по исполнению государственной росписи доходов и расходов, о торговле и промышленности. Подписал законопроекты: «О запрещении продажи частновладельческой земли не иначе как при посредстве земельных банков», «Об улучшении и увеличении крестьянского землевладения и землепользования», «О майоратных имениях в Царстве Польском», «О выдаче пособия крестьянам при переселении на отрубные участки», «Об учреждении в Ростове-на-Дону окружного суда».
В годы Первой мировой войны выступал с проповедями патриотического характера.
После Октябрьской революции продолжал служить священником в Суемцах, вплоть до закрытия церкви в 1935 году. 31 июля 1937 года был арестован. В справке-характеристике, выданной Суемецким сельсоветом, утверждалось, что Баранович занимался агитацией против советской власти, выступал против колхозов и собирал подписи за открытие церкви.
Был обвинен по статье 54-10 УК УССР «как участник контрреволюционной группы церковников, глубокий националист-монархист». 25 октября 1937 года приговорен к расстрелу тройкой УНКВД по Житомирской области. Расстрелян 29 октября того же года в Житомире.
Богданович Савва Никифорович, депутат 3-й ГД от Киевской губернии. Родился в 1858 году, священник-миссионер. Окончил Киевскую духовную семинарию. Священник с. Новая Гребля Уманского уезда Киевской губернии. Миссионер Уманско-Звенигородского округа, помощник благочинного. Постоянный сотрудник «Миссионерского обозрения» и «Киевских епархиальных ведомостей». Автор свыше 60 брошюр и статей о борьбе с католичеством и иудаизмом по догматическим вопросам, а также политических брошюр: «Верное лекарство патриота против разнузданных наших свобод», «Да будет руль судьбы Российской в руках Российского Царя», «Истинно-русская политика», «На заветной могиле» (о генерале Р. И. Кондратенко, погибшем при обороне Порт-Артура во время русско-японской войны 1904-05гг.), «Поход в Государственной Думе на духовенство», «Царский призыв». Имел 122 десятины церковной земли, жалованье 300 руб. в год. Женат, двое детей.
31 октября 1907 избран в 3-ю ГД от общего состава выборщиков Киевского губернского избирательного собрания. Входил во фракцию Правых. Член комиссий: по вероисповедным вопросам, о мерах борьбы с пьянством, для рассмотрения законодательного предположения об упорядочении вывозной хлебной торговли за границу.
Принимал участие в монархическом движении. Член СРН с 1907, член Главного Совета, во время раскола занял сторону А. И. Дубровина и вышел из состава Главного Совета. Участвовал в заседаниях Главной Палаты Русского Народного Союза им. Михаила Архангела. Автор многочисленных брошюр и статей о борьбе с сектантством (главным образом штундизмом). Обличению штундизма был посвящен IV Всероссийский миссионерский съезд, проходивший в Киеве, который включил большинство изданных им работ в список книг, рекомендуемых для миссионеров, духовенства и народа. Дальнейшая судьба неизвестна.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Видатні діячі - діти священиків
Юхим Сіцінський
Лише сьогодні після питання в темі Приходы и церкви Подольской Епархіи (мова оригіналу), я зрозумів, що працями цього видатного історіка я користуюсь майже кожен день, а про нього не сказав ні слова....
Я не буду писати щось нове, а використую вступ до праці Сіцинського "ПОДІЛЛЯ під владою Литви"
Це лише одна сторінка, вся книга тут
Лише сьогодні після питання в темі Приходы и церкви Подольской Епархіи (мова оригіналу), я зрозумів, що працями цього видатного історіка я користуюсь майже кожен день, а про нього не сказав ні слова....
Я не буду писати щось нове, а використую вступ до праці Сіцинського "ПОДІЛЛЯ під владою Литви"
Це лише одна сторінка, вся книга тут
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Видатні діячі - діти священиків
Леонтович Микола Дмитрович — український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор відоми народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть».
Народився 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Раннє дитинство пройшло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту. Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів.
У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії.
У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.
1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.
1898 року Леонтович закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту.
У селі Чукові він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля.
1903 року вийшов другий збірник подільських пісень з посвятою М. Лисенкові.
З 1904 по 1908 працює на Донбасі викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків.
З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві. У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком.
1916 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку «Щедрика», яка принесла йому великий успіх у київської публіки. Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.
Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу.
1919—1920 року працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка.
Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу «На русалчин великдень».
В ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.
Народився 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Раннє дитинство пройшло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту. Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів.
У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії.
У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.
1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.
1898 року Леонтович закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту.
У селі Чукові він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля.
1903 року вийшов другий збірник подільських пісень з посвятою М. Лисенкові.
З 1904 по 1908 працює на Донбасі викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків.
З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві. У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком.
1916 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку «Щедрика», яка принесла йому великий успіх у київської публіки. Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.
Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу.
1919—1920 року працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка.
Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу «На русалчин великдень».
В ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
- al_mol
- Супермодератор
- Повідомлень: 2719
- З нами з: 05 червня 2016, 19:36
- Стать: Чоловік
- Звідки: Вінниця
- Дякував (ла): 948 разів
- Подякували: 2910 разів
Re: Видатні діячі - діти священиків
а вот что писали в газетах 1943 годаal_mol писав: ... В ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
Мои предки: Молчановские, Вишневские, Пророк, Олейничук, Пеньковские, Дегусары Тимуш, Лабудзинские Шафранские , Юркевич, Зборовский
Хто зараз онлайн
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 12 гостей