ЛЕБЕДИН, місто, Сумська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
1
50%
Цікавлюсь
1
50%
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

ЛЕБЕДИН, місто, Сумська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЛЕБЕДИН– місто обласного підпорядкування Сумської області, райцентр. Розташов. на р. Вільшанка (прит. р. Псел, бас. Дніпра). Залізнична ст. Лебединська. Населення 27,1 тис. осіб. (2008).
Територія міста була заселена здавна, про що свідчать знайдені тут знаряддя праці і посуд бронзового віку (2 тис. до н. е.), а також рештки поселення епохи черняхівської культури (2–4 ст.). Власне Л. заснований 1654 переселенцями з Правобережної України. Від 1658 – сотенне містечко Сумського полку. Під час Північної війни 1700–1721 в листопаді–грудні 1708 у Л. знаходилася ставка рос. царя Петра І: тут провадилася підготовка до воєн. дій проти швед. короля Карла ХII і його союзника гетьмана України І.Мазепи та здійснювалася розправа над прихильниками І.Мазепи. Від 1780 – повітове місто Харків. намісництва, через рік затверджено міський герб. 1789 тут була збудована Воскресенська церква (збереглася до наших днів у дещо зміненому вигляді). Від 1797 – повітове місто Слобідсько-Української губернії, потім – Харківської губернії. На подальший розвиток міста вплинули спорудження залізниці Л.–Суми–Ворожба та відкриття залізничної ст. Лебедин (1877). 1858 побудовано Вознесенську церкву із дзвінницею, в 1890-ті рр. – Миколаївську церкву (вважається зразком "цегляного стилю"). 1881 в місті діяв гурток народовольців (див. "Народна воля").
У січні 1918 у Л. проголошено рад владу.
Від квітня до грудня 1918 влада у місті підпорядковувалася гетьману П.Скоропадському. Влітку тут діяла Перша виставка української старовини.
У березні 1919 у місті було відкрито історико-краєзнавчий музей (нині Лебединський міський художній музей).
У квітні 1919 зайнятий військами Української Народної Республіки.
На поч. грудня 1919 у місті зному проголошено рад. владу.
Від 1923 до 1930 Л. – райцентр Сумської округи, з 1932 – у складі Харківської області, від 1939 – Сум. області.
Від 10 жовтня 1941 до 19 серпня 1943 був окупований (див. Друга світова війна). У цей час в околицях міста діяли партизанські загони під командуванням А.Карпова та А.Фролова.
1948 у місті почала працювати швейна фабрика. 1955 на базі авторемонтних майстерень створено завод поршневих кілець. 1960 почав випускати продукцію завод верстатних вузлів.
1993 Л. отримав статус міста обласного підпорядкування.
Уродженці Л.: учений-мінеролог Ф.Мойсеєнко (1754–81), історик медицини В.Джуньковський (1767–1826), нар. арт. СРСР Б.Гмиря.
Пам'ятки арх-ри: торг. ряди (17–18 ст.), Свято-Воскресенська церква (1745), Меморіал скорботи "Жертвам голодомору 1932–1933 років" (1993).

Зображення Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЛЕБЕДИН, місто, Сумська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Лебедин — місто районного підпорядкування. Розташований по обидва береги річки Вільшанки, за 47 км від обласного центру. Залізнична станція — Лебединська. Місто з’єднане дорогою з автошляхом Суми—Київ. Населення — 29 934 чоловіка. Міській Раді підпорядковані населені пункти Куданівка, Олексенкове, Токарі.

На території міста виявлено знаряддя праці, посуд епохи бронзи (11 тис. до н. е.), а також рештки поселення черняхівської культури (ІІ—VI ст.), які свідчать про давнє заселення цих місць.

Лебедин як слобода заснований у 1654 році переселенцями з Правобережної України, які, рятуючись від гніту польської шляхти, втікали до Росії. Назва слободи пішла від однойменного озера, що знаходиться поблизу. В 1658 році населення Лебедина поповнилося новими переселенцями. Слободу перебудували. Лебедин було віднесено до Сумського полку як сотенне містечко, що звалося «Лебяжий город».

В перші десятиліття існування Лебедин, як і інші полкові та сотенні міста Слобожанщини,— військовий опорний пункт у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Як свідчить документ 1678 року, Лебедин було обнесено дубовим частоколом тут налічувалося 20 башт, причому 11 з них мали проїзні ворота. На озброєнні гарнізону було 9 гармат вагою від 11 до 47 пудів, 88 мушкетів і 5 «пищалей затинних».

За описом 1785 року «місто. . . з трьох боків оточене земляним валом, заввишки до 3 сажнів і таким же завширшки. Для прикриття чотирьох кутових батарей насипний вал, заввишки в 1 сажень, в’їхати до фортеці можна було з чотирьох боків; із сходу на захід місто перетинала річка Вільшанка, берег якої разом з валом підвищувався до чотирьох сажнів».
Жителі Лебедина були наділені землею, лісами та сіножатями, т. зв. дачами, за користування якими мали виконувати військову службу. Крім землеробства, вони займалися ремеслами і торгівлею. В 1689 році на річці Вільшанці збудовано водяний млин. У 60—80-х роках XVII ст. основна маса українських поселенців у Лебедині поділялася на козаків полкової та міської служби. В 1681 році в місті налічувався 2061 чоловік, з них козаків полкової служби —403, міської служби — 553, російських пушкарів —16 чоловік.

В другій половині XVII ст. чітко виявилася майнова нерівність серед козацько-селянського населення. Старшина намагалася в будь-який спосіб привласнити землі бідніших козаків, а їх самих перетворити на «підданих» (кріпаків). Постійна сторожова служба, часті походи відривали козаків від господарства, тому вони були неспроможні забезпечити себе, убожіли, розорювалися. Через це наприкінці XVII ст. встановилася практика «підмоги». Підпомічники повинні були матеріально забезпечувати козаків полкової служби під час походів необхідним спорядженням, продовольством і грошима. Вони також обслуговували в поході козацький обоз. Підпомічники закріплювалися за старшиною і козаками поіменним розписом. Зовсім зубожілі козаки, які втратили землю й житло, мешкали при дворах заможніших і працювали на них. їх називали підсусідками.

З початку XVІІІ ст. переважну більшість мешканців Лебедина віднесено до категорії підпомічників. За переписом 1732 року, в місті проживало старшин і полкових козаків — 519, представників духовенства — 135, підпомічників — 3022, підсусідків 153, прислуги — 223, кріпосних селян, що належали старшині,— 84 чоловіка, всього 4136 осіб чоловічої статі.
Посилення експлуатації слобожан в другій половині XVII — першій половині XVI11 ст. викликало загострення класової боротьби. Трудящі виступали проти козацької старшини, духовенства, царських воєвод. Боротьба виливалася у різні форми.

Так, в 1662 році, незважаючи на погрозливі царські грамоти про розправу з учасниками народного повстання в Москві («Мідний бунт»), торгові люди в Лебедині відмовилися продавати товари за знецінені мідні гроші. В 1659 році населення Лебедина виступило проти військ І. Виговського, а в 1668 році витримало облогу кримських татар і гетьмана Брюховецького, а також Дорошенка, які зрадили інтереси народу і разом з іноземними загарбниками грабували міста й села України.

1680 року гадяцькому полковникові було передано землі лебединських пушкарів. Хоч лебединці написали скаргу, цю землю від них відібрали. Тоді ж почалася тяжба жителів Лебедина і прилеглих сіл з служилими людьми с. Кам’яного за угіддя. Присланий для розв’язання її путивльський воєвода жорстоко розправився з лебединцями.

Масовою формою протесту проти феодально-кріпосницького гніту були переселення і втечі зубожілих козаків і селян. Всупереч суворим заборонам вони направлялися на окраїни Російської держави. Незважаючи на заходи уряду, вживані для спіймання збіглих, у 50-х роках XVIII ст. втечі козаків помітно збільшилися. Поширеними формами протесту нерідко були подавання скарг, порубки поміщицьких лісів. У Лебедині 1764 року самовільно рубали ліс полкового обозного.

Тяжкою була і козацька служба. В донесенні лебединського сотника військовому начальству в 1681 році з-під Бишкіня (Зміївського), де будувалась нова укріплена лінія, зазначалося: «Козаки наші. . . в запасах оскуділи дуже…, вони бідні, роздягнені і хворі, і їсти нічого, і коням корму немає. А з домівок прислати нічого за убозтвом. В минулому році в нас у Лебедині. . . посад вигорів і від тієї пожежі хлібом оскуділи дуже. 1 тепер стояти тут на заставі нам стало неможливо». Про зубожіння козаків у XVПІ ст. свідчать багато документів. Водночас складалася певна група заможних. Заможні козаки займалися господарством і торгівлею, а замість себе наймали людей на козацьку службу за 7—10 крб. на рік.

Під час Північної війни 1700—1721 рр. у Лебедині розташовувалися частини російської армії. З 20 листопада по 26 грудня 1708 року тут перебував цар Петро 1, який готував армію до вирішального бою з шведами. З—4 грудня він провів у Лебедині військову раду.

В 1765 році полковий козацький устрій замінено губернським управлінням. Козаки були позбавлені привілеїв і переведені до податкового стану військових обивателів, які стояли близько до державних селян.

З 1780 року Лебедин — повітове місто Харківського намісництва. Після ліквідації намісництва в 1796 році Лебедин увійшов до складу Охтирського повіту, а в 1802 році знову став повітовим містом Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії.

У другій половині XV111 ст. прискорився розвиток ремесла й торгівлі. Істотно збільшилася кількість ремісників у Лебедині. 1773 року їх налічувалося 274, а в 1796—1507 чоловік. Це були ткачі, шевці, калачники, ковалі, шаповали тощо. Всі ремісники об’єднувалися в цехи. За даними 1780 року, Лебединський повіт за кількістю ремісників займав одне з перших місць у Харківському намісництві. Значного розвитку набуло млинарство. В 1785 році тут діяли чотири млини. Частина жителів Лебедина їздила на Дон по рибу, а також до Перекопу по сіль. В місті налічувалося понад 30 крамниць. Тричі на рік в Лебедині відбувалися ярмарки.

Помітно змінювався соціальний склад населення. Стан міщан поповнювався за рахунок селян, що займалися різними промислами. Так, 1783 року 188 селян були записані в міщани. В Лебедині 1785 року налічувалося 4046 мешканців чоловічої статі, з них міщан було 571 чол. А через 18 років відповідно 5187 і 1597 чоловік. Однак переважну частину жителів міста (75 проц.) становили військові обивателі.

За полкового устрою частина дітей лебединців навчалася в школах-хатах, що знаходились при церковних дворах. Грамоти навчали дячки. В 1732 році в місті діяли 4 такі школи, в кожній з них було до 30 школярів. В другій половині XVІІІ ст. школи були закриті, зате церков налічувалось в Лебедині 1З.

Архітектурною пам’яткою XVІІІ ст. що збереглася до нашого часу, є дерев’яна Воскресенська церква, збудована в 1748 році.

В першій половині XIX ст. Лебедин був типовим провінціальним містом. Він опинився осторонь головних торговельних шляхів країни, що привело до сповільнення його економічного розвитку. За першу половину XIX ст. населення Лебедина зросло лише на одну п’яту. В місті налічувалося близько двох тисяч дерев’яних будинків і тільки три кам’яні. Великим лихом були спустошливі пожежі та епідемії хвороб. У 1831 році від холери померло 240, а в 1848 році — 468 чоловік. І це не випадково — на 10 тис. мешканців був один лікар і лікарня на 8 ліжок.

В 1847 в Лебедині було 8277 військових обивателів і 2454 міщан. Крім сплати податків, вони виконували квартирну повинність (приймали на постій солдатів). Поміщицьких селян (дворових) налічувалось 97 чоловік. Основними заняттями залишалися хліборобство й тваринництво, дальшого розвитку набули садівництво й баштанництво. Розширювались площі під посівами кукурудзи, картоплі, цукрових буряків. Але врожаї були низькі. Десятина орної землі давала в середньому 7 крб. прибутку.

Продовжували існувати кустарні промисли. В середині XIX ст. в місті працювали підприємства: селітряне, свічкове, три салотопні, три крохмальні, бровар, три водяні млини, 66 вітряків. Найбільш поширеними ремеслами були плетіння та фарбування шерстяних поясів і пошиття плахт. У Лебедині налічувалося п’ять красилень. Лебединські пояси славилися далеко за межами губернії. Мешканці Лебедина збували щороку понад 70 тис. кольорових поясів на суму до 50 тис. карбованців у Ромни, Кролевець, Чернігів, Курськ і навіть у Москву та Нижній Новгород. Торгівля в місті переважно була дрібною. Тут налічувалося 113 лавок. Щотижня відбувалися два торги, щороку — чотири невеликі ярмарки.

З 1806 року в Лебедині діяло повітове училище. Майже двадцять років воно містилося в приватному будинку, поки були виділені кошти на спорудження спеціального приміщення. В 1845 році в училищі навчалося 99 підлітків, працювало 5 учителів. На початку 1858 року при повітовому училищі відкрито публічну бібліотеку. У парафіяльних школах, які відновилися в середині XIX ст., а також у приватних, 1863 року грамоті навчалося 76 дітей. В 1860 році прогресивна громадськість створила недільну школу, в якій навчання було безплатним. Але через два роки власті закрили школу.

З Лебедина вийшов ряд діячів науки і культури XVIII—XIX ст., зокрема В. Я. Джуньковський (1767—1826)—український історик медицини, перекладач і бібліограф та Ф. П. Мойсеєнко (Моїсеєнков, 1754—1781) —перший український мінералог. У червні 1859 року, подорожуючи по Україні, до Лебедина завітав Т. Г. Шевченко. Місцеве населення влаштувало поетові теплу зустріч. Він зупинився у братів Максима і Олексія Михайловичів Залеських. За переказами, у діда Залеських Федора гостював колись і видатний український просвітитель, філософ і поет Г. Є. Сковорода. В Лебедині Т. Г. Шевченко зробив кілька ескізів і намалював олією три невеликі картини, які подарував М. Залеському. Нині в будинку по вулиці Михайлівській, де перебував поет, створено народний краєзнавчий музей і встановлена меморіальна дошка. В 1964 році на Інтернаціональній площі встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченку (скульптор Я. Красножон).

Скасування кріпосного права сприяло прискоренню розвитку економіки Лебедина і повіту. В перші десятиріччя пореформеного періоду нові значні підприємства виникали головним чином в повіті. Тут на початку 80-х років налічувалося 32 підприємства (2019 робітників), а у Лебедині — 9 підприємств (14 робітників)2. Темпи розвитку промисловості міста значно прискорилися після прокладення залізничної лінії Лебедин — Боромля (1895 р.). В 1912 році більш значними підприємствами міста були дві цегельні, два парові млини, механічна майстерня, електростанція, дві друкарні. На них працювало 210 робітників (в повіті — 2860)3. Але в промисловості міста і повіту продовжувало переважати дрібне кустарне виробництво. В останній третині XIX — на початку XX ст. в Лебедині збільшилася кількість шевців, кравців, ковалів, бондарів. А виробництво шерстяних поясів поступово зникло. У 1912 році в Лебединському повіті налічувалося майже 4 тис. кустарів. Значного розвитку тут набуло виробництво ткацьких верстатів і розчісувальних гребінок до них.

Проте в економіці Лебедина й повіту переважало сільське господарство, в якому була зайнята більша частина населення. Велике поміщицьке землеволодіння в повіті залишалось і на початку XX століття. Селяни терпіли від безземелля (на душу припадало в середньому 0,6 десятини). Вони змушені були орендувати на кабальних умовах землю (в Лебединському повіті була найвища по губернії орендна плата), працювати наймитами в поміщиків та куркулів або переселятися в інші губернії. Лише за 1907—1910 рр. з Лебединського повіту виїхало близько 11 тис. чоловік. За даними першого загального перепису населення Російської імперії, в містечку проживав 14301 чоловік.

В 1881 році в Лебедині виник народницький гурток, проте скоро жандарми заарештували всіх його членів. З Лебедина вийшли активні народники 80-х років І. В. Калюжний та М. В. Калюжна. Брат і сестра були засуджені царським урядом на каторгу. На знак протесту проти знущання з політичних в’язнів у 1889 році вони покінчили самогубством.

На початку XX ст. у Лебедині та повіті почастішали виступи робітників та селян. Коли почалася перша російська революція, селянський рух у Лебединському повіті набрав широкого розмаху, на що звернув увагу В. І. Ленін. В травні — червні 1905 року боротьба селян проти поміщиків виявлялася в різних формах. Вони подавали петиції уряду, ставили вимоги поміщикам про зниження орендної плати, громили і підпалювали поміщицькі економії, рубали панські ліси, пасли худобу на панських землях. Сільськогосподарські робітники проводили страйки, вимагали підвищення оплати праці. Для придушення цього руху в Лебединський повіт було прислано до 30 підрозділів з драгунських і козачих полків, а також спеціальна слідча комісія. Однак, протягом 1905 року революційний рух у місті і повіті наростав. 16 грудня 1905 року лебединці намагалися визволити з в’язниці одного з селянських керівників. Загін солдатів і поліції не зміг розігнати людей, на допомогу власті викликали драгунів, які пустили в хід шаблі. Тоді лебединці почали озброюватися кілками і голоблями, стали будувати барикаду, вдарили на сполох. Драгуни двічі розганяли натовп, але після цього він збирався ще більший, хоч поранених холодною зброєю і потоптаних кіньми було багато. Власті жорстоко придушили цей виступ, багатьох учасників його заарештували.

В 1906—1907 рр. боротьба трудящих продовжувалась, але в значно менших масштабах. У місті і повіті розповсюджувалися більшовицька література і листівки («Програма РСДРП», «Наймана праця і капітал» К. Маркса, «До сільської бідноти» В. І. Леніна та ін.). В липні 1907 року застрайкували 60 робітників вальцьового млина, вимагаючи збільшення заробітної плати і зменшення робочого дня.

Зростання міста, населення вимагало поліпшення медичного обслуговування, але воно було недостатнім.

У 1912 році в Лебедині працювало 5 лікарів, 10 фельдшерів, лікарня мала 30 ліжок. Щороку в місті й повіті від скарлатини, коклюшу, дифтериту, тифу і дизентерії гинуло понад тисячу чоловік.

У місті з’явилося кілька нових навчальних та культурно-освітніх закладів. 1869 року відкрито жіноче училище, яке в наступному році перетворено на жіночу 4-класну прогімназію, а в 1903 році — гімназію. В 1906 році при ній було відкрито 8-й педагогічний клас. Цього ж року розпочалося навчання в чоловічій гімназії. В обох гімназіях навчання було платним, тому навчалися в них, головним чином, діти заможних батьків. У Лебедині були також міське чотирикласне, три парафіяльні двокласні і три початкові училища. В них навчалося 580 учнів, що становило менше половини дітей шкільного віку. В 1901 році в місті було відкрито кабінет для читання, який через два роки перетворено на публічну бібліотеку.

Перша імперіалістична війна, що розпочалася 1914 року, призвела до дальшого погіршення становища робітників і селян. Від продуктивної праці була відірвана більшість робочих рук. Увесь тягар війни і розрухи ліг на плечі трудящих мас. Різко підвищилися ціни на сільськогосподарські продукти і товари широкого вжитку. Численні мобілізації до армії, збільшення податків і повинностей, безсоромна спекуляція торгівців викликали гнівний протест населення. Доведені до відчаю голодні люди не раз чинили розправу над крамарями. В травні 1916 року 400 новобранців розгромили в Лебедині булочну і кілька крамниць. Війна, нав’язана царизмом народові, викликала все більше невдоволення трудящих, яке згодом переросло у революційне піднесення.

Про Лютневу буржуазно-демократичну революцію трудящі дізналися 28 лютого. 4 березня 1917 року солдати, що перебували на залізничній станції в Лебедині, відмовилися виїхати на фронт, розігнали жандармів. Наступного дня в центрі міста відбувся масовий мітинг трудящих та солдатів. Його учасники роззброїли поліцію і визволили з тюрми політичних в’язнів. 13 березня була створена Рада робітничих депутатів, яка згодом реорганізувалась у Раду робітничих та селянських депутатів. Рада, в якій переважали службовці земської управи — меншовики та есери — підтримувала повітовий громадський комітет, орган Тимчасового уряду. Сподівання трудящих на припинення кровопролитної війни й одержання землі, не здійснилися.

Більшовицькі ідеї в маси несли К. М. Горячов, І. П. Жолдак, Ю. І. Базавлук, М. Н. Демченко та ін., що розгорнули роботу щодо організації профспілок. Результати цієї роботи виявилися під час першотравневої демонстрації трудящих міста, яка пройшла під більшовицькими лозунгами: «За мир без анексій і контрибуцій!», «Буржуїв — в окопи!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».

У серпні 1917 року в Лебедині відбувся багатолюдний мітинг, на якому промовці закликали бойкотувати Державну нараду, яку скликав Тимчасовий уряд з метою консолідації контрреволюційних сил.

Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції швидко долинула до Лебедина. Вона викликала велику радість трудящих, які виступили проти місцевої буржуазії. Але в цей час владу захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Центральної ради.

3 метою посилення політичної діяльності серед мас, Харківський комітет РСДРП(б) у другій половині жовтня надіслав до Лебедина більшовиків (уродженців міста) Ф. І. Грищенка, Я. К. Зорича, Д. Н. Бур’яна, а в листопаді — свого представника М. К. Бушева. З їх допомогою в місті відбулися мітинги і збори трудящих, учасники яких таврували націоналістично-контрреволюційний характер Центральної ради та вимагали переобрання місцевої Ради. Незважаючи на опір буржуазно-націоналістичних елементів, меншовиків та есерів, 20 листопада ухвалено рішення: «Вітати владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і Раду Народних Комісарів, як справжню владу трудящих». Далі в резолюції вказувалося, що Україна повинна бути республікою трудового народу, а не буржуазною.

21 листопада 1917 року обрано повітовий партійний комітет на чолі з Ф. І. Грищенком. Комітет спрямував діяльність більшовиків на роз’яснення масам ленінських декретів про мир і землю, переобрання місцевої Ради, створення загонів Червоної гвардії. Місцева контрреволюція викликала з Богодухова військові частини Центральної ради. На початку грудня 1917 року під тиском переважаючих сил ворога щойно створені червоногвардійські загони залишили місто. Але вже наприкінці місяця з допомогою харківських червоногвардійців під командуванням матроса Є. Губіна гайдамаків Центральної ради було вигнано з міста. Для захисту завоювань трудящих було створено ще один червоногвардійський загін (командир — П. Г. Денисенко). 26 грудня 1917 року на зборах молоді міста проголошено утворення міської організації Спілки соціалістичної молоді.

4 січня 1918 року переобрана Лебединська Рада робітничих і солдатських депутатів взяла владу в свої руки. Її очолив Д. Н. Бур’ян. Партійна організація разом з Радою створила революційний штаб (начальник М. Н. Демченко). Протягом січня —березня створювалися органи Радянської влади в повіті, проводилися повітовий та волосний з’їзди Рад, на підприємствах запроваджувався 8-годинний робочий день, вживалися заходи до поліпшення житлових умов трудящих, налагоджувалася культосвітня робота. Виконуючи волю трудового селянства, більшовики міста організували розподіл поміщицьких земель, реманенту та худоби. Зросла роль профспілок, роботою яких керували комуністи І. Ф. Чирва та А. Є. Мальованенко.

Загони Червоної гвардії ліквідували спроби контрреволюційних офіцерів, націоналістів і куркулів вчинити заколоти проти Радянської влади в місті й повіті. Радянське будівництво перервала австро-німецька окупація.

За пропозицією В. І. Леніна 25 лютого 1918 року губернським і повітовим Радам було надіслано телеграфний запит про ставлення до нових умов миру, пред’явлених німецькими імперіалістами. З Лебедина тоді ж була надіслана відповідь: «Терміново. Петроград, Раді Народних Комісарів. Лебединська Рада приєднується до резолюції негайного підписання миру. Рада Депутатів». Наказ голосувати за затвердження Брестського мирного договору одержав від трудящих Лебединського повіту делегат Надзвичайного IV Всеросійського з’їзду Рад С. І. Білогубець. Разом з тим Лебединська Рада ухвалила рішення продовжувати боротьбу з німецькими імперіалістами і Центральною радою всіма доступними засобами. Терміново формувалися загони для відсічі ворогу. Лебединцям у цій справі подала підтримку група харківських більшовиків на чолі з В. Л. Вахрушевим. На фронт відправився Лебединський полк (500 чоловік), а незабаром ще бойовий загін (50 чоловік). Однак сили були нерівні, і радянські частини змушені були відступати. 5 квітня окупанти вдерлися до Лебедина. Вони разом з українськими буржуазними націоналістами почали «наводити порядок», грабувати населення і вивозити народне добро, проводити масові арешти і розстріли.

Для організації відсічі загарбникам в підпіллі були залишені комуністи Ю. І. Базавлук, І. І. Лисянський, Ф. Є. Басанець, Я. Ф. Козій та ін. Вони розповсюджували листівки, піднімали народ на партизанську боротьбу. Вже на початку жовтня до складу підпільних організацій міста і повіту входило близько 100 комуністів. Уродженець с. Семенівки Лебединського повіту комуніст X. М. Фролов (1892—1940) боровся за встановлення Радянської влади в м. Орлі. Під час австро-німецької окупації він нелегально добрався до Лебедина і разом з двоюрідним братом А. І. Фроловим створив партизанський загін із 40 бійців. Користуючись широкою підтримкою трудового селянства, партизани наводили жах на окупантів та їх пособників. Загін виріс до 100 чоловік і згодом у складі Лебединського радянського кавалерійського полку воював на багатьох фронтах громадянської війни. X. М. Фролов був нагороджений орденом Червоного Прапора. Крім цього загону, в повіті діяли ще партизанські загони І. І. Лисянського та К. К. Шумила.

Після краху австро-німецької окупації владу в Лебедині захопили петлюрівці. 22 січня 1919 року Лебедин визволили 9-й полк 2-ї Української радянської дивізії і місцеві партизанські загони. Як тимчасовий орган Радянської влади почав діяти повітовий ревком на чолі з Ю. І. Базавлуком. Для боротьби з контрреволюційними елементами була створена повітова Надзвичайна комісія на чолі з Д. Н. Бур’яном. Їй підпорядковувалися кінні загони А. І. Фролова та К. К. Шумила. Налагоджувалася робота підприємств, відкривалися школи, бібліотеки. В Лебедині почала виходити газета «Крестьянин и рабочий». Населення збирало продовольство для голодуючих дітей Петрограда і Москви. Проте мирний перепочинок був недовгим — на Україну вторглися денікінці.

Трудящі Лебедина знову піднялися на захист здобутків Жовтня. Всіх комуністів мобілізували на боротьбу проти Денікіна. Було створено 1-й Лебединський пролетарський полк, який налічував 500 багнетів, 150 шабель. Його очолив активний борець за владу Рад С. І. Білогубець. Незабаром було сформовано і 3-й Лебединський зведений полк. Населення здавало продовольство для Червоної Армії.

Під тиском переважаючих сил білогвардійців, озброєних та споряджених державами Антанти, частини Червоної Армії змушені були тимчасово відступити. 4 серпня 1919 року денікінці захопили Лебедин. В місті встановився режим терору. Радянських активістів жорстоко переслідували, молодь насильно мобілізовували до білої армії.

Партійна організація залишила у підпіллі комуністів П. М. В’юнника, І. Михна, І. Козлова. Через лінію фронту для підпільної роботи в Лебединський повіт було прислано Т. Шушуру, Г. Сукачова, Т. Павленка. Створені ними партизанські загони громили ворогів з тилу. Партизанський загін П. М. В’юнника на початку жовтня здійснив вдалий напад на Лебедин і 4 дні втримував місто, а 3 грудня 1919 року до Лебедина вступила 41-а дивізія Червоної Армії. Радянська влада встановилася остаточно.

Діяльність партійних і державних органів спрямовувалася на подолання післявоєнної розрухи. Однією з важливих форм залучення мешканців Лебедина до відбудови народного господарства були суботники й недільники. 8 лютого 1920 року за кілька годин навантажили у вагони 4 тис. пудів палива. З великим піднесенням, співаючи революційних пісень, працювали лебединці на недільнику й 1-го травня. Вже у вересні 1920 року відновили роботу три цегельні, дьогтьовий завод, ливарно-слюсарна майстерня. Працювали також хімічна лабораторія, що виготовляла медикаменти, торфорозробка й кілька дрібних майстерень. Налагоджували роботу культосвітні заклади — Пролетарський будинок, народний університет. Відзначаючи 3-ю річницю Великого Жовтня, лебединці створили спеціальний фонд ім. Жовтневої революції, до якого відрахували семиденний заробіток і продовольчий пайок. На знак солідарності з англійськими шахтарями в червні 1921 року в повіті проведено місячник допомоги англійським страйкарям.

Для допомоги волосним партійним осередкам виділили 35 комуністів, які щотижня виїздили в села, допомагали сільському активу очищати від ворожих елементів радянські установи, проводити агітаційно-масову роботу, відкривати бібліотеки, читальні, клуби. З їх участю створювалися комітети незаможних селян.

1922 року в Лебедині створено міську партійну організацію, яку очолив Я. Ф. Козій, наступного року оформилася комсомольська організація. З 1922 року видавалася газета комнезамів «Серп і Молот». Протягом 1921 —1922 рр. лебединські комуністи створили в селах повіту п’ять комун.

Коли значна частина Поволжя потерпіла від посухи, селяни Лебединського повіту зібрали для голодуючих 50 486 пудів продовольства та близько 44 тис. пудів посівного матеріалу, прийняли 500 голодуючих дітей.

За вмілу організаторську роботу й успішне виконання продовольчого податку 1922 року Лебединський повітвиконком нагороджений Червоним прапором Харківського губвиконкому.

Разом з усім українським народом лебединці прагнули до тісного об’єднання з братньою Радянською Росією. На 1 Всесоюзний з’їзд Рад, який проголосив утворення СРСР, вони послали делегатом голову повітвиконкому В. Н. Конотопа.

Після адміністративної реформи 1923 року Лебедин протягом семи років як районний центр входив до Сумського округу, в 1930—1932 роках підпорядковувався республіканським органам влади, а потім віднесений до Харківської області. З 1939 року входить до Сумської області.

Парторганізація і міська Рада наполегливо працювали над дальшим розвитком промисловості. В наступні роки стали до ладу електростанція, лісопильний завод, млин, крупорушка, ливарно-механічна майстерня. Крім підприємств, були створені промартілі «Теплоенергія», «Новий побут», шевська, кравецька, деревообробна, лозова, кашкетна та ін. На той час майже п’ята частина населення Лебедина була охоплена різними формами кооперації.

Населення міста обслуговувала районна лікарня, в якій працювало 4 лікарі. На кінець відбудовного періоду в Лебедині діяли шість початкових та семирічна школи, а також дитячий будинок.

В період індустріалізації в Лебедині пущено цегельню та маслозавод, розширено виробництво підприємств, що існували раніше. Питома вага державної промисловості в місті досягла 40 проц. Лебединці схвально зустріли першу державну позику індустріалізації, і до 7 листопада 1927 року всі облігації були реалізовані. 70 комсомольців поїхали працювати на шахти Донбасу. Чимало мешканців міста трудилися на новобудовах країни.

Лебединські комуністи докладали немало зусиль до виконання рішень XV з’їзду ВКП(б). 1929 року вони організували ТСОЗ «Вперед до соціалізму», який наступного року перетворено на сільськогосподарську артіль. У колгоспі було 23 комуністи, там створили окремий партійний осередок. На початку 1933 року в Лебедині створено ще два колгоспи. Робітники допомагали здійснювати суцільну колективізацію в районі. З цією метою в грудні 1930 року в села виїхало 95 чоловік. Робітники механічних майстерень взяли шефство над селом Курган-Озаком. У розвитку колгоспного будівництва велику роль відіграла Лебединська МТС, створена наприкінці 1930 року. Вона мала 40 тракторів. Зачинателем стахановського руху серед механізаторів виступила тракторна бригада, очолювана Лисенком. Зразки високопродуктивної праці показували тракторні бригади Уляни Коротич та комсомольця Я. М. Шульги.

В стахановський рух включилися й лебединські колгоспники. Комсомолець І. Т. Хобот з колгоспу «Червона Зоря» (с. Токарі) одержував рекордні надої молока від кожної фуражної корови. За це його нагороджено орденом Леніна. 1. Т. Хобот, учасник ВСГВ 1940 року, був удостоєний Великої золотої медалі виставки. В той же час починалася трудова слава М. X. Савченко. Колгоспниця з артілі «За заповітами Леніна», колишня наймичка О. М. Удовиченко почала змагатися з уславленою п’ятисотенницею Марією Демченко. Своїми трудовими досягненнями вона стала відомою всій країні. Трудящі Лебединського району обирали її делегатом VII Всесоюзного з’їзду Рад, II Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників. О. М. Удовиченко була членом ЦВК СРСР4.

1934 року в Лебедині створено державний племінний розплідник, опорним пунктом якого була тваринницька ферма приміського колгоспу «Червона зоря». Після кількарічних творчих пошуків виведена нова лебединська порода худоби, яка поєднувала кращі якості швіцької та сірої (степової) української порід. За успіхи в розвитку тваринництва колгосп «Червона зоря» 1939 року нагороджений дипломом 2-го ступеня ВСГВ.

Протягом перших п’ятирічок зросла й промисловість Лебедина — стали до ладу мотороремонтний завод, райпромкомбінат, збільшилися виробничі потужності підприємств, які переробляли сільськогосподарську продукцію. Наприкінці 30-х років кількість робітників міста зросла в 10 разів (порівняно з 1929 роком). На всіх підприємствах були стахановці, які виконували більш як по дві норми.

З величезним політичним піднесенням пройшли в Лебедині перші вибори до Верховної Ради СРСР. Своїм депутатом до Ради Національностей лебединці обрали О. М. Линника, колишнього наймита, ветерана громадянської війни, кавалера ордена Червоного Прапора.

В 30-х роках істотно поліпшилося медичне обслуговування мешканців міста, яке здійснювали районна лікарня, міська поліклініка, п’ять фельдшерських пунктів.

На вищий щабель піднялася й народна освіта — відкрито три середні й чотири семирічні школи, а початкова залишилася тільки одна. В школах 137 учителів навчали 3358 учнів. У двох дитячих будинках виховувалося 310 дітей, працювала школа для глухонімих. Для народного господарства й культури готували кадри педтехнікум, відкритий в 1930 році, сільськогосподарське училище (з 1929), школа медичних сестер (з 1937 р.) і професійно-технічна (з 1928 р.). В цих навчальних закладах працювало понад 50 викладачів. 1940 року на базі педтехнікуму створено Лебединський учительський інститут, при якому відкрили заочний відділ.

Велику культосвітню та виховну роботу проводили міський клуб, районний будинок культури і створені при них художні самодіяльні колективи. Крім цього, в Лебедині були музична школа, два кінотеатри, три бібліотеки.

Широко пропагувала досягнення народного господарства й культури, мобілізовувала трудящих на виконання рішень партії та уряду районна газета «За колективізацію», що почала видаватися в травні 1930 року.

Віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР викликав гнів і обурення трудящих міста, прагнення якнайшвидше розгромити лютого ворога. Близько 600 комуністів відразу пішли на фронт. Життя міста було підпорядковане інтересам оборони Вітчизни. Виконання планових завдань на 120—200 проц. стало звичайним на кожному підприємстві Лебедина. Бригадир тракторної бригади комуніст С. С. Придатченко підготував 47 дівчат-трактористок, які заступили фронтовиків. Не чекаючи жнив, колгосп «Вперед до соціалізму» виконав план хлібоздачі із запасів минулих років. Разом з колгоспниками на збирання врожаю виходило близько тисячі робітників і службовців та 2500 учнів.

Одночасно проводилася велика організаційна робота щодо створення народного ополчення, підпільних груп і партизанських загонів. Державне й колгоспне майно, худобу вивозили в глиб країни.

Червона Армія після тяжких боїв 11 жовтня 1941 року залишила Лебедин. А вже наступного дня в місті стояли шибениці, встановлені окупантами. Гітлерівці намагалися жорстоким терором насадити «новий порядок». Лебединці розгорнули партизанську боротьбу. В жовтні почав діяти партизанський загін (командир — К. Г. Карпов). В ньому перебував і секретар підпільного обкому КП(б) України О. 1. Антонов. Спочатку в загоні налічувалося 37 бійців, а потім загін поповнився червоноармійцями, що виходили з оточення. Народні месники здійснили кілька бойових операцій проти окупантів та поліцаїв. Підпільники розповсюджували в місті антифашистські листівки, зведення Радінформбюро. На відзнаку XXIV річниці Великого Жовтня в Лебедині та багатьох селах району патріоти вивісили червоні прапори. Окупанти посилили терор. У фашистських катівнях загинуло 387 чоловік.

15 грудня 1941 року партизани розгромили каральний загін гітлерівців, що рухався до с. Кам’яного. 24—25 березня 1942 року стався запеклий бій партизанів з ворожим батальйоном на Михайлівському шляху. Тоді загинув заступник командира П. С. Романов, а в бою біля с. Ревків — командир К. Г. Карпов. Після його смерті командиром став М. О. Камай. На початку квітня партизани вели тривалі бої з переважаючими силами ворога. 5 травня 1942 року майже всі партизани загинули. Схоплений фашистами секретар підпільного обкому КП(б)У О. 1. Антонов був закатований. Але боротьба проти загарбників тривала. З травня 1942 року в Лебедині почала діяти підпільна група, очолювана комуністом С. П. Роєнком. Вона мала два радіоприймачі. Група збирала розвідувальні дані, розповсюджувала серед населення листівки із зведеннями Рад інформбюро. В лютому 1943 року патріоти створили збройний загін, який вів боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками на території району аж до приходу Червоної Армії. Цього ж місяця через Лебединський район пройшло з’єднання партизанів на чолі з М. І. Наумовим, яке розгромило німецький аеродром, знищило чимало солдатів та офіцерів ворога. Партизани визволили з таборів радянських військовополонених, які поповнили ряди народних месників.

Розвиваючи наступ, війська Воронезького фронту під командуванням Героя Радянського Союзу генерала армії М. Ф. Ватутіна підійшли до Лебедина. 19 серпня 1943 року до міста вступила 309-а стрілецька дивізія (командир Герой Радянського Союзу генерал-майор В. Д. Лев). За визволення Лебедина віддали своє життя немало радянських бійців, серед них: розвідники сержанти Анатолій Волох і Микола Білозерцев, які першими вступили на вулиці міста. Їм посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Багато лебединців відзначилися на фронтах Великої Вітчизняної війни, чотирьох з них удостоєно звання Героя Радянського Союзу. За вміле командування танковим батальйоном під час прориву оборони противника та визволення польських міст Жирардува і Сохачева в лютому 1945 року Д. А. Карабану посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він похований у м. Жирардуві. Рядовому Г. М. Калиниченку це почесне звання присвоєно за виняткову хоробрість, виявлену в боях за визволення Естонії. Молодший лейтенант М. І. Лисунов відзначився, коли форсували Дніпро. Високого звання Героя Радянського Союзу командування удостоїло льотчика-винищувача капітана М. П. Логвиненка, на бойовому рахунку якого було 245 бойових вильотів, 76 повітряних боїв. Нині майор запасу М. П. Логвиненко працює в Києві. 1745 лебединців загинули на фронтах. У родині М. С. Гарбар з семи синів, які захищали Вітчизну, не повернулося п’ять.

За період тимчасової окупації міста фашисти знищили будинок культури, школу, бібліотеку, радіовузол, вивезли на каторгу до Німеччини 504 чоловіка.

З перших днів після визволення райком партії та міська Рада мобілізували трудящих на ліквідацію наслідків окупації. Відразу почав працювати лісгосп, згодом — три кузні, лісопильний цех. Протягом року відновили роботу млин, крупорушка, авторемонтна, кравецька та швейна майстерні, колгосп «Вперед до соціалізму».

1 вересня 1943 року в приміщеннях, що вціліли, почали працювати три семирічні та дві початкові школи. Розпочалися також заняття й в учительському інституті. Відкрили міський музей та районну бібліотеку.

Радянські люди прагнули прискорити остаточний розгром ворога, докладали зусиль для подання допомоги фронту. Колгосп «Вперед до соціалізму» восени 1943 року передав у фонд Червоної Армії 187 цнт зерна, 8 цнт картоплі, десятки цнт овочів.

На допомогу в той тяжкий час прийшла держава, союзні республіки. Наприкінці 1943 року з Саратовської області реевакуйована Лебединська МТС. З Липецька та Курська МТС одержала запасні частини для тракторів, пальне. Сільські трудівники Курської області допомогли посівним матеріалом. Згодом з Горького сюди надійшли автомашини, а з Молдавської РСР місцеві колгоспи одержали коней. Кожен механізатор прагнув працювати як найпродуктивніше. За високі показники колектив Лебединської МТС був нагороджений перехідним Червоним прапором Наркомзему СРСР.

1946 року знатний бригадир Я. М. Шульга обраний депутатом Верховної Ради СРСР, а в наступному році йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Незважаючи на великі труднощі, успішно відроджувалося сільськогосподарське виробництво. 1949 року колгоспи повністю освоїли всю площу орної землі, добилися стабільних урожаїв. Наступного року в одне господарство об’єдналися всі лебединські колгоспи та «Червона зоря» (с. Токарі). Йому присвоєно ім’я В. І. Леніна. Ця багатогалузева артіль у 1950 році обробляла близько 5 тис. га землі, мала фруктовий сад (понад 300 га), зарибнений ставок площею 50 га, цегельню, лісопильний завод, кілька тваринницьких ферм, майже 250 бджолосімей тощо. Вже через рік після укрупнення в колгоспі ім. Леніна зібрано багатий урожай: по 114 пудів пшениці на площі 280 га, по 256 цнт цукрових буряків з га. На кожну фуражну корову надоєно по 2650 літрів молока. Прибуток колгоспу досяг 3 млн. крб. Праця колгоспників була високо оцінена партією й урядом. 42 чоловіка нагороджено орденами й медалями.

Немало зусиль докладено до відродження тваринництва, особливо порідної великої рогатої худоби. Тут було виведено Лебединську породу великої рогатої худоби, яка тепер відома не тільки в СРСР, а й у багатьох зарубіжних країнах. За виведення нової породи директору Лебединського держплемрозплідника Г. П. Ки-риченку і зоотехніку G. М. Гайдашу було присуджено Державну премію СРСР.

Слава лебединських тваринників поширилася по всій Україні. Комуністка М. X. Савченко виступила ініціатором соціалістичного змагання за високі надої молока. В 1948 році вона надоїла по 6334 кг молока від кожної закріпленої корови, за це М. X. Савченко удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Наприкінці 50-х років знатна доярка довела надій молока до 8905 кілограмів. їй вдруге присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. З 1962 року М. X. Савченко завідує тваринницькою фермою. При фермі колгоспу ім. Леніна створена школа передового досвіду, в якій навчалося кілька тисяч молодих доярок області й республіки. М. X. Савченко— автор книги «25 років на фермі».

За великі заслуги перед Батьківщиною М. X. Савченко нагороджена трьома орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора. М. X. Савченко була делегатом XX—XXII з’їздів КПРС. На XVIII—XXIV з’їздах Комуністичної партії України обиралася членом ЦК. Депутат Верховної Ради УРСР 2—8-го скликань.

Після завершення відбудовного періоду в Лебедині діяло близько 20 промислових підприємств, найбільшими з них були швейна фабрика та фабрика пластмасової фурнітури, створена на базі промартілі «3-я п’ятирічка».В наступні роки більшість підприємств реконструювали, устаткували новим обладнанням. 1961 року на базі механічних майстерень торфопідприємства створено завод верстатних вузлів. Базою заводу поршневих кілець стали авторемонтні майстерні. В обладнанні підприємства новітньою технікою брали участь підприємства РРФСР, Білорусії, республік Прибалтики та Вірменії. Тепер вироби Лебединського заводу одержують автотранспортні підприємства всіх республік СРСР. В місті пущено також ліжковий, плодоконсервний, комбікормовий, калібрувальний та будівельних матеріалів заводи. Всього в 1972 році в Лебедині працювало 30 промислових підприємств, будівельних і транспортних організацій. Всі вони одержують енергію від державної мережі, до якої місто підключено 1965 року. Робітники підприємств систематично допомагають трудівникам колгоспних ланів у спорудженні й обладнанні тваринницьких приміщень, обладнанні майстерень і виготовленні запасних частин.

Великими виробничими успіхами відзначали трудящі Лебедина знаменні дати — 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. В кожному виробничому колективі є ударники комуністичної праці, раціоналізатори. За результатами змагання на честь ленінського ювілею до обласної Ленінської книги трудової слави занесені фабрика пластмасової фурнітури, молочна ферма колгоспу ім. Леніна й доярка Н. І. Грушка. Звання колективів комуністичної праці завоювали 86 бригад, 25 цехів, 4 дільниці, ударника — 2550 робітників. Звання кращого за професією удостоєно близько 290 чол., «майстер — золоті руки» — 14 передовиків виробництва. Завдання восьмого п’ятирічного плану робітники Лебедина виконали 3 листопада 1970 року. Успішно завершили п’ятирічку колгоспи і радгоспи району. Особливо значних досягнень добилися тваринники. Понад 130 доярок надоювали від кожної закріпленої корови по 4—5 тис. кг молока. Як і раніше, найвищої продуктивності тваринництва добивається ферма, очолювана М. X. Савченко.

За перевиконання завдань 8-ї п’ятирічки доярка Н. І. Грушка удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці; орденом Леніна нагороджені слюсар районного відділення «Сільгосптехніки» В. Ю. Притько, доярка К. П. Леухіна; орденом Жовтневої Революції нагороджений перший секретар Лебединського РК КП України делегат XXIV з’їзду КПРС М. С. Ковтуненко. Наладник заводу поршневих кілець М. С. Заморьонов обирався делегатом XXIV з’їзду КП України.

Успішно виконавши завдання першого року дев’ятої п’ятирічки, лебединці стали на трудову вахту на честь 50-річчя утворення СРСР. На місяць раніше строку виконали плани колективи фабрики пластмасової фурнітури, м’ясокомбінату, відділення «Сільгосптехніки», члени бригад комуністичної праці швейної фабрики. Незважаючи на несприятливі погодні умови 1972 року, колгосп ім. Леніна одержав з гектара по 29 цнт зернових, працівники ферми домоглися середнього надою на фуражну корову 4536 кг молока. Доярка К. П. Леухіна надоювала більш як 6200 кг. Профтехучилище, що готує працівників сільського господарства, нагороджене Ювілейною Почесною грамотою ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради.

Значною подією в житті Лебедина був другий Всесоюзний конкурс молодих механізаторів, присвячений 50-й річниці утворення СРСР. В кінці червня 1972 року 68 переможців республіканського змагання в Російській Федерації, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших республіках приїхали до Лебедина, щоб виборювати першість. Дні конкурсу перетворилися в справжнє свято дружби радянських народів.

Завдяки росту економіки зростало й впорядкувалося й саме місто. Заасфальтовано центральні вулиці й площі, скрізь посаджені декоративні дерева й кущі. Лише за восьму п’ятирічку зведено 15 багатоповерхових будинків, вузол зв’язку, готель, типові приміщення шкіл, гуртожитків, будинків культури. Близько 5 тис. квартир забезпечено скрапленим газом.

За післявоєнні роки значно поліпшилося медичне обслуговування лебединців. У місті є лікарня на 450 ліжок, поліклініка та 11 медичних пунктів. Про здоров’я трудящих дбають 329 чол. середнього медперсоналу та 102 лікарі, серед яких заслужені лікарі УРСР Г. К. Сизова та Т. Я. Синепол.

Діти лебединців навчаються в 11 загальноосвітніх школах (у т. ч. З середні). Є вечірня та заочна середні школи, школа-інтернат для глухонімих, педагогічне, медичне, професійно-технічне училища, музична, бухгалтерська та автомобільна школи. У Лебедині — 4350 учнів. Педагогічний колектив налічує 340 чоловік, у т. ч. заслужені вчителі УРСР О. С. Любивий, М. Ф. Зінич, Л. П. Венжега, А. Г. Жук.

У місті — 2 будинки культури, кінотеатр, районна, міська та дитяча бібліотеки, близько 30 клубів, державний краєзнавчий музей, будинок-музей Т. Г. Шевченка, музей В. І. Леніна в середній школі № 1. При районному будинку культури працює самодіяльний театр.

При редакції районної газети «Будівник комунізму» (до 1962 р.— «Соціалістичне життя») створено літературне об’єднання.

У змінах, що відбулися в житті міста за післявоєнний період, велика заслуга 71 первинної партійної організації, що об’єднують 1783 члени КПРС. Найактивнішими їх помічниками є 4462 члени ВЛКСМ, які входять до 57 первинних організацій. Значна роль у господарському й культурному житті Лебедина належить міській Раді депутатів трудящих. До її складу 1973 року обрано 100 депутатів, у т. ч. 50 комуністів, 18 комсомольців. Серед депутатів—62 робітники, 33 службовці, 5 колгоспників, 43 жінки. Більшість свого бюджету міська Рада витрачає на розвиток комунально-житлового господарства, освіти, охорони здоров’я.

В Лебедині народився радянський партійний і державний діяч М. Н. Демченко. З Лебедина вийшли доктор біологічних наук М. В. Доленго (Клоков), російський радянський письменник М. М. Ляшко, професори М. М. Милостанов, Т. Я. Балаба, М. Г. Котляренко, кандидат історичних наук, проректор Чернівецького Державного університету В. М. Курило, український радянський мистецтвознавець С. А. Таранушенко, народний артист СРСР Б. Р. Гмиря (1903—1972), заслужений зоотехнік УРСР П. С. Калениченко.

Трудящі Лебедина, натхнені історичними рішеннями XXIV з’їзду КПРС, успішно борються за виконання завдань дев’ятої п’ятирічки.

М. О. ГУРІН, Є. Д. ДЕМЧЕНКО, В. П. ШЕВЧЕНКО
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
SNIGURIVNA
Повідомлень: 1148
З нами з: 02 липня 2017, 11:49
Стать: Жінка
Дякував (ла): 398 разів
Подякували: 626 разів

Re: ЛЕБЕДИН, місто, Сумська обл, Україна

Повідомлення SNIGURIVNA »

З фондів ЦДІАК :
У вас недостатньо прав для перегляду приєднаних до цього повідомлення файлів.
"В кінці наших пошуків ми знову будемо стояти там, звідки почали, і знову побачимо це місце вперше." Х. Банцхаф
Цього року виповнюється 30 років від дня, коли я намалювала перше дерево свого роду.
Тут мій Орловець
Тут Мій щоденник
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: ЛЕБЕДИН, місто, Сумська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Більше інформації по місту Лебедин у захалявній книжечці пані Снігурівни
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
kbg_dnepr
Повідомлень: 7459
З нами з: 14 січня 2021, 15:44
Стать: Жінка
Звідки: Дніпро
Дякував (ла): 5284 рази
Подякували: 945 разів

Re: ЛЕБЕДИН, місто, Сумська обл, Україна

Повідомлення kbg_dnepr »

Копія метричної книги Троїцької церкви міста Лебедин Харківської губернії за 1856 рік.

Метрики міста за другу половину 19 - початок 20 століття зберігаються у Сумському архіві та доступні на сайті Family Search. Ревізькі казки, сповідні відомості, метричні книги за першу половину 19 ст. в ДАХО.

https://drive.google.com/drive/folders/ ... UW_kzoHm9k

Інформація з ФБ (Влад Волинськи й)
Катерина
Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко mt H5a (Могилевськ.)
Оглотков I2a2b (Горбат. п. НГГ) Алькін Душин Жарков Кульдішов mt U5a1 Баландін (Симб. губ.)
Клишкін R1a1a Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний mt T2a1 (Новомоск. Дніпроп.)
#генеалогия #генеалогія #пошукпредків #поискпредков #ahnenforschung #ukrainianancestry #родовід #родословная
Аватар користувача
kvitkaua
Повідомлень: 1
З нами з: 15 січня 2024, 21:01
Стать: Жінка
Дякував (ла): 1 раз

Re: ЛЕБЕДИН, місто, Сумська обл, Україна

Повідомлення kvitkaua »

SNIGURIVNA писав: 31 січня 2018, 16:52 З фондів ЦДІАК :
Вітаю! Підкажіть, будь ласка, чи є у електронному доступі дані документи ?
Відповісти

Повернутись до “Літера Л”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 10 гостей