Городище (Старогородищенська сл.), село, Біловодський район, Луганська область

Відповісти

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим нас. пунктом
0
Немає голосів
Жив
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Городище (Старогородищенська сл.), село, Біловодський район, Луганська область

Повідомлення АннА »

ЦДІАК
Українська назва Городище, сл. (Старогородищенська сл.) Російська назва Городище, сл. (Старогородищенская сл.)
Назва на 2009 рік Городище, смт
Приписні села
Адмін поділ за документами Біловодського ок. Харківського нам., з 1797 р. Старобільського пов. Слобідсько-Української губ.
За адмін. поділом XIX ст. Старобільського пов. Харківської губ.
За адмін. поділом XXI ст. Біловодського р-ну Луганської обл.
Церкви Покрова Пресвятої Богородиці
Примітки

Тип Фонд Опис Справа
метрична книга 1977 1 41(1788); 49(1792)
сповідний розпис 1979 1 65(1776)
метрична книга 1979 1 66(1780)
метрична книга 1985 1 20(1797)
метрична книга 1986 1 7(1771); 18(1772); 8(1775); 9(1777); 11(1778);13(1779);
сповідний розпис 1986 1 10(1777)*; 12(1778); 14(1779)
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Городище (Старогородищенська сл.), село, Біловодський район, Луганська область

Повідомлення АннА »

На вікіпедії
Городи́ще — село в Україні, у Біловодській селищній громаді Старобільського району Луганської області. Населення становить 1777 осіб. Орган місцевого самоврядування — Городищенська сільська рада.
Зображення
Географія
У селі Балка Великий Яр впадає у річку Деркул.
Історія
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, вчиненого урядом СССР у 1932—1933 роках, кількість встановлених жертв — 132 людей[1].
12 вересня 2014 року внаслідок підриву на фугасі автомобіля поблизу села Городище загинув солдат батальйону «Чернігів-2» Вадим Лобода.
24 лютого 2022 року, Збройні сили РФ окупували село[2].
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1661 особа, з яких 773 чоловіки та 888 жінок.[3]
За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1765 осіб.[4]
Пам'ятки
Біля села розташований ботанічний заказник загальнодержавного значення «Юницький».[6]
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Городище (Старогородищенська сл.), село, Біловодський район, Луганська область

Повідомлення АннА »

Радянські джерела - З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Городище, Біловодський район, Луганська область
Городище — село, центр Городищенської сільської Ради Біловодського району, розташоване по берегах річки Деркул, притоки Сіверського Дінця, за 20 км від райцентру. Найближча залізнична станція Вільхова — за 45 км на залізниці Кондрашівська — Міллерово. Населення — 2581 чол. Городищенській сільраді підпорядковане також село Ноздрівка.

Село Городище виникло наприкінці XVII століття на місці колишнього старого укріплення. Характер залишків цих укріплень та археологічні пам’ятки дають підстави відносити їх до часів салтівської культури (VIII—X століття). Назва села походить від слов’янського слова «городок» (Городище).

Вперше в письмових джерелах згадується Городище у 1704 році. Тут в цей час біля залишків колишнього укріплення жило лише кілька селянських сімей, які втікли від кріпосного гніту з території Правобережної України.

Після утворення у 1765 році Деркульського кінного заводу населення Городища, як і інших навколишніх сіл, було приписано до нього. Як і всі коннозаводські селяни, жителі Городища були зобов’язані без будь-якого відшкодування поставляти на завод овес, сіно та солому. Крім того, вони сплачували і грошовий оброк за користування землею.
З зростанням населення і посиленням кріпосницької експлуатації все більш непосильними ставали повинності, накладені на селян, а поруч лежали неозорі оброчно-казенні землі. У 1797 році селяни Городища разом з населенням інших конюшенних слобід Старобільського повіту «від скрути» і «по свому простолюдству», як пояснювали вони пізніше, виорали близько 55 тис. десятин і взяли під сінокіс близько 3400 десятин цієї землі. Довідавшись про це, царські власті наклали і стягли з жителів слобід подвійний оброк за користування землею. Побоюючись більш суворого покарання, населення Городища, як і інших слобід, погодилось сплатити накладену суму, що ще більше підірвало економіку і без того злиденних господарств.

За існуючим у 1797 році адміністративним поділом Городище входило до складу Слобідсько-Української губернії. Наприкінці XVIII століття в Городищі проживало 640 чоловік, у т. ч. 353 чоловіки і 287 жінок. З 1835 року Городище стає волосним центром Старобільського повіту Харківської губернії. У волосному центрі двічі на рік, весною та восени, відбувалися багатолюдні ярмарки, куди приїздили і приходили тисячі селян з навколишніх сіл. Одні, щоб щось купити або продати. Інші — просто з цікавості, адже під час ярмарків організовувалися народні гуляння, ставилися каруселі, виступав мандрівний цирк тощо.

Майнова нерівність населення Городища ще більше посилилась після реформи 1861 року, коли середній земельний наділ на ревізьку душу зменшився до 4,8 десятини. Зубожіння селян тривало і далі. Уже у 1879 році на ревізьку душу припадало по 1,58 десятини, а в середньому на господарство по 3,95 десятини. Багато господарств остаточно розорилося, в той час як незначна меншість багатіла. У тому ж таки році Городищенська селянська община мала 26 тис. 146 крб. недоїмки, що становило по 59 крб. 58 коп. на господарство. І це цілком природно, адже малоземелля і примітивні знаряддя не давали можливості селянським господарствам одержувати високі урожаї. Так, за середніми даними за 1888—1892 рр. урожайність жита по Городищенській волості становила всього по 19 пудів, ярої пшениці — 21, вівса — 30 і ячменю—35 пудів з десятини. До того ж Городищенська волость періодично зазнавала посух. Особливо сильними вони були в 1889 та 1906 рр. В ці «чорні роки» вигоряло все — і посіви і луки. До весни голодного року всі хати в селі були без солом’яних стріх.

Розклад Городшценської общини призвів до того, що половина селянських дворів стала безземельними та малоземельними. Десятки і сотні зубожілих селян ішли щорічно на заробітки до Області Війська Донського, до Луганська і Алчевська. Статистика зберегла такі дані: у 1872 році городищенські селяни одержали 373 паспорти, у 1887 році — вже 474. Ще більше зросло відхідництво на початку XX століття. Якщо в 1900 році в Городищенській волості до відхожого промислу зверталось 857 чоловік, то в 1901 році було вже 1063 чоловіка (237 з них — жінки).

Тривале відставання землеробства, пов’язане з тяжким гнітом царизму і залишками кріпосницької системи, не могло не хвилювати передових учених того часу. В їх числі був і видатний російський грунтознавець В. В. Докучаев, який шляхом полезахисних лісонасаджень та штучних водоймищ намагався змінити клімат південних степів Росії, що дуже терпіли від періодичних посух. З метою вивчення і випробування різних способів та прийомів лісового і водного господарства в степах Росії В. В. Докучаев у 1892 році при Лісовому департаменті організував особливу експедицію. Ця експедиція недалеко від Городища побудувала дві метеостанції та заклала полезахисні смуги, які мали перепинити шлях суховіям, дала рекомендації по спорудженню ставків. У 1899 році експедицію було реорганізовано в степове лісництво. Але в умовах царського самодержавства, що всіляко гальмувало цю роботу, масштаби проведених дослідів виявилися недостатніми, щоб практично позначитись на врожайності навіть у межах Городищенської волості. У 1906 році царський уряд зовсім припинив фінансування Деркульського лісництва. Проте вчений-ентузіаст, послідовник Докучаева К. І. Юницький, продовжував наполегливо працювати над проблемою вирощення садів у деркульському степу. Одна з опублікованих наукових праць К. І. Юницького присвячена необхідності і можливості розвитку плодівництва в Старобільському повіті Харківської губернії.

Боротьбі за кращу долю трудящих присвятили своє життя сотні і тисячі революціонерів, які в умовах суворого поліцейського режиму організовували трудящих на боротьбу за повалення самодержавства. Під час революції 1905—1907 рр. луганські робітники В. С. Сова і М. Ф. Бурдун, приїжджаючи до рідних у село, поширювали тут листівки луганського комітету РСДРП, які закликали селян підтримати боротьбу пролетарів.

Але революція зазнала поразки. В роки столипінської аграрної реформи ще більше посилилось класове розшарування городищенських селян. В цей час близько 10 проц. всіх господарств припадало на куркульські, які в середньому мали до 30 десятин землі кожне, по 5 пар волів, по 10 корів, по 4—5 коней. Близько 20 куркульських господарств у 1907—1911 рр. виділилось на відруби. Середняцькі господарства у Городищі становили близько 50 проц. і мали по парі волів, або коня, корову, кілька голів овець. Решта — 40 проц. господарств були бідняцькими. Як правило, ці господарства не мали навіть пари волів. Не у всіх були і корови. Біднота об’єднувалась у супряги і спільно обробляла свої ділянки, або повністю чи частково здавала їх в аренду місцевим багатіям і йшла на заробітки.

Життєвий рівень переважної більшості городищенських селян був дуже низьким. Зібраного хліба з злиденних ділянок не вистачало навіть і до весни. Одяг здебільшого шили з домотканого полотна. Хати переважно складалися з однієї кімнати, що водночас була і кухнею, обставлені дуже бідно — стіл, лава, зрідка — дерев’яне ліжко. Але і цей скромний побут населення намагалось прикрасити вишивками на одязі, вишитими рушниками, малюнками на печах.

Тяжке становище селян погіршувалось ще й тим, що в Городищенській волості часто спалахували епідемії. У 1894 році від холери, віспи та інших захворювань загинула майже третина населення слободи.

Дивного в цьому нічого не було, бо всю волость, до якої належали також села Данилівка і Попівка, хутори Гнидівка і Третяківка, обслуговував лише один фельдшер. Єдиний лікар на Біловодську і Городищенську волості був у Біловодську. Фельдшерсько-акушерський пункт у Городищі було відкрито лише у 1903 році.

Не краще були справи і з народною освітою. Перша церковно-парафіальна школа з’явилась у слободі в 70-х рр. XIX століття. Вона розміщувалась у невеличкій хатині біля церкви. У 1909 році в Городищі було відкрито однокласне земське училище. Продовжувала працювати і церковно-парафіальна школа, для якої у 1908 році було побудовано нове цегляне приміщення на 60 учнів. Але, незважаючи на це, тільки 15 проц. дітей шкільного віку могли відвідувати школу у 1912 році. Відкриття другого земського училища не вирішило справи народної освіти. Більшість дітей селян не могли відвідувати школу через відсутність відповідного одягу, взуття, підручників.

Великою подією в культурному житті Городища було відкриття у 1900 році при школі земської бібліотеки. Вона працювала щонеділі і в святкові дні. У 1911 році її книжковий фонд становив всього 1024 примірники.

З великою радістю більшість городищенських селян зустріла в березні 1917 року звістку про повалення самодержавства. Вони сподівалися нарешті одержати землю, позбавитись від куркульської експлуатації. Але меншовики та есери, які захопили до своїх рук владу в повіті, уперто зволікали вирішення питання про землю, посилаючись на скликання Установчих зборів, закликаючи селян підтримувати політику Тимчасового уряду. Біловодські більшовики, виступаючи на сільських сходах у Городищі, присвячених підготовці виборів до Установчих зборів, роз’яснювали селянам облудність обіцянок меншовиків та есерів, закликали їх гуртуватися до боротьби. З кожним місяцем все більше городищенських селян, особливо бідняків, переконувалася в тому, що лише більшовики спроможні здійснити заповітну мрію про землю.

І цей час настав. Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, наприкінці грудня 1917 року у Городищі встановлюється Радянська влада. Тоді ж до волосної Ради депутатів односельчани обрали сина селянина-бідняка, луганського робітника Г. П. Филоненка, колишнього наймита І. Ф. Огієнка, селянина-бідняка І. Є. Савенка і сільського вчителя П. Г. Лохова. Рада провадила підготовчу роботу до наділення землею найбідніших селян, надавала допомогу в обробітку землі сім’ям тих, хто загинув в боротьбі проти ворога, слідкувала за роботою шкіл.

Вторгнення на Україну кайзерівських військ змінило характер діяльності Ради, яка стає організатором опору окупантам. У Городищі створюється збройна група на чолі з І. К. Овчаренком. Ця група зустріла вогнем передові загони окупантів і ті не наважувалися ввійти в село до підходу основних сил.

18 квітня 1918 року Городище було окуповане австро-німецькими військами. Окупанти грабували населення, забирали у селян худобу, сільськогосподарські продукти — сало, масло, яйця. За опір нещадно карали. Та незважаючи на репресії, мешканці села переховували худобу в лісах, псували підготовлене до відправки в Німеччину зерно тощо.

Після краху німецької окупації на Україні почалося відновлення Радянської влади, але в грудні Городищенську волость захопили красновці. Доведені до краю знущаннями білогвардійців, які насильно мобілізували до себе в армію юнаків, населення Городища активно підтримало повстанців Біловодська. У збройному загоні, що прибув з Городища, хоробро боролися проти білогвардійців учитель П. Г. Лохов, колишній матрос Волков, селяни О. І. Сліпченко, В. О. Дишленко, Д. Ф. Єрмолаєв, К. Н. Казюкалов та багато інших.

Карателі жорстоко розправилися з населенням Городища. Увірвавшись до села, білокозаки стали розстрілювати людей. Але передові загони 1-го Воронезького полку З січня 1919 року вступили до сусіднього села Попівки і сміливим нічним маневром вибили білокозаків з Городища. Тут відновлюється Радянська влада.

Скориставшись мирним перепочинком, місцева Рада береться до розв’язання земельного питання. До малоземельних і безземельних селян переходять колишні церковні землі, обмежується куркульське землеволодіння.

Але в червні 1919 року повіт захопили денікінці, вони відновлюють у Городищі дореволюційні порядки. Та й цей безславний похід білогвардійщини на Москву закінчився цілковитим провалом. Білих змела лавина червоної кінноти С. М. Будьонного, яка в грудні 1919 року визволила Городище.

Влада у волості остаточно переходить до рук ревкому, а потім — до волосної Ради. Першорядною справою їх було наділення селян землею. У 1920 році близько 6000 десятин городищенських земель було поділено між господарствами в залежності від кількості їдців.

Проти цих заходів молодої Радянської держави зі зброєю в руках виступили куркулі та залипши контрреволюційних елементів, які зібралися в банди.

Зазнаючи рішучого опору з боку населення, бандити робили раптові нальоти то на один, то на інший населений пункт волості.

Організаторами мас в боротьбі проти бандитизму виступили комуністи, які у 1921 році об’єдналися в городищенський партійний осередок. Першими кандидатами в члени партії були І. І. Житник, Я. І. Кобзар, В. Т. Жабко, Є. П. Кобзар.

15 листопада 1921 року було утворено і комсомольський осередок. Комуністи і комсомольці становили ядро загонів частин особливого призначення, які створювались для ліквідації банд. На чолі Городищенського загону, що складався з 30 бійців, стояв воєнком волості, колишній петроградський робітник О. Соколов, а після його загибелі — шахтар Т. В. Добрицький, який теж геройськи загинув у цій боротьбі.

Не менш важливою справою відновлених органів Радянської влади і партійного осередку була боротьба за відбудову господарства. Керуючись резолюцією IV конференції КП(б)У «Про роботу на селі», вони об’єднували навколо себе сільську бідноту та середняків, боролися проти куркулів. У 1923 році в Городищі створюється перше Товариство по спільному обробітку землі, яке згодом було перетворено в артіль ім. Шевченка. Активізувалася і споживча кооперація, налагоджувалася торгівля товарами першої необхідності.

На початку 20-х рр. в селі широко розгорнулась політико-виховна і культурно-масова робота. Її актівістами були вчителі П. Г. Лохов та І. П. Сошников. Велику допомогу вчителям у боротьбі з неписьменністю подавала проста городищенська селянка Є. П. Кобзар, яка першою серед жінок вступила в партію, а пізніше і в перший колгосп.

Велику увагу партійний осередок приділяв залученню селянок до активного громадського життя. На сільських сходах на повний голос заговорили жінки-активістки. їх бачили і серед учасників недільників, які проводилися по впорядкуванню села. Серед тих, хто збирав продукти для трудящих голодуючого Поволжя, також було чимало жінок. їх дбайливі руки і щирі серця доглянули і зігріли десятки безпритульних дітей-сиріт.

Розгортають свою діяльність і культурно-освітні заклади. При клубі, що був відкритий у будинку колишньої волосної управи, створюються гуртки художньої самодіяльності.

Комсомольці і молодь активно виступали проти релігійної пропаганди церковників та різних сект, влаштовували в клубі антирелігійні вечори. Вчителі виступали з лекціями на науково-популярні теми. Народжувались нові радянські обряди і звичаї — «червоні хрестини» тощо.

Тяжким ударом для трудівників села була звістка про смерть великого вождя Комуністичної партії і радянського народу Володимира Ілліча Леніна. В дні ленінського призову до городищенського партійного осередку надійшли десятки заяв від трудящих з проханням прийняти їх до лав партії. Серед тих, хто тоді зв’язав свою долю з долею партії, були: М. І. Середенко, П. І. Мирошников, І. Ф. Огієнко, О. П. Сошникова, І. П. Сошников та інші.

Партійний осередок і сільська Рада приділяли багато уваги підвищенню культури землеробства. У грудні 1924 року в селі було відкрито короткотермінові сільськогосподарські курси. Перша лекція була присвячена бджільництву. На ній була присутніх 30 чол. На наступні заняття приходило вже по 200 чоловік.

Приклад господарювання артілі ім. Шевченка наочно показував переваги колективного господарства і селяни Городища у 1925 році об’єдналися ще у два колгоспи «Хлібороб» і «Труд». На цей час господарство колгоспу ім. Шевченка значно зміцніло. Навесні 1924 року робітники ленінградського Путиловського (тепер Кіровського) заводу прислали в село трактор, появу якого тут зустріли з захопленням. Правління довго вирішувало, кому довірити машину. Вибір припав на молодого комуніста Я. І. Кобзаря.

На початку 1930 року городищенські колгоспи об’єдналися в одну сільгоспартіль ім. Шевченка.

Весною 1930 року VI Біловодська районна партійна конференція проголосила гасло «Хай живе єдність робітників і спеціалістів радгоспів з колгоспниками!» Відповідаючи на цей заклик, Деркульський державний кінний завод відрядив до Городища тракторну колону, що мала 10 машин. Усі весняні польові роботи було проведено в колгоспі в найкоротший строк і на високому агротехнічному рівні. Для сівби виділялось високоякісне насіння з державного фонду.

У 1932 році городищенський колгосп знову поділився на три господарства: ім. Т. Г. Шевченка, ім. Будьонного та «Ударник». В їх розвитку та організаційно-господарському зміцненні велику роль відіграла Бараниківська МТС, створена у 1932 році. В городищенських колгоспах працювало понад 30 механізаторів, у т. ч. одна з перших жінок-трактористок області С. П. Бондар.

Зміцнилися колгоспи. Поряд з рільництвом вони розвивали і тваринництво. Так, в колгоспі ім. Шевченка на молочно-товарній фермі було 100 корів. Артіль мала також свино- та вівцеферми, птахоферму. На весь район колгосп ім. Будьонного славився своєю конефермою, утвореною у 1934 році. Для випасу коней артілі були виділені з державного земельного фонду пасовища. У 1936 році в колгоспі ім. Будьонного відбулося перше кінно-спортивне свято, на якому був присутній С. М. Будьонний.

У Городищі знайшлося чимало послідовників Олексія Стаханова. В соціалістичне змагання включилися колективи всіх ферм і бригад.

У колгоспах множились лави ударників. Серед них у колгоспі ім. Шевченка була ланкова, депутат обласної Ради депутатів трудящих М. О. Петренко. Славилися своїми високими урожаями і ланкові артілі Г. К. Марченко та О. Г. Семененко. Відмінних показників добивався чабан С. П. Смажко. У колгоспі «Ударник» учасниця Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року Г. В. Хоменко від 8 свиноматок одержала 173 поросят. Три роки, з 1938 по 1940 рік, колектив свиноферми колгоспу ім. Будьонного міцно тримав першість у змаганні.

У передвоєнні роки зміцнювалась економіка колгоспів, зростали їхні прибутки, збільшувалась видача на трудодні.

Село значно зросло. За даними перепису 1939 року тут проживало 2597 чол. Кваліфікованою медичною допомогою населення забезпечували лікарі, які працювали в медпункті.

Діти трудящих навчалися в семирічній школі, відкритій ще у 1925 році.

Осередком культурного відпочинку селян стали клуб, хата-читальня. Вечорами молодь збиралася на заняття драматичного, танцювального і хорового гуртків. В селі було закладено парк.

У перші дні Великої Вітчизняної війни майже всі чоловіки села пішли захищати Батьківщину. Робота в колгоспах лягла на плечі жінок і підлітків. Сіли за кермо трактора, замість механізаторів, що пішли на фронт, М. В. Литвинова і М. Т. Коваленко з колгоспу ім. Шевченка, Н. Ф. Самкова та Л. П. Дем’яненко з колгоспу «Ударник».

Труднощів було багато, але колгоспники села своєчасно без втрат зібрали і обмолотили урожай. У фонд оборони було здано тисячі пудів добірного зерна. Водночас колгоспниці увечері після роботи шили для бійців кожушки і рукавиці, готували інші подарунки і відправляли їх на фронт.

На початку липня 1942 року фронт підійшов до Городища. Тоді на схід було евакуйовано частину сімей та колгоспне майно, відправлено громадську худобу. Для боротьби з окупантами в селі залишилася підпільна група з 11 чол., яку очолили комуністи М. С. Задорожний та Г. М. Климко, працівники Червоножовтневого лісництва, до якого в середині 30-х рр. були включені докучаївські лісові смуги. Після того, як гітлерівці 14 липня 1942 року окупували Городище, підпільники розгорнули активну роботу серед населення. Члени групи сільський листоноша П. К. Кримцев разом з своїм братом Михайлом розповсюджували серед населення листівки і газети, що їх скидали радянські літаки. Вони також допомагали партизанам по створенню у лісництві складу зброї. Члени групи закликали населення не коритися загарбникам, роз’яснювали юнакам і дівчатам всю облудність фашистських обіцянок і цим самим зірвали відправку до Німеччини понад 100 чол., яким були вручені повістки.

Велику витримку проявила в дні фашистської окупації літня колгоспниця Г. Т. Філіпенко. В її хаті була явочна квартира секретаря підпільного обкому партії С. О. Стеценка. Він тут бував кілька разів і за допомогою Філіпенко зв’язувався з місцевими підпільниками.

Та на слід сміливців напали гестапівці. 16 грудня 1942 року в Городищі почались арешти. Після кількох днів жорстоких катувань фашисти розстріляли всіх учасників групи: М. С. Задорожного, Г. М. Климка, П. М. Кувичка, О. І. Чепігу, В. А. Зайцева, Ю. В. Лебідя, Г. М. Кувичка, П. К. і М. К. Кримцевих, В. О. Смажка і М. Я. Михайличенка.

На місце загиблих підпільників ставали нові борці. Наприкінці грудня 1942 року у Городищі почала діяти партизанська група під керівництвом комуніста В. Г. Жаринова. Крім мешканців села, до неї входили і військовополонені, які втікали з фашистських концтаборів. Довідавшись про появу партизанів, окупанти послали до Городища бронетранспортери з солдатами. Але попереджені населенням партизани перебазувалися до села Нижньобараниківки. Патріоти завдавали дошкульних ударів окупантам.

19 січня 1943 року частини 41 гвардійської стрілецької дивізії у взаємодії з військами 4 стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії, які визволяли район, вступили у Городище.

У перші дні після визволення села було розшукано і впізнано трупи 11 замордованих підпільників. їх перенесли на центральну площу і поховали у братській могилі разом з тими воїнами, що загинули при визволенні села. На обеліску, спорудженому на могилі, написано слова: «Ви не стали на коліна перед ворогом і достойно зустріли смерть, виражаючи до останнього подиху ненависть до убивць».

Шанують у Городищі і пам’ять про тих односельчан, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Щоб пам’ять про них була вічно живою, як весняне пробудження природи, в ювілейну 20 весну великої Перемоги біля кожного будинку, куди не повернулись воїни, були посаджені молоді яблуньки.

Мужньо боролися сотні трудівників села і на фронтах Великої Вітчизняної війни. Понад 200 фронтовиків нагороджено урядовими нагородами. Серед них О. І. Бережний, нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю «За відвагу», Т. М. Мережко — кавалер ордена Слави 3-го ступеня, удостоєний також орденів Червоної Зірки і Вітчизняної війни 2 -го ступеня. Разом з військами Першого Українського фронту пройшов дорогами війни від рідного села до Берліна колишній солдат-розвідник, тепер рядовий колгоспник І. В. Мережко. Він брав участь у визволенні Житомира, Вінниці і Варшави, форсуванні Вісли. Військова доблесть його відзначена орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня і медаллю «За відвагу».

Вісімнадцятилітньою дівчиною пішла на фронт М. Г. Шепель (Кримцева). І не було сміливішої, ніж вона, сандружинниці у 257-й стрілецькій дивізії Четвертого Українського фронту. Разом із солдатами йшла вона крізь свинцеві шквали. Сотні поранених перев’язала вона під вогнем і винесла з поля бою. За виявлений героїзм у битві відважну сандружинницю нагороджено орденами Червоного Прапора та Червоної Зірки.

Дуже важко доводилося колгоспникам піднімати зруйноване війною господарство. У колгоспі ім. Шевченка, наприклад, на початку 1943 року було всього дві пари волів та двоє коней. Не краще становище було і в колгоспі «Ударник». Але трудівники села організовано провели весняну сівбу. У плуги та борони колгоспники запрягали своїх власних корів. Велику допомогу колгоспам подавала держава та трудящі районів, що не зазнали окупації. Вже в 1945 році поголів’я худоби на колгоспних фермах досягло довоєнного рівня.

Восени 1943 року приступили до роботи 2 початкові і семирічна школа. Відновив прийом хворих медпункт. Було відкрито сільський магазин.

У наступні роки тривав успішний розвиток колгоспів Городища. Добрих показників добилися тваринники, особливо свинарка колгоспу ім. Шевченка Н. М. Коновалова, яку в 1947 році нагороджено орденом Леніна.

Та все ж, порівняно невеликі господарства артілей певною мірою стримували зростання продуктивності праці у сільському господарстві. Тому в 1951 році городищенські колгоспи ім. Шевченка, ім. Будьонного та «Ударник», а також сусідня сільськогосподарська артіль ім. Калініна об’єдналися в один колгосп, що його названо іменем видатного вітчизняного вченого В. В. Докучаева.

Об’єднання дрібних господарств в одне велике, виконання рішень вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС позитивно вплинуло на розвиток артілі. Якщо у 1953 році валовий збір зерна не перевищував 31 тис. цнт., то у 1958 році він становив 74 тис. цнт. За п’ять років надій молока на фуражну корову збільшився з 995 літрів до 1853 літрів. Валовий доход за цей час зріс з 1,3 млн. крб. до 5,3 млн. карбованців.

Великі зрушення в економіці колгоспу відбулися у роки семирічки. У 1965 році в розпорядженні артілі було 12 тис. га сільськогосподарських угідь, в т. ч. понад 7 тис. га орної землі; 100 га садів і 300 га лісу. На фермах докучаєвців було 2,8 тис. голів великої рогатої худоби, в т. ч. 1,2 тис. корів; 300 свиноматок, 2,3 тис. овець. Колгосп придбав 40 тракторів, 25 різних комбайнів, 25 плугів, 33 сівалки, 51 культиватор і 26 автомашин. їх обслуговують 118 механізаторів. Це сприяло підвищенню культури землеробства, впровадженню прогресивних методів обробітку грунту.

В 1964 році докучаєвці зібрали зі своїх ланів 96,6 тис. цнт. зерна. Це на 30 проц. більше, ніж у 1958 році. До 21,2 цнт. з га зросла середня урожайність зернових (проти 18,8 цнт. на початку семирічки). На 28 проц. знижено собівартість центнера зерна. Вдвічі більше, ніж у 1958 році, колгосп сіяв соняшнику. У 1966 році механізована ланка І. С. Філіпенка одержала з площі 96 га по 20,4 цнт. насіння соняшнику з гектара. За здобуті високі показники ланкового нагороджено орденом Леніна.

З року в рік зростають прибутки господарства. В 1964 році, наприклад, вони становили 1123696 крб. Колгосп великі кошти витрачав на капітальне будівництво.

За роки семирічки тут побудовано 6 типових корівників, 2 свинарники, електростанцію, пилораму, реконструйовано вальцовий млин, збудовано механічні майстерні. Провадяться роботи по спорудженню зрошувальної системи. Велику допомогу колгоспові у механізації тваринницьких приміщень подають його шефи — робітники Комунарського коксохімічного заводу.

Напередодні XXI з’їзду КПРС в Городищі, як і у всій країні, розгорнувся рух за комуністичну працю. Одними з перших у районі високого звання розвідників майбутнього добились механізатори тракторної бригади № 2, яку очолював комуніст П. М. Черепаха, нагороджений за доблесний труд орденом Леніна. Звання ударників комуністичної праці були удостоєні також доярки молочно-товарної ферми Н. Ф. Петренко і К. Т. Гайворонська, свинарка В. П. Волкова, усі вони нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора.

Справжнім майстром відгодівлі молодняка великої рогатої худоби проявив себе чередник — комуніст В. Ф. Кримцев.

Тривалий час у господарстві відставала молочно-товарна ферма № 5. Рішенням бюро партійної організації колгоспу завідуючою було туди послано комуністку М. К. Бондаренко. Вона зуміла так добре організувати роботу на фермі, що вже через кілька місяців продуктивність корів різко підвищилась, ферма стала однією з кращих у колгоспі. Комуністи області обрали М. К. Бондаренко делегатом XXIII з’їзду КПРС.

У 1966 році колгосп виростив зернових в середньому по 18,5 цнт. з кожного гектара. На 100 га угідь одержано по 193,8 цнт молока і по 47,3 цнт м’яса.

Великої поваги односельчан зажила собі сім’я Філіпенка. Голова цієї сім’ї Семен Іванович був одним з перших на селі механізаторів. Тривалий час працював бригадиром тракторної бригади. Приклад батька наслідували діти. У сім’ї було 14 дітей. Іван Семенович бригадир комплексної бригади, депутат районної Ради, Степан Семенович — ланковий механізованої ланки, Микола Семенович — тракторист. Інші члени сім’ї також працюють в колгоспі.

Ініціатором багатьох цікавих справ виступає сільська молодь. В комсомольській організації колгоспу ім. Докучаева у 1966 році було 90 юнаків і дівчат.

З року в рік підвищується матеріальний добробут трудівників. За семирічку оплата праці в колгоспі зросла більш як удвічі, літні колгоспники стали одержувати державну пенсію.

Товарооборот сільських магазинів зріс з 372 тис. крб. у 1958 році до 570 тис. крб. в 1966 році. Колгоспники купують мотоцикли, телевізори, пральні машини. Для продажу трудівникам необхідних промислових і продовольчих товарів у селі відкрито 8 магазинів, в т. ч. два спеціалізовані.

Село весь час будується, тільки у 1966 році при допомозі держави колгоспники спорудили 53 житлові будинки. Городищенська сільська Рада, її депутати багато уваги приділяють благоустрою села. Упорядковано вулиці ім. Леніна та Поштову, за активною участю громадськості на місці колишніх пустирів споруджуються сквери, закладаються розарії. Лише восени 1966 і весною 1967 року було посаджено понад 73 тис. декоративних дерев і чагарників. Село радіофіковане і електрифіковане.

Городищенська сільська Рада постійно дбає про поліпшення медичного обслуговування населення. У 1953 році в селі було відкрито лікарню із стаціонаром на 25 ліжок, пологове відділення. Хворих обслуговують лікар і шість фельдшерів. Близько 20 років працює в селі фельдшер-акушер М. В. Шкурат (Пособилова). За сумлінну працю вона нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

У 1966 році Городищенську восьмирічну школу реорганізовано в середню. У ній навчалося 320 учнів і працювало 18 учителів. Крім того, тут працює 3 початкові школи.

За післявоєнні роки відновилися роботи у колишньому степовому лісництві. Ще в 1949 році рішенням Радянського уряду Червоножовтневе лісництво передано Інститутові лісу Академії наук УРСР. На його основі створено Деркульську науково-дослідну станцію для полезахисного лісорозведення. Тут працював великий колектив учених під керівництвом академіка В. М. Сукачова. На станції проводили дослідження співробітники комплексної експедиції полезахисного лісорозведення науково-дослідного інституту ім. Комарова, інституту морфології тварин ім. Сєверцева Академії наук СРСР, а також Київського республіканського управління гідрометеослужби.

У 1956 році на цій базі створено Деркульську лісову дослідну станцію Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації. Її наукові співробітники розробляють проблеми, пов’язані з підвищенням ефективності полезахисних смуг, акліматизацією нових порід дерев, засадженням бугристих пісків, підвищенням ефективності грунтів тощо.

Деркульська лісова дослідна станція розмістилась у новому селищі на північно-східній околиці села, в мальовничому урочищі ім. К. І. Юницького. У дендрарії цього наукового центру — сотні видів дерев і кущів. Розмаїта й фауна цих місць.

Наукові співробітники станції допомагають сусіднім колгоспам у створенні системи лісових смуг, в озелененні сіл і шляхів.

Село Городище не тільки в районі, але й в області відоме своєю краєзнавчою роботою. Активну участь у ній беруть учні, вчителі, ветерани колгоспного руху. В 1963 році, за ініціативою сільської Ради та місцевої партійної організації, в селі відкрито на громадських засадах один з перших на Луганщині колгоспних краєзнавчих музеїв. Серед його експонатів — кістки мамонта, знайдені учнями місцевої восьмирічної школи, старовинні монети та речі хатнього вжитку. На стендах музею — фотографії учасників Біловодського повстання С. В. Дем’яненка, Г. П. Бондаренка, М. М. Бондаря, В. Т. Жабка, голови ревкому у 1920—1922 рр., а потім першого городищенського колгоспу — І. Ф. Шепеля та інших. Як цінні реліквії в музеї зберігаються ордени і медалі учасників Великої Вітчизняної війни, почесні грамоти перших ударників комуністичної праці. Кожний відвідувач музею наочно бачить той великий шлях, який під проводом Комуністичної партії пройшли трудящі Городища за 50 років Радянської влади, як змінилася їх доля, як зросло село.

Міцніють інтернаціональні зв’язки села. Із зарубіжними друзями листуються сільські школярі. Міцна дружба зв’язує колгоспника Ф. П. Філіпенка з болгарським вчителем Нейковим. Ця дружба скріплена кров’ю брата Федора Петровича — стрільця-радиста морської авіації, комуніста Д. П. Філіпенка, який загинув у роки Великої Вітчизняної війни, визволяючи болгарську землю. Член Товариства болгаро-радянської дружби учитель Нейков відшукав у себе на батьківщині сліди радянського воїна, і ось уже кілька років листується з його братом на Луганщині.

Вже традицією стало в Городищі весело відзначати народні свята «День Урожаю», «Проводи зими» та інші.

Входять міцно у побут трудящих нові обряди, нові звичаї, нові традиції. Наприклад, урочиста реєстрація новонароджених, вручення перших паспортів, проводи до армії майбутніх молодих воїнів.

В сільському клубі демонструються кінофільми, влаштовуються тематичні вечори. Книжковий фонд бібліотек (клубної та шкільної) перевищує 10 тис. примірників. Кожна колгоспна сім’я передплачує періодичні видання.

Організатором мас в боротьбі за здійснення планів комуністичного будівництва виступає партійна організація колгоспу, яка об’єднує 99 комуністів.

Величні завдання стоять перед колгоспом. У 1966—1970 рр. артіль передбачає у півтора рази збільшити виробництво сільсько-господарської продукції при одночасному зниженні її собівартості шляхом дальшої механізації виробничих процесів і впровадження передових прийомів.

В роки п’ятирічки передбачається і велике житлове та культурно-побутове будівництво. Зокрема, заплановано побудувати новий Палац культури з залом на 500 місць та приміщення середньої школи. Здійснюватимуться і далі роботи по благоустрою села, розширенню оздоровчих закладів.

Цей план уже успішно здійснюється. У мальовничому куточку урочища ім. Юницького завершено будівництво районного піонерського табору, а також спортивного комплексу у Городищі.

Запорукою успішного виконання плану є самовіддана праця трудівників села, які прагнуть внести і свою частку в загальнонародну справу побудови комунізму в нашій країні.

Л. I. AЛEKCЕЕB, С. В. КОВАЛЕНКО, В. М. СЕМЕНОВ
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Г”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 19 гостей