ХАРКІВ XX-го століття

Чи знаєте ви в якому поколінні ви житель міста Харкова?

Народився і живу
2
33%
Народився, але не живу
1
17%
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
1
17%
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
1
17%
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
1
17%
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 6

Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1960-ті роки.
Революційний рух в Харкові на початку XX століття
Становище трудящих мас було тим більше нестерпним, що капіталістична експлуатація поєднувалася з залишками кріпосницького гніту. Умови праці на капіталістичних підприємствах Харкова були дуже важкі.

За мізерну плату робітники працювали по 12—14, а в перед’ярмаркові дні — і по 18 годин на добу. Непосильна робота, тяжкі умови праці призводили до масових захворювань серед робітників. На тютюновій фабриці майже всі робітники хворіли. Не краще було і на сірниковій фабриці, де у всіх відділеннях поширювалися випари фосфору. Вдихання навіть незначної кількості їх протягом тривалого часу призводило до захворювання кісток (насамперед щелепів), органів дихання і травлення.

Нещадна капіталістична експлуатація, політичне безправ’я і національний гніт викликали протести і обурення трудящих мас.

У зв’язку з наростанням в країні революційно-демократичного руху в промислових центрах починають виникати організації, які ставили собі за мету поширення революційних ідей. Однією з перших таких організацій у місті було Харківське таємне товариство. Його заснували в 1856 році студенти Я. М. Бекман, М. Д. Муравський та П. В. Завадський. Товариство поширювало серед студентської молоді, селян і солдатів твори революційних демократів М. Г. Чернишевського, Т. Г. Шевченка та О. І. Герцена, з яким члени товариства підтримували зв’язок. Було випущено й поширено кілька революційних листівок. У квітні 1858 року товариство очолило заворушення студентів Харківського університету, після чого більшість його членів було виключено з навчального закладу.
Початок робітничому руху в Харкові поклав стихійний виступ робітників і міської бідноти у 1872 році проти сваволі поліції та міської адміністрації. Тоді було розгромлено канцелярії поліцейських дільниць і квартири деяких чинів поліції. Тільки на третій день об’єднані сили поліції і військових частин придушили цей виступ, у якому брали участь 3 тис. чоловік.

У 60—70-х рр. XIX століття Харків був одним із центрів народницького руху. В роботі організації «Народна воля» в Харкові брав участь російський революціонер-народник А. І. Желябов. Народники 8 лютого 1879 року вчинили терористичний акт — поранили на смерть харківського губернатора Кропоткіна, відомого своєю жорстокістю під час розправ над політичними в’язнями і студентами.

Із зростанням і розвитком робітничого руху в Росії і на Україні передові робітники Харкова починають усвідомлювати, що для успішної боротьби з капіталістами потрібна організація. В січні 1888 року Д. Д. Бекарюков і Ю. Д. Мельников створюють у Харкові робітничий гурток, у якому була ще сильна народницька ідеологія. Проте він був першим осередком, де пропагувалась ідея повалення самодержавства і згуртування пролетаріату. На початку 90-х рр. у Харкові виникають соціал-демократичні гуртки і групи. На кінець 90-х рр. вони вже встановили зв’язки з робітниками всіх більш-менш великих заводів, залізничних майстерень, друкарень та інших підприємств.

оту ще 30 квітня. Першого травня в місті проходили мітинги, на околицях — маївки, збори; 2 травня політичний страйк охопив більшість фабрик і заводів Харкова. Представники ряду підприємств зібралися вранці на подвір’ї паровозобудівного заводу на мітинг, що тривав понад дві години. Після мітингу, незважаючи на поліцію, яка намагалась розігнати робітників, відбулася демонстрація в Заводському райоУ лютому 1892 року відбувся великий страйк робітників залізничних майстерень, викликаний запровадженням «Нових правил», які ще більше погіршували умови праці на підприємстві. Страйкарі вимагали змінити деякі пункти цих «правил», увільнити начальника майстерень, який знущався над робітниками, і оплатити за дні хвороби. їх підтримали робітники друкарні Зільберберга і робітники заводу Бельгійського товариства.

У 1895—1896 рр. організовується ще кілька гуртків на підприємствах міста. Використовуючи досвід петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», харківські марксисти провадили значну агітаційну роботу серед трудящих.

В кінці 1899 року був створений Харківський комітет РСДРП, під керівництвом якого відбулися масові виступи робітників. Комітет випускав також листівки. Одна з таких листівок, що закликала робітників відзначити 1 Травня припиненням роботи, поширювалась у квітні 1899 року на заводах і фабриках міста.

Першим великим масовим виступом робітників Харкова, підготовленим комітетом РСДРП, була харківська політична демонстрація 1900 року. Першого травня чотиритисячна колона робітників залізничних майстерень, керамічного заводу Бергенгейма та інших підприємств з червоними прапорами, з лозунгами «Хай живе Перше травня!», «Хай живе 8-годинний робочий день!» та співами революційних пісень вирушила до центру міста, де відбулася демонстрація. Проте колони демонстрантів інших підприємств не змогли з’єднатися з ними — озброєна поліція, солдати і козаки розігнали їх, заарештувавши 167 чоловік. Наступного дня, 2 травня, понад 10 тис. робітників міста припинили роботу і вимагали звільнення заарештованих товаришів. Страйкували заводи: паровозобудівний, Гельферіх-Саде, братів Ігнатьєвих, Бельгійський, залізничні майстерні та багато інших. Почалися заворушення на Канатній фабриці в Новій Баварії. Місцеві власті були налякані цими виступами і мусили звільнити заарештованих.

Першотравнева політична демонстрація і страйк у Харкові були, за висловом В. І. Леніна, визначною подією, що свідчила про класову зрілість пролетарських мас Росії та про їхню готовність до політичної боротьби проти самодержавства і капіталізму.

«Що надало травневим дням у Харкові характеру визначної події? — писав В. І. Ленін. — Масова участь робітників у страйку, величезні тисячні збори на вулицях, що розгортають червоні прапори, проголошують вимоги, зазначені у прокламаціях, революційний характер цих вимог: 8-годинний робочий день і політична свобода. Байка про те, ніби російські робітники не доросли ще до політичної боротьби… — ця байка рішуче спростовується харківською майовкою».

Незабаром після демонстрації поліція завдала комітетові РСДРП тяжкого удару, заарештувавши майже всіх його членів. Комітет на деякий час припинив своє існування. Наприкінці 1900 — на початку 1901 року групою соціал-демократів був створений «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Серед керівників «Союзу боротьби» відомі один з найстаріших діячів Комуністичної партії В. О. Карпінський, креслярка М. П. Полякова і студент університету Я. Рогальський. «Союз боротьби» підтримував зв’язки з ленінською «Искрой», видавав листівки і поширював їх. Він взяв активну участь у підготовці і проведенні страйку кравців у вересні 1901 року та студентської демонстрації 29 листопада 1901 року, яка закінчилася сутичкою демонстрантів з козаками і жандармами.

Про цю демонстрацію В. І. Ленін писав в «Искре»: «В Харкові демонстрація, викликана студентськими справами, перейшла вже в справжню вуличну бійку, в якій взяли участь і не самі тільки студенти. Досвід минулого року не минув для студентів марно. Вони побачили, що тільки підтримка народу і головним чином підтримка робітників може забезпечити їм успіх…».

Дальший розвиток революційної боротьби харківського пролетаріату, зміцнення соціал-демократичної організації проходили в обстановці боротьби з «економістами». Особливо успішною ця боротьба стала після виходу ленінської «Искры», з якою був встановлений безпосередній зв’язок. У замітках В. І. Леніна до доповіді на II з’їзді РСДРП ми знаходимо пряму вказівку на те, що в 1900 році відбулися зустрічі членів майбутньої редакції «Искры» з соціал-демократами ряду міст, в т. ч. і Харкова. Наскільки тісним був цей зв’язок, видно з того, що майже в кожному номері «Искры» друкувались матеріали з Харкова.

Позиції іскрівців у комітеті особливо зміцніли після приїзду сюди професіонального революціонера О. Д. Цюрупи. З лютого по вересень 1901 року Цюрупа був членом Харківського комітету РСДРП. У цей період було створено Південний відділ «Искры». Харків став центром пересилки іскрівської літератури і відіграв чималу роль в її поширенні.

Ідеї «Искры» були панівними в комітеті після одержання тут в середині липня 1902 року геніальної ленінської праці «Що робити?» разом з № 21 «Искры», де було надруковано проект програми РСДРП. Схвалюючи цей проект, харківські соціал-демократи змінили форму своєї організації. У липні відбулось об’єднання Харківського комітету РСДРП з «Союзом боротьби», що сприяло згуртуванню і об’єднанню всіх революційних сил.

В. І. Ленін схвалив цей план організаційної побудови соціал-демократичної організації. Він писав Харківському комітету: «План Вашої організації, видимо, підходить до раціональної організації революціонерів, оскільки можна говорити про «раціональне» при такій недостачі людей і оскільки план ясний з короткої розповіді».

Підбиваючи підсумки боротьби з економізмом, комітет виробив спеціальну листівку — заяву про свою згоду з ідейними позиціями «Искры». Цей документ було опубліковано в «Искре» і широко розповсюджено в Харкові. Харківський комітет йшов до II з’їзду, цілком солідарний з ленінською «Искрой».

В 1903 році, після II з’їзду РСДРП, в Харкові розгортається гостра боротьба між більшовиками та меншовиками. Масові арешти членів Харківської соціал-демократичної організації та розгром комітету РСДРП весною і влітку 1903 року призвели до посилення впливу меншовиків у комітеті, де вони захопили керівництво. Однак більшість свідомих харківських робітників, незважаючи на провокаційні наклепи меншовиків, стояла на революційних позиціях.

Після петербурзьких подій 9 січня 1905 року пліч-о-пліч з робітниками інших пролетарських центрів повставали на боротьбу і трудящі Харкова. Організаторами цієї боротьби були більшовицькі організації і групи, що існували на ряді підприємств.

Характерно, що страйковий рух почався на паровозобудівному заводі, де була найсильніша більшовицька організація. Це перший у Харкові страйк солідарності. В резолюції, прийнятій на загальнозаводському мітингу, говорилося: «Ми, робітники паровозобудівного заводу, обурені до глибини душі дикою, звірячою розправою царського уряду над петербурзькими робітниками та їхніми дружинами і дітьми, сотні трупів яких вимагають помсти. Сьогодні, 17 січня, ми кинули роботу на знак свого обурення мерзенним насиллям самодержавства і закликаємо всіх харківських робітників приєднатися до цього протесту». При цьому робітники заводу підкреслювали, що їх вимоги такі ж самі, як і вимоги робітників Петербурга, Москви та інших міст Росії.

В. І. Ленін, оцінивши обстановку, що створилася в Харкові, дав спеціальну вказівку Бюро комітетів більшості звернути особливу увагу на становище в одному з найбільших промислових центрів країни. Бюро комітетів більшості відрядило до Харкова для налагодження роботи відомого партійного працівника, учня і соратника В. І. Леніна — Артема (Ф. А. Сергеева), який зумів подолати протидію меншовицького комітету і наприкінці січня 1905 року організував харківську більшовицьку групу «Вперед», названу так на честь центрального органу більшовиків.

З першого дня роботи група «Вперед» фактично виконувала роль міського партійного більшовицького комітету, послідовно викриваючи опортунізм меншовиків.

Створена в період січнево-лютневих подій, Харківська більшовицька група «Вперед» широко розгорнула роботу по організації трудящих мас на революційну боротьбу.

Особливо гостра боротьба розгорнулась на заводі Гельферіх-Саде. Робітники цього підприємства припинили роботу 5 лютого 1905 року. Вони висунули в основному політичні вимоги. Підкреслюючи свою солідарність з робітниками Петербурга, страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, участі в законодавстві з питань фабрично-заводської промисловості, свободи страйків, спілок, зборів. Робота на заводі була поновлена тільки 17 лютого, після того як дирекція задовольнила ряд економічних вимог. Деяких поступок від адміністрації домоглися також робітники заводів братів Ігнатьєвих, Бергенгейма та інших. Таку «поступливість» підприємців можна пояснити лише силою натиску страйкарів, загальним революційним піднесенням у країні, політичною спрямованістю січнево-лютневих страйків. Показово, що перемогу здобули робітники тих підприємств, де боротьбою керували більшовики.

Слідом за робітниками підняли голос протесту харківські студенти, припинивши заняття і оголосивши на зборах, що вони не повернуться до учбових закладів «аж до зміни існуючого режиму».

Більшовицька група «Вперед» розгортала роботу і серед селян. У період січнево-лютневих страйків солідарності вона випустила листівку, приурочену до 44-ї річниці реформи 1861 року. В ній більшовики роз’яснювали селянам, що лише борючись разом з робітничим класом, під його керівництвом селяни зможуть одержати землю і свободу.

Більшовики, посилюючи роботу серед селянства — основного союзника в боротьбі за перемогу демократичної і соціалістичної революції,— заявляли в листівках про свою готовність боротися як за інтереси робітників, так і за землю й свободу для селянства. Бойова цілеспрямована агітація більшовиків Харкова сприяла посиленню селянського руху в губернії влітку і восени 1905 року. У березні, під час підготовки до III з’їзду партії, до Харкова для допомоги більшовикам приїхав соратник В. І. Леніна В. Д. Бонч-Бруєвич.

Робітничий комітет групи «Вперед», виконуючи ленінські вказівки, скликав партійний актив — представників районів і підприємств — для виборів делегата на з’їзд від більшовиків Харкова. Це була своєрідна партійна конференція. Вона не лише обрала делегата, але й прийняла важливу резолюцію про збройне повстання. В ній зазначалося, що організація і керівництво збройним повстанням повинні бути покладені на новообраний ЦК. Ця резолюція була оголошена на III з’їзді партії 5 травня 1905 року і внесена в протоколи засідань з’їзду. Делегатом на III з’їзд РСДРП від Харківської більшовицької групи «Вперед» обрали Б. В. Авілова.

Більшовики, твердо стоячи на ленінських позиціях, у період підготовки до з’їзду ще активніше викривали перед трудящими зрадницьку політику меншовиків. Рішення Бюро комітетів більшості про скликання з’їзду і резолюція про збройне повстання обговорювалися на зборах представників робітників Міського району, які одностайно схвалили ці документи. Тут же намітили склад бойових дружин і план доставки та зберігання зброї.

Тактична лінія, вироблена В. І. Леніним і прийнята III з’їздом РСДРП, знайшла загальне схвалення серед більшовиків Харкова.

Харківська більшовицька група «Вперед» ще у квітні 1905 року накреслила план підготовки до 1 Травня і, прагнучи до об’єднання дій з трудящими інших пролетарських центрів, зв’язалася з київськими і донецькими більшовиками. Харків’яни повідомляли їх про свій намір організувати збройну демонстрацію. На багатолюдних зборах в середині квітня обговорювалися питання, пов’язані з першотравневим страйком і збройною демонстрацією, приймались привітання пролетаріатові всіх країн. Робітники підтримували більшовицький план святкування і більшовицькі лозунги, що закликали до збройного повстання. На ряді підприємств вони припинили робні.

Травневі виступи робітничого класу всієї країни, в т. ч. й Харкова, свідчили про дальше революційне піднесення.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Політична і культурна діяльность більшовиків Харківа
Повстання на броненосці «Потьомкін» мало великий революціонізуючий вплив на робітників Харкова. Більшовицька група «Вперед» у ході підготовки до червневого загального страйку випустила спеціальну листівку «До солдатів Харківського гарнізону», в якій роз’яснювала обстановку в країні, антинародний характер війни з Японією, мету робітничого класу і селянства в революції. Більшовики прагнули залучити солдатів до участі в страйку.

27 червня 1905 року одночасно припинили роботу заводи паровозобудівний і Гельферіх-Саде. Групи робітників цих заводів на чолі з більшовиками розійшлися по інших підприємствах закликати всіх виходити на вулицю. Застрайкували також робітники заводів Мельгозе, Шапара, Трепке, Гофмана і Дeyeль, Рибальченка, всіх млинів, друкарень, кондитерської фабрики Жоржа Бормана, паровозних майстерень та інших підприємств.

Підсумовуючи наслідки цієї знаменної події, більшовицька листівка повідомляла, що до червневого політичного страйку «приєднались навіть малосвідомі верстви пролетаріату, які досі стояли осторонь загального робітничого руху». Це була серйозна перемога Харківської більшовицької організації, яка свідчила про швидке зростання свідомості робітників.

Більшовицька група, послідовно проводячи в життя тактичну лінію, вироблену III з’їздом РСДРП, стала справді визнаним керівником робітників Харкова. Меншовицький комітет, ігноруючи рішення з’їзду, всіляко перешкоджав розвитку революційної боротьби, вдавався до угод з буржуазією, зраджував інтереси робітничого класу. Зважаючи на це, обраний на III з’їзді Центральний Комітет у перших числах серпня 1905 року надав харківській групі «Вперед» права міського комітету, яка з цього часу і почала називатися Харківським комітетом РСДРП.
Виступ харківського пролетаріату в дні Жовтневого політичного страйку 1905 року був невід’ємною частиною загальноросійського революційного руху і незаперечно свідчив про зростання пролетарської солідарності. Ранком 9 жовтня телеграфісти станції Харків одержали повідомлення про страйк на Московсько-Казанській залізниці. Це повідомлення стало сигналом до загального страйку в місті. 10 жовтня припинили роботу паровозобудівники, робітники залізничних майстерень, заводу Гельферіх-Саде та інших підприємств. Закрилися магазини, застрайкували працівники пошти, телеграфу, конки. Грандіозний страйк, припинення руху на залізниці викликали неабиякий переляк і розгубленість буржуазії.

З ініціативи більшовиків на Ващенківській леваді (тепер частина території стадіону «Локомотив») відбувся мітинг страйкуючих залізничників, робітників фабрик і заводів, міських службовців і дрібних чиновників. Після закінчення мітингу його учасники з червоними прапорами, з лозунгом «Геть самодержавство!» кількома колонами почали розходитися по своїх районах. Було вирішено 11 жовтня провести мітинг у районі паровозобудівного заводу. На Катеринославській вулиці, на Лопанському мосту та в інших місцях відбулися сутички робітничих дружин з драгунами, поліцією і козаками. Найбільша сутичка сталася в районі університету. Після того, як козаки відкрили вогонь, студенти відступили до університету і почали там споруджувати барикади. Наступного дня, обговоривши на мітингу своє становище, вони надіслали на паровозобудівний завод (в районі якого зранку йшов мітинг) делегата з проханням про допомогу. Учасники робітничого мітингу прийняли рішення організувати і 12 жовтня провести загальнонародний мітинг на Миколаївській площі, після чого понад 2 тис. чоловік рушили до університету.

В той час як робітники і революційне студентство під керівництвом більшовиків готувалися до бою, меншовики умовляли їх скласти зброю. Капітулянтські промови зрадників повністю збігалися з діями лібералів, які вели переговори з губернатором.

Незгоди між більшовиками і меншовиками особливо проявилися в Харківському комітеті боротьби, утвореному на початку жовтня 1905 року для організації бойових дружин і керівництва ними (до складу комітету входили більшовики, меншовики і есери). Від імені більшовицької групи Б. В. Авілов запропонував не здаватися без бою, а, навпаки, дати бій і або перемогти, або вмерти. Більшовиків підтримали есери, а меншовики і представники групи студентів виступали за припинення боротьби. Незначною більшістю голосів (13 проти 10) було вирішено залишити барикади. При цьому схвалили поправку більшовиків: учасників виступу не повинні обшукувати; війська, що стоять на Павловській площі, козаки й драгуни мають бути відведені; барикади почнуть розбирати лише через сорок хвилин після відходу їх оборонців. Військові власті під час переговорів прийняли, а потім і виконали всі вимоги робітників. Відхід з барикад не був схожий на поразку. На всьому шляху руху колони захисників барикад стояв народ, захоплено вітаючи їх.

На Скобелєвській площі відбувся великий мітинг. Майоріли червоні прапори, проголошувались революційні промови, лунали вигуки:

«Геть казнокрадів-міністрів!», «Геть самодержавство і царя!», «Хай живе пролетаріат!»,

«Хай живе свобода!».

У бурхливі дні Жовтневого страйку серед робітників міста, як і серед робітників усієї України, посилився рух за створення професійних спілок. На кінець 1905 року в Харкові було створено 13 профспілок, які більшовики використовували як один із засобів залучення широких мас до революційної боротьби.

18 жовтня у місті стало відомо, що переляканий цар змушений був піти на поступки і видав 17 жовтня маніфест, в якому обіцяв громадянські свободи і скликання нової, законодавчої думи.

Більшовицький комітет у спеціально випущеній листівці, а також в міській робітничій газеті «Харьковский рабочий», що видавалася з 26 жовтня, нещадно викривав усю облудність царського маніфесту, закликав трудящих до збройної боротьби проти самодержавства.

Наприкінці жовтня і на початку листопада розгорнулась енергійна і широка організація бойових дружин у Харкові. Більшовики під керівництвом Артема посилили агітаційно-пропагандистську роботу серед селянства і солдатів. Поширювалась революційна література, створювалися перші партійні організації в селах губернії. В листопаді 1905 року в Харкові виник «Союз харківського гарнізону», що називався також Військовою організацією харківського гарнізону. Цей союз підтримував тісний зв’язок з більшовицьким комітетом РСДРП.

Підготовка до збройного повстання проходила в умовах жорстокої боротьби проти опортунізму меншовиків.

Під тиском робітників меншовики Харкова змушені були погодитись на об’єднання в одній організації з більшовиками. 14 листопада 1905 року відбулось об’єднане засідання більшовицького і меншовицького комітетів, на якому вирішено створити «Федеративну раду» харківських комітетів РСДРП. Одночасно засідання прийняло рішення про видання «Известий Федеративного совета». Проте й у рамках об’єднаного комітету меншовики фактично і далі вели дезорганізаторську роботу, але зупинити наростання революційного руху не змогли. 15 листопада в Харкові вибухнув страйк залізничників. Вони відмовилися пропустити царські війська, послані для розправи з повсталими севастопольськими моряками. Страйк переріс у загальний страйк підприємств міста.

Одночасно почалося революційне заворушення серед військ харківського гарнізону, в частинах якого успішно діяли військово-революційні осередки, створені більшовиками. Солдати стали постійними учасниками всіх мітингів; майже в усіх частинах були обрані представники до центральної військової організації.

23 листопада 1905 року в Харкові відбулася підготовлена більшовиками збройна демонстрація робітників і солдатів. Першими виступили солдати 1-го і 2-го батальйонів 202-го Старобільського полку. До них приєдналися солдати Лебединського, Богодухівського та Луцького полків. Озброєні частини гарнізону рушили на Кінну площу і там з’єдналися з робітниками.

Збройна демонстрація в центрі міста і багатолюдні мітинги на паровозобудівному заводі, заводі Гельферіх-Саде, в Університетському саду, на Скобелєвській площі і в районі Харківського мосту закінчилися тільки ввечері. Настрій робітників і солдатів був надзвичайно піднесений.

Ця демонстрація наочно показала, що назріває збройне повстання. У зв’язку з цим бойові дружини посилено озброювались, поповнювалися новими членами і провадили військове навчання. На початку грудня в Харкові та на його околицях майже щодня, незважаючи на заборону, відбувалися багатотисячні мітинги, на яких, крім робітників, були присутні солдати і деякі офіцери.

Сигналом до виступу пролетаріату України, в т. ч. й Харкова, була звістка про початок збройного повстання у Москві.

За планом, який розробили більшовики ще напередодні, одна група озброєних робітників повинна була ранком 12 грудня зібратися на заводі Гельферіх-Саде і, об’єднавшись з революційно настроєними солдатами, рушити до центру міста. Повстанці з Залізничного району після взяття вокзалу мали приєднатися до першої групи в районі університету і з допомогою бойових дружин робітників і ’селян (на прибуття яких чекали) мали захопити всі урядові установи та створити у місті нові революційні органи влади. В свою чергу новостворені органи повинні були оголосити про перемогу трудящих. Для цього було підготовлено спеціальну відозву, в якій сповіщалося про встановлення влади робітників та революційних солдатів і про створення органів.

Поліція і військові власті, поінформовані провокатором про цей план, вжили ряд запобіжних заходів. Зокрема, в ніч з 10 на 11 і з 11 на 12 грудня було заарештовано понад 60 активних учасників підготовки повстання. В центрі міста, на Павловській і Миколаївській площах, було зосереджено піхоту і кавалерію; тут же виставлено кулемети. Одночасно роззброєно солдатів Тамбовського полку, які мали приєднатися до повстанців, а їх організаторів заарештовано.

12 грудня припинився рух міського транспорту, закрились магазини, контори та інші установи. Озброєні робітники, виконуючи намічений план повстання, о 6 годині ранку 12 грудня зібралися на заводі Гельферіх-Саде. Щоб не дати змоги повстанцям об’єднатися з робітниками інших підприємств, урядові війська оточили завод Гельферіх-Саде і почали обстрілювати його з гармат. В цей час з боку Кінної площі з’явилася тритисячна колона робітників, що йшли з паровозобудівного заводу на чолі з Артемом на виручку обложеним. Між ними і військами відбулася збройна сутичка.

Війська розсіяли колону робітників. Внаслідок артилерійського обстрілу обложені мусили скласти зброю. Поліція арештувала і відправила в тюрму 136 чоловік.

Кровопролитною була сутичка на Московській вулиці. Всі спроби робітників прорватися до центру були відбиті. Козаки і драгуни, відтіснивши робітничі дружини, почали стріляти в людей, що стояли в Петровському провулку. Розправа з повсталими тривала до пізнього вечора. Всього в цей день було вбито і поранено близько 200 чоловік.

Збройну боротьбу харківського пролетаріату підтримували робітники і селяни усієї Харківської губернії.

Після поразки Грудневого збройного повстання на трудящих обрушились жорстокі репресії. Були проведені масові обшуки. Лише протягом грудня 1905 і січня 1906 року в місті й губернії було заарештовано понад тисячу чоловік.

Починаючи з липня 1906 року в Харкові майже щомісяця відбувалися судові процеси над учасниками революції, а з 1907 по 1909 рік лютував військово-польовий суд. У квітні 1907 року в суді слухалась справа 32 учасників збройної демонстрації в листопаді 1905 року. Керівники її — Одишарія і Тюрін — були засуджені до 12 років каторжних робіт. У липні цього ж року відбувся судовий процес над 30 учасниками збройного повстання заводу Гельферіх-Саде, а в грудні було засуджено ще 51 чоловіка з цього ж заводу.

Але ніякі репресії і арешти не змогли похитнути віри більшовиків у неминучий прихід нової революції. Партія більшовиків була єдиною партією, яка не примирилася з поразкою і не втратила перспектив дальшої боротьби.

У перші ж дні після третьочервневого перевороту у зверненні до трудящих міста більшовики роз’яснили зміст і значення розгону II Державної думи. В одній з листівок вони писали про необхідність ставити над усе «розвиток політичної свідомості народу, сприяти його організації і згуртованості, усвідомленню ним неминучості цієї великої всенародної боротьби, яка одна лише зможе вивести нашу батьківщину з-під ярма кріпосників на широку дорогу вільного політичного і господарського розвитку».

Незважаючи на розгнузданий чорносотенний терор в 1907 році, у місті прокотилася хвиля страйків.

Робітничий рух влітку 1907 року свідчив, що пролетаріат Харкова, керований більшовиками, не склав зброї, відступав з боями, мужньо відстоюючи свої революційні завоювання в боротьбі проти реакції.

Після масових арештів більшовиків 24 серпня і розгрому охранкою друкарні меншовики захопили керівництво організацією у свої руки і повели лінію на згортання діяльності. Розвал партійної роботи, тісне співробітництво 3 кадетами під час виборів до думи і, нарешті, фактичний провал виборчої кампанії — такі були результати меншовицького хазяйнування в харківському комітеті.

У вересні 1907 року до Харкова повернувся активний учасник революційних боїв 1905 року — Д. М. Бассалиго. Прибув також представник більшовицького центру — О. Свідерський. Для згуртування партійних сил міста в боротьбі проти ліквідаторів більшовики Харкова створили свій організаційний центр (фактично бюро більшовицької фракції), до складу якого увійшли О. Свідерський, Д. М. Бассалиго, Г. Григор’янц, робітники паровозобудівного заводу Г. Токарев, І. Беличенко, С. М. Розсохацький.

Робітниче ядро Харківської організації восени 1908 року налічувало понад 30 чоловік, об’єднаних у три районні осередки. На чолі їх була «міжрайонна конференція», що збиралась, як правило, раз на тиждень. Керівництво організації насамперед подбало про створення друкарні. З великими зусиллями вдалося налагодити роботу друкарні, розташованої з метою конспірації в Бєлгороді. Незабаром були випущені і поширені на заводах листівки про відновлення роботи комітету РСДРП, про столипінську аграрну реформу та з приводу урядових законопроектів про соціальне страхування. Поряд з цим більшовики розгорнули пропагандистську роботу в нелегальних робітничих гуртках, роз’яснюючи вчення наукового соціалізму, викриваючи опортуністичні дії меншовиків, контрреволюційність ліберально-буржуазної партії кадетів. Значну допомогу в цьому подавала створена при Комітеті колегія пропагандистів, до складу якої входили найбільш підготовлені члени партії. Так, член колегії з заводу Трепке М. Р. Головачов керував у місті кількома гуртками. Агітаційну роботу проводили робітники С. О. Воропаєв, С. І. Хилобок, І. М. Юпанов та інші.

Важливим центром політичної і культурної діяльності більшовиків був Харківський Робітничий дім, або Дім товариства робітників. Через його бібліотеку широко розповсюджувалась революційна література, особливо праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, журнал «Просвещение», газети «Правда», «Звезда», «Социал-демократ».

В тяжких умовах розгулу реакції доводилося працювати більшовикам.

Задушлива атмосфера реакційного режиму, що панувала в Харкові, як і в усій країні, ускладнювалась тяжким економічним становищем пролетаріату, зумовленим не стільки станом промислового виробництва в ці роки, скільки свідомим намаганням скорити робітничий клас шляхом економічного тиску.

В роки реакції у місті ще більше активізувалися монархічні організації. Тут був створений чорносотенний «Союз русского народа», який повів запеклу боротьбу проти революції.

Зростання безробіття, характерне для цього періоду, мало місце і в Харкові. Тут за роки реакції не було жодного великого підприємства, на якому б не звільняли робітників. За значно заниженими даними, в 1906 році у Харкові налічувалась 1 тис. безробітних, у наступному році їх число ще зросло, а в 1908 році з підприємств звільнили 4070 чоловік.

Локаути, «чорні списки», зниження заробітної плати і збільшення робочого дня стали звичайним явищем у роки реакції.

Економічний тиск буржуазії, контрреволюційний наступ царизму і розгром більшовицьких організацій змінили характер страйків. Одноденні страйки, що відбувались на таких підприємствах, як паровозобудівний завод, завод Гельферіх-Саде, Мельгозе та інші, здебільшого мали оборонний характер,— робітники виступали проти погіршення умов праці, зниження заробітної плати, запровадження нових штрафів.

У період нового революційного піднесення в результаті активної роботи більшовиків у другій половині 1910 року в Харкові починає зростати страйковий рух. «Смуга повного панування чорносотенної реакції скінчилась,— писав В. І. Ленін у грудні 1910 року. — Починається смуга нового піднесення. Пролетаріат, що відступав — хоч і з великими перервами — з 1905 по 1909 рік, збирається з силами і починає переходити в наступ».

Значну роль у зміцненні та активізації діяльності більшовиків відіграли рішення VI Всеросійської конференції РСДРП, яка відбулась у Празі 5—17 січня 1912 року. Після конференції ЦК більшовиків командирував у найбільші промислові центри своїх агентів. До Харкова прибув Серго Орджонікідзе, який об’їжджав за завданням ЦК міста Півдня. Він подав істотну допомогу харків’янам, роз’яснивши їм рішення конференції. Крім того, Орджонікідзе дав цінні поради щодо поєднання легальних і нелегальних методів партійної роботи, посилення боротьби проти ліквідаторів і проведення виборчої кампанії.

Наприкінці січня 1912 року членам більшовицької організації вдалося зв’язатися з Н. К. Крупською і одержати від ЦК РСДРП шифр та адреси для одержання літератури. Незабаром після цього було обрано більшовицький комітет, до складу якого ввійшли Є. М. Адамович (секретар), О.Г. Скороход, В. Г. Єпіфанов та І. Слюсарев. Таким чином, напередодні Ленських подій харківська більшовицька організація була вже відроджена.

На зборах більшовиків, що відбулися на початку березня 1912 року на квартирі М. М. Кабаненка (Кривоносівський пров., 13), було вирішено почати підготовку до святкування 1 Травня з тим, щоб ознаменувати його політичними страйками.

Ленський розстріл 4 (17) квітня 1912 року викликав серед трудящих міста широкий рух протесту. Застрайкували робітники заводів — паровозобудівного, Гельферіх-Саде, фон Дітмара, залізничники і друкарі. 1 травня 1912 року припинили роботу всі підприємства міста. Страйк мав масовий характер і проходив організовано, під лозунгами боротьби за 8-годинний робочий день і демократичну республіку.

В розпал підготовки до виборів у IV Державну думу до Харкова приїхав С. В. Косіор, який з властивим йому ентузіазмом і водночас з обережністю досвідченого конспіратора включився в роботу харківських більшовиків.

Восени 1912 року відбулась нелегальна нарада більшовицького партійного активу по’ висуненню кандидата в депутати від харківських робітників до IV Державної думи. Нарада намітила кандидатом слюсаря депо станції Основа М. К. Муранова. Меншовики та есери висунули свого кандидата. Проте, незважаючи на їх протидію, депутатом Думи від робітничої курії Харківської губернії був обраний М. К. Муранов, один з активних діячів харківської більшовицької організації.

Важливу роль у посиленні революційного руху відіграла заснована В. І. Леніним газета «Правда», яка досить широко висвітлювала життя і революційну боротьбу трудящих Харкова. Тільки за перший рік свого існування газета опублікувала 24 кореспонденції з Харкова.

Про зростання більшовицького впливу, про стійкість і згуртованість харківських пролетарів у цей період свідчить страйк робітників паровозобудівного заводу, що відбувся в листопаді 1912— січні 1913 року і в якому брало участь понад 2 тис. чоловік. Газета «Правда» допомогла організувати матеріальну підтримку страйкарям. За її закликом провадився збір коштів серед трудящих Петербурга, Москви, Брянська, Ростова, Нахічевані та інших міст.

Страйк закінчився лише 17 січня 1913 року частковою перемогою робітників. З приводу цього В. І. Ленін писав: «Надзвичайною упертістю відзначався страйк 2000 робітників паровозобудівного заводу, що спалахнув у листопаді в Харкові. Завод мав термінові казенні замовлення і зазнав «великих збитків від простою». Це був найтриваліший страйк з тих, що відбулися в 1912 році. Він свідчив про могутнє наростання нового революційного піднесення в країні, про бойове загартування і згуртованість робітничого класу.

Особливо широкого розмаху набрав революційний рух у 1914 році. У першотравневому страйку 1914 року брало участь 14 тисяч робітників Харкова. В багатьох місцях відбулися мітинги і демонстрації.

Велику допомогу Харківській більшовицькій організації подали визначні діячі більшовицької партії, які в той час перебували в місті. Так, з літа 1913 року тут працював кандидат у члени ЦК партії А. С. Бубнов, з осені цього ж року тут жив і проводив нелегальну роботу В. В. Куйбишев. Цього ж року в березні сюди був висланий активний працівник газети «Правда», секретар більшовицької фракції IV Державної думи М. В. Криленко.

Початок першої світової війни трудящі Харкова зустріли наростанням страйкової боротьби. Більшовики викривали імперіалістичний характер війни, зрадницьку роль меншовиків, закликали боротися за перетворення її у війну громадянську.

Місцеві ж органи царської влади намагалися спрямувати робітничий рух на підтримку війни. Вони на початку війни організували лжепатріотичну маніфестацію, але харківські робітники не підтримали її. У відповідь на шовіністичний галас, спроби відвернути увагу від справжніх винуватців війни харківські більшовики піднімали маси на революційну боротьбу проти царизму і буржуазії. Так, 23 липня 1914 року Харківська більшовицька організація розповсюдила антивоєнну листівку на підприємствах Харкова, на призовних пунктах, на залізничній станції, серед солдатів маршових рот.

Наприкінці вересня на паровозобудівному заводі було мобілізовано понад тисячу чоловік. Більшовики організували на заводі страйк, в результаті якого частину мобілізованих повернули на завод.

Наприкінці 1915 року Харківська організація РСДРП складалася з двох районних комітетів, що об’єднували 19 осередків. На початку 1916 року Харківською організацією РСДРП було видано номер газети «Голос социал-демократа». Значну роль в активізації роботи в масах відіграла нелегальна міська більшовицька конференція, що відбулася в листопаді 1915 року. Конференція ухвалила, відповідно до ленінських настанов, бойкотувати буржуазні воєнно-промислові комітети, посилити антивоєнну агітацію серед робітників та солдатів, підтримала ідею В. І. Леніна про утворення III Інтернаціоналу. В результаті роботи, проведеної більшовиками, вибори «робітничої групи» харківського воєнно-промислового комітету в лютому 1916 року були зірвані.

1916 рік приніс, з одного боку, невпинне зростання страйкового руху, а з другого цілу хвилю арештів і репресій проти більшовиків. Масові арешти і обшуки в місті відбувалися майже щоночі. Але всі спроби царської охранки ліквідувати більшовицьку організацію і зупинити зростання страйкового руху в місті були марними. Харківські робітники добре розуміли, хто їх вороги.

Страйкова боротьба наростала. Якщо в 1915 році у місті й губернії відбулося 28 економічних і політичних страйків, у яких взяло участь близько 15 тис. чоловік, то в 1916 році — 92, з кількістю учасників майже 100 тис. чоловік. Металісти Харкова йшли в авангарді революційної боротьби. В 1916 році робітники паровозобудівного заводу страйкували шість разів, заводу ВЕК — чотири рази, заводу Гельферіх-Саде — три рази. За роки війни лише на цих трьох підприємствах відбулося 25 страйків. У них взяло участь близько 60 тис. чоловік.

Зростання революційного руху було зумовлене загостренням соціально-економічних суперечностей в країні і самовідданою боротьбою більшовицької партії проти війни. Все це свідчило про те, що «єдиним класом в Росії, якому не вдалося прищепити зарази шовінізму, є пролетаріат».

Економічне становище робітників Харкова в роки війни мало чим відрізнялося від тяжкого економічного становища робітників інших районів Росії.

Після запровадження понаднормових робіт тривалість робочого дня практично стала необмеженою. Так, на заводі Гельферіх-Саде він становив 9,5 години, а деякі робітники працювали в 1916 році по 11,5 години, а разом з перервами —13 годин. Крім того, вони ще виконували понаднормові роботи по 2—3 години на добу, а тому їхній робочий день становив 15—16 годин. Фабричне законодавство було скасовано, збільшено штрафи. Ціни на предмети споживання зросли в 4—5 разів, тоді як заробітна плата на одного робітника паровозобудівного заводу збільшилась усього на 34 проц. (з 1 крб. 95 коп. у 1913 роді до 2 крб. 62 коп. у 1916 році) 4.

У Харкові уже в середині 1916 року не вистачало хліба і відчувалася гостра нестача таких товарів, як мило, цукор, масло, гас, сірники, взуття. Легко уявити собі тяжке становище, в якому опинилися не тільки десятки тисяч робітничих сімей, але й уся бідніша частина міського населення.

В умовах голоду, злиднів, безробіття, тяжких воєнних поразок особливо наочно виявилися політичне банкрутство і моральне виродження царизму. Про це змушені були говорити навіть представники панівних класів. Харківська буржуазно-ліберальна газета «Южный край» у грудні 1916 року писала, що приречена на загибель російська система на очах у всіх руйнує сама себе.

Значна частина харківської буржуазії разом з буржуазією всієї Росії критикувала царизм за його нездатність довести війну до переможного кінця, боролася за створення «міністерства довір’я». Представники української буржуазії, що були настроєні націоналістично, мріяли про можливість одержання певних привілеїв на національному ринку. Проте й вони не ставили питання про ліквідацію царизму. Мова йшла тільки про те, щоб реформувати російську монархію шляхом більш повної участі в управлінні державою представників буржуазії, в т. ч. і буржуазії національних окраїн. Але ні російська, ні українська буржуазія не могли вивести країну з тієї безвиході, в якій вона опинилася.

Лише пролетаріат — єдиний послідовно прогресивний і до кінця революційний клас, озброєний марксистсько-ленінською теорією, клас, що мав чималий досвід політичної боротьби і власну революційну партію,— був здатний врятувати країну від загибелі.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Харків і Велика Жовтнева соціалістична революція
Звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції дійшла до Харкова в той же день — 27 лютого. Трудящі міста, як і трудящі всієї країни, з величезною радістю зустріли звістку про повалення царизму. Вони ліквідовували старі органи влади і створювали Ради. В Харкові Рада оформилась 2—3 березня 1917 року. У першому засіданні Харківської Ради робітничих депутатів взяло участь 78 чоловік з ухвальним голосом від 43 організацій х. У березні 1917 року створюється одна з найбільших профспілок — «Металіст», яка об’єднувала робітників металургійних і машинобудівних підприємств міста і губернії. Напередодні жовтня ця спілка налічувала понад 15 тис. членів 1 2. На підприємствах організуються фабрично-заводські комітети.

Становище в місті ускладнювалось тим, що буржуазія також створила свої органи влади — губернський комітет на чолі з комісаром Тимчасового уряду, а українські буржуазні націоналісти організували у Харкові і повітах губернську і повітові українські ради як органи Центральної ради. За допомогою цих рад буржуазія намагалася оволодіти національно-визвольним рухом трудящих, гальмувала перехід на рейки соціалістичної революції.

Більшовики, вийшовши з підпілля і відновивши свою партійну організацію, спрямували свою діяльність на захист пролетарських інтересів і на дальший розвиток революції. В ніч з 3 на 4 березня у приміщенні медичного факультету університету вперше в історії харківської більшовицької організації відбулися її легальні збори, які обговорили кілька невідкладних питань — про поточний момент, про Ради, про бойові дружини, про роботу серед солдатів. На зборах було обрано Харківський більшовицький комітет у складі 11 чоловік. До нього ввійшли С. Ф. Буздалін, М. С. Данилевський, О. М. Іванов, О. Г. Скороход, О. Ємельянов (Сурик), Ю. Д. Тіняков та інші.

Члени більшовицького комітету, розгортаючи свою діяльність, ставили завданням насамперед зміцнити заводські партійні осередки, створити щоденну газету і проводити систематичну пропаганду ідей марксизму серед робітників, солдатів і селян. Ці завдання були успішно здійснені. Вже 10 березня вийшов перший номер газети «Пролетарий» — органу Харківського більшовицького комітету. В цьому номері газети була передрукована резолюція IV з’їзду РСДРП про ставлення до Рад.
У газеті активно співробітничали О. Ємельянов (відповідальний редактор), студент В. Заборенко (секретар), Д. Ерде, Ю. Д. Тіняков, С. І. Покко, П. Рижов та інші.

Велику допомогу редакції подавали М. С. Ольмінський, О. М. Коллонтай, Б. Бош, М. К. Муранов. «Правда», повідомляючи про вихід першого номера газети «Пролетарий», із задоволенням відзначала, що номер зроблений цікаво і, головне, настільки популярно, що кожен робітник, навіть той, що вперше взявся за газету, зрозуміє в ній все — від першого слова до останнього. «Шлемо привіт дорогому собратові — „Пролетарию»,— писала «Правда».

Видавництво «Пролетарий» у 1917 році також видало масовим тиражем «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса та «Листи про тактику» В. І. Леніна.

Найбільш досвідчені й активні члени більшовицької організації зосередили свою роботу на великих підприємствах, серед профспілок міста. На заводі ВЕК, де був найбільший осередок, працювали більшовики А. Ф. Пастер, К. О. Кіркіж, С. І. Покко; на паровозобудівному заводі — Заривайко, Щербина; на заводі Шиманського — О. М. Іванов; на заводі російсько-французького товариства — С. Ф. Буздалін; серед залізничників — О. Г. Скороход, О. К. Сербиченко, І. Ф. Котлов; серед трамвайників — В. Р. Моргунов, І. Я. Сиротенко; у спілці металістів — О. П. Люль, Романович; у спілці будівельних робітників — Костромін; у спілці швейників — Ю. Д. Тіняков. Ці палкі ентузіасти революційної справи несли в робітниче середовище слово більшовицької правди, викривали фальшивих «друзів народу», всіляко намагаючись визволити пролетарські маси з полону угодовських ілюзій.

Вирішальну роль у дальшому розвитку революції відіграли Квітневі тези В. І. Леніна, опубліковані 7 квітня в «Правде», які озброїли партію планом боротьби за перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції. У Квітневих тезах В. І. Ленін розробив політичну та економічну платформу партії на новому етапі розвитку революції. Згуртування партії навколо ленінських тез у масштабі всієї країни завершила VII (Квітнева) Всеросійська конференція.

Харківська загальноміська конференція більшовиків, переборюючи опір опортуністично настроєних елементів, також прийняла резолюцію в дусі ленінських тез.

Спираючись на партійний актив, Харківський комітет більшовиків провадив систематичну партійно-політичну роботу в масах, відкрив бібліотеку політичної літератури 1 2, організував курси агітаторів і пропагандистів. Виступи більшовицьких агітаторів на мітингах і зборах у Робітничому домі, трамвайному депо і на заводах міста мали великий успіх. Особливо популярними були виступи професіональних революціонерів: Г. І. Петровського, Артема, М. К. Муранова, Ю. Д. Тінякова та інших, які повернулись із заслання та еміграції.

Згуртовуючи навколо більшовицьких організацій міста широкі маси трудящих, Харківський комітет РСДРП(б) одночасно приділяв значну увагу військовій підготовці збройних сил революції, створенню бойових робітничих дружин і загонів Червоної гвардії. 11 травня 1917 року відбулося засідання комітету, на якому прийнято таку постанову: «Створити Червону гвардію в Харкові під безпосереднім керівництвом і контролем Харківського більшовицького комітету; подати на затвердження загальних зборів партійної організації статут Червоної гвардії, передати організацію Червоної гвардії районним комітетам РСДРП(б); доручити представникові Харківського комітету у Виконавчому комітеті Рад робітничих і солдатських депутатів довести до відома комітету про існування на заводах бойових дружин, що перебувають у розпорядженні Харківського комітету РСДРП(б), запропонувати вжити заходів з метою запобігти зазіханням на них з боку міської міліції…».

Для здійснення завдань по створенню надійних збройних сил, відданих революції, при Харківському комітеті РСДРП(б) було засновано військову організацію на чолі з М. О. Глаголєвим, якого згодом замінив голова полкового комітету, прапорщик 30-го піхотного запасного полку активний більшовик М. О. Руднєв. Революційні традиції серед особового складу цього полку були досить міцні. «Ми всі — більшовики»,— говорили солдати, і це були не лише слова. За допомогою агітаторів більшовицької організації 30-го полку Харківський комітет РСДРП(б) проводив значну агітаційну роботу серед інших військових частин Харківського гарнізону. Солдати 1-го мотопонтонного батальйону, 2-ї саперної роти, 15-го інженерного полку та інших дедалі уважніше прислухалися до голосу більшовиків-пропагандистів, на своїх мітингах і зборах вітали лозунги більшовицької партії, вимагали припинити імперіалістичну війну і передати всю владу Радам робітничих і солдатських депутатів.

Події, що відбувалися в місті у травні 1917 року, починаючи від першотравневої демонстрації, яка. пройшла під більшовицькими лозунгами, і кінчаючи створенням загонів Червоної гвардії на заводах ВЕК, паровозобудівному, в депо і паровозоремонтних майстернях, свідчили про ідейну перемогу більшовиків у запеклій боротьбі . з угодовцями. Лозунг «Вся влада Радам!» набував дедалі ширшої популярності серед трудящих. Більшовицька організація міста мала в своїх лавах напередодні VI з’їзду партії 2400 членів партії, під її керівництвом перебувало понад 1,5 тис. озброєних червоногвардійців. Тісний зв’язок Харківського комітету РСДРП(б) з масами, успіхи агітації давали свої наслідки і в боротьбі за більшовизацію Рад.

7 травня під головуванням М. С. Данилевського відбулося засідання більшовицької фракції, на якому було прийняте рішення, щоб кожне важливе питання роботи Харківської Ради попередньо розглядалось на засіданні фракції. Рішення схвально зустріли робітники заводів. Кампанія часткових виборів і довиборів у міську Раду робітничих і солдатських депутатів, проведена з ініціативи комітету РСДРП(б) у травні, забезпечила їм краще співвідношення сил: до Ради було обрано значно більше депутатів від робітників, а сама більшовицька фракція Ради зросла з 8 до 30 депутатів. Проте більшість у Раді належала ще меншовикам, есерам і бундівцям. ,

Прагнучи до згуртування сил харківського пролетаріату і зміцнення впливу революційного авангарду на широкі маси трудящих перед лицем нових випробувань, у зв’язку з переходом до наступу контрреволюції, більшовики відновили діяльність районних партійних організацій — Петинської, Холодногірської, Іванівської, Міської.

Для зміцнення керівництва партійними організаціями конференція більшовиків Донбасу і Криворіжжя вирішила створити в Харкові обласний партійний центр. Артема було обрано секретарем обласного комітету РСДРП(б).

Велику роль у мобілізації трудящих на боротьбу проти контрреволюції відіграла газета «Пролетарий». Звертаючись до трудового населення міста, вона 18 червня 1917 року писала: «Революція в небезпеці! Буржуазія переходить в наступ! Готуйтесь дати гідну відсіч контрреволюціонерам! 18 червня — мирна демонстрація наших сил, нашої згуртованості. Виходьте на вулицю всі, хто вважає правильним лозунг „Вся влада Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів!»».

Заклик більшовиків харків’яни сприйняли схвально — на вулиці і площі вийшли тисячі трудящих.

Демонстранти Петинського, Міського, Холодногірського, Іванівського районів, робітники заводів ВЕК, Герлях-Пульст, Шиманського, залізничних майстерень, трамвайного парку та інших підприємств ішли з лозунгами: «Вся влада Радам!», «Геть війну!», «Геть десять міністрів-капіталістів!», «Хай живе соціалізм!», «Хай живе III Інтернаціонал!». Багатолюдні мітинги під більшовицькими гаслами відбулися на Павлівській площі та на іподромі. Демонстрації показали високий рівень революційної активності і політичної свідомості робітників і солдатів, все-зростаюче довір’я їх до більшовицької партії, до великого вождя революції В. І. Леніна.

Події 3—5 липня в Петрограді — розстріл мирної демонстрації робітників і солдатів за наказом Тимчасового уряду — змінили обстановку і співвідношення класових сил у країні. Закінчився період двовладдя. Владу захопила буржуазія. Есеро-меншовицькі Ради стали придатком буржуазного уряду. Меншовики і есери остаточно перейшли в табір контрреволюції. З партій угоди з буржуазією есери і меншовики перетворились на партії посібників контрреволюції. Харківська Рада не була винятком. Більшість у ній належала угодовським партіям, незважаючи на те, що більшовицька фракція в серпні 1917 року налічувала вже 120 чоловік.

У нових умовах більшовицька партія тимчасово зняла лозунг «Вся влада Радам!», бо він міг бути використаний меншовиками і есерами для маскування їхньої зради народу. Але зняття лозунга не означало відмовлення від Радянської республіки як нового типу держави. «Ради можуть і повинні будуть з’явитися в цій новій революції,— писав В. І. Ленін,— але не теперішні Ради, не органи угодовства з буржуазією, а органи революційної боротьби з нею. Що ми і тоді будемо за побудування всієї держави за типом Рад, це так». Важливі питання, зв’язані з розвитком революції, включаючи й розробку нової тактики відповідно до нової обстановки, вирішив VI з’їзд РСДРП(б), що націлив партію на підготовку збройного, повстання як необхідного засобу повалення влади буржуазії і встановлення диктатури пролетаріату. Від харківської організації делегатом на з’їзді був Артем. Більшовики Харкова, як і вся партія, одностайно схвалили і прийняли до неухильного, керівництва історичні рішення VI з’їзду. Вони докладали багато зусиль, щоб зміцнити політичний вплив на маси. Цьому значною мірою сприяла газета «Пролетарий». Вона систематично передруковувала статті В. І. Леніна, в яких роз’яснювався політичний зміст липневих подій у Петрограді («Фрази і факти», «Відповідь», «Три кризи»), а також вміщувала статті, що викривали наклепи угодовців на, В. І. Леніна, на партію. Газета пропагувала рішення VI з’їзду РСДРП(б), висвітлювала політичне життя країни.

Ніякі підступи ворогів революції не могли звернути їх з ленінського курсу підготовки збройного повстання, повалення влади буржуазії та встановлення диктатури пролетаріату.

Революційна боєздатність харківських більшовиків яскраво виявилась і вставленні до московської державної наради. Коли в Москві 12 серпня відкрилася державна нарада капіталістів, поміщиків і царського генералітету, скликана Тимчасовим урядом з метою об’єднання сил контрреволюції, харківський пролетаріат був цілком солідарний з пролетарями Москви, Петрограда і всієї країни. Так, робітники паровозобудівного заводу на загальних зборах 19 серпня протестували проти спроб учасників наради видавати її за народне представництво. В резолюції, прийнятій паровозобудівниками, було сказано: «Ми вітаємо робітників Москви, які мужньо вийшли на вулицю, щоб протестувати на весь світ, на всю Росію, і проти цього контрреволюційного зборища».

У сповнені тривоги дні боротьби з корніловщиною робітники заводів і залізничники Харкова виявили готовність із зброєю в руках боротися за більшовицьку програму, вимагали страти Корнілова та його прибічників. Червоногвардійські загони чисельністю понад 2 тис. навчених бійців на чолі з М. О. Руднєвим були підготовлені до рішучих дій проти контрреволюції за встановлення робітничо-селянської влади. Наприкінці серпня 1917 року, на спеціальному засіданні Харківського більшовицького комітету, було прийнято постанову, в якій члени партії закликалися до активної участі в організації бойових дружин.

Революційне піднесення наростало. 14 вересня відбулась демонстрація трудящих, яка пройшла організовано, під більшовицькими лозунгами.

Після демонстрації в Харкові зібралась міська партійна конференція, на якій було обрано новий харківський комітет у складі досвідчених партійних працівників: Артема, С. Ф. Буздаліна, М. С. Данилевського, О. М. Іванова, С. І. Покко, П. Рижова, О. Ємельянова, В. І. Межлаука, М. Л. Рухимовича та інших.

Пролетаріат Харкова, як і робітничий клас усієї країни, гаряче вітав перемогу Великого Жовтня, ленінські декрети, прийняті II Всеросійським з’їздом Рад, і утворення Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним.

Харківські більшовики дали чітку настанову, що повинні зробити робітники і солдати міста негайно:

Переобрати харківську міську і районні Ради, які розійшлися з волею харківського пролетаріату та солдатів і з рішеннями II Всеросійського з’їзду Рад.
Добитись переходу всієї влади в Харкові до рук новообраних Рад.
Озброїтись для захисту пролетарсько-селянської революції від її ворогів.
Замінити міліцію робітничою Червоною гвардією.
Добитися ліквідації всіх гнізд контрреволюції, розташованих навколо Харкова.
Добитися закриття буржуазних газет і конфіскації їх друкарень для потреб робітничої преси.
Вимагати від переобраних Рад негайного встановлення робітничого контролю над виробництвом і контролю над банками, а також негайного виконання декрету про передачу селянам поміщицьких земель.
Вимагати від теперішньої міської думи — до її переобрання — виконання декрету уряду Народних комісарів про продовольчу справу і т. ін.

В той час, коли робітники Харкова під керівництвом більшовиків боролися за встановлення в місті влади трудящих, українські буржуазні націоналісти сіяли національну ворожнечу, щоб полегшити боротьбу з соціалістичною революцією. Війська Центральної ради вели бої з червоногвардійськими загонами, переслідували комуністів.

Боротьба за встановлення Радянської влади в Харкові набрала дуже гострого і складного характеру. Одночасно з Радами в Харкові та губернії існували ще старі буржуазні установи; міські думи, земства тощо, які під захистом меншовиків, есерів, української націоналістичної контрреволюції проводили свою роботу, спрямовану проти Рад, на зрив їх революційних заходів. Але всі спроби контрреволюції узурпувати владу в місті зустріли відсіч харківського пролетаріату, згуртованого навколо більшовицької партії. Не допомогли ворогам революції українські буржуазні націоналісти, які оголосили війну трудящим міст і сіл України.

Правильно оцінюючи обстановку, харківські більшовики посилили зв’язок з масами, привели в бойову готовність Червону гвардію та віддані революції військові частини і не дали ворогові роззброїти робітників. Не захопили зненацька харківських більшовиків і контрреволюційний виступ та спроба походу на Харків чугуївських юнкерів. Рішуча відсіч Червоної гвардії і частин революційно настроєного 30-го піхотного полку змусила юнкерів скласти зброю.

Важливим моментом у дальшому згуртуванні революційних сил було відновлення виходу друкованого органу харківських більшовиків — газети «Пролетарий», яка видавалася до 5 жовтня 1917 року, а з 2 листопада почала виходити під назвою «Донецкий пролетарий». Редакторами її були досвідчені партійні працівники О. Емельянов і Д. Ерде, перший — від обласного комітету, другий — від Харківського міського комітету більшовиків.

Одностайно виступали харківські робітники з підтримкою настанови більшовиків про очищення Рад від зрадників революції. З листопада виконком Харківської Ради під тиском робітничих мас змушений був погодитися на проведення перевиборів депутатів там, де побажають цього робітники і солдати. Перевибори проходили 7 і 8 листопада. На тих заводах, де вони відбулися, більшовики здобули перемогу. Наприклад, на заводі ВЕК за більшовиків голосувало 2849 чоловік і було обрано 15 депутатів, за меншовиків — 281 чоловік і обраний 1 депутат, за есерів — 151 чоловік — 1 депутат, за анархістів — 191 чоловік, обраний 1 депутат.

Ці часткові перевибори показали, що робітники заводів — на стороні партії більшовиків і готові підтримувати її політику. Робітники й службовці харківського залізничного вузла 9 листопада 1917 року на доповідь представника Балтійського флоту заявили від імені 6 тис. залізничників: «Визнаючи неминучість боротьби робітників і селян з капіталістами, ми вітаємо відкриту боротьбу за права всіх гноблених, за зміцнення нової народної влади, створеної кров’ю пролетаріату, і пропонуємо представникам Балтійського флоту передати революційному Петрограду, що ми всіма силами і засобами будемо разом з ними вести боротьбу за повне завоювання наших прав, як політичних, так і економічних».

Па засіданні Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів 10 листопада було прийнято резолюцію більшовиків, у якій підкреслювалося, що «Харківська Рада робітничих і солдатських депутатів вітає повалення робітниками, солдатами і матросами буржуазно-контрреволюційного уряду, очолюваного Керенським. Вітає всі резолюції, прийняті II з’їздом Рад, і визнає обраний ним ЦВК законним органом».

Завдання тоді полягало в тому, щоб позбавити ворогів революції збройної сили і переобрати есеро-меншовицький виконком Ради.

Розкриваючи значення цих завдань, Артем на пленумі обласного виконавчого комітету Рад, що відбувся у листопаді 1917 року, підкреслював: «Ми, представники Рад, зобов’язані рішуче стояти на боці Рад, за всю владу Радам, проти контрреволюційних спроб скинути цю владу і замінити її тим, що вже збанкрутувало. Тільки при наявності влади Рад будуть проведені в життя закони, корисні для робітничого класу та біднішого селянства».

Робітники Харкова розуміли відповідальність моменту й активно готувалися до рішучих дій, щоб встановити в місті Радянську владу. На заводах відбувалися багатолюдні мітинги і збори, створювались нові робітничі бойові дружини. 23 листопада харківські залізничники на загальних зборах прийняли резолюцію, в якій вимагали, щоб уся влада на місцях перейшла до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також «скорішого скликання Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів».

Обстановка дедалі ускладнювалась, над Харковом нависла загроза контрреволюційного виступу гайдамацьких банд Центральної ради. В районі Бєлгорода групувалися корніловсько-каледінські білогвардійські війська. Меншовики та есери з метою ліквідації революційних завоювань трудящих всіляко допомагали здійсненню намірів контрреволюції щодо захоплення Харкова.

В цей напружений період боротьби за встановлення Радянської влади на допомогу українському народу прийшов великий російський народ. Наприкінці листопада 1917 року до Харкова з Радянської Росії було направлено 1700 революційно настроєних солдатів, більше тисячі червоногвардійців, 5 підрозділів артилеристів і саперів, надіслано бронепоїзд у повній бойовій готовності, 2 тис. гвинтівок, 150 тис. патронів, а через деякий час — ще 100 ящиків гвинтівок і 170 ящиків патронів. До Харкова відряджено досвідчених партійних працівників, а також загін пітерських робітників і матросів Балтійського флоту на чолі з Р. Ф. Сіверсом.

1 грудня 1917 року на засіданні Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів переважною більшістю голосів було прийнято більшовицьку резолюцію про перехід влади до рук Рад.

В ніч на 3 грудня червоногвардійські загони і революційно настроєні частини гарнізону при масовій підтримці робітників міста захопили всі важливі військові й господарські об’єкти. 10 грудня було роззброєно автобронедивізіон, 28-й піхотний полк та інші військові частини, на які спиралася Центральна рада. Слідом за цим червоногвардійські загони розгромили юнкерів та корніловсько-каледінські війська під Бєлгородом.

Пролетарський Харків став центром зосередження відданих революції сил, опорним пунктом боротьби трудящих за встановлення Радянської влади на Україні. Робітничий клас Харкова, його партійна більшовицька організація одними з перших на Україні підтримали вимогу більшовицької фракції- Київської Ради робітничих і солдатських депутатів про скликання Всеукраїнського з’їзду Рад як вищого органу влади трудящих.

У Харкові і відбувся 11—12 грудня 1917 року історичний І з’їзд Рад України. На ньому обговорювалися такі питання: про поточний момент; про організацію влади на Україні; про самовизначення України. З’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет Рад України і затвердив склад Радянського уряду України, Народний Секретаріат, до якого ввійшли: Артем, Є. Б. Бош, В. П. Затонський, М. О. Скрипник та інші. І з’їзд Рад України проголосив Україну республікою Рад. Центральну раду було оголошено поза законом.

Рада Народних Комісарів, очолювана В. І. Леніним, 16 грудня 1917 року надіслала вітання Радянському урядові України. В цьому історичному документі сказано: «Вітаючи створення в Харкові істинно народної Радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української республіки, Рада Народних Комісарів обіцяє новому уряду братньої республіки повну і всебічну підтримку в справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик, заводів та банків трудящому народу України.

Хай живе влада робітничих, селянських та солдатських Рад. Хай живе братерство робітників, солдатів та селян України і Росії».

В цьому привітанні виявились нові, соціалістичні взаємовідносини між народами, їхня пролетарська солідарність і глибока віра в невичерпні сили народу.

Рішення з’їзду мали надзвичайно велике значення для дальшого розгортання боротьби трудящих всієї України проти Центральної ради.

Вигнанням Центральної ради з Києва 26 січня 1918 року було завершено перемогу соціалістичної революції на Україні.

Повідомляючи Раднарком РРФСР про перемогу Радянської влади, Український Радянський уряд підкреслив: «Кров українських і російських робітників та селян, пролита в ім’я робітничої революції на Україні, назавжди освятила братній союз між трудовими масами Великороси та України. Вони не стерплять ніякого замаху з боку буржуазії на цей союз». 30 січня 1918 року Український Радянський уряд переїхав із Харкова до Києва.

У Харкові, як і по всій країні, після встановлення Радянської влади був знищений старий державний апарат і створені нові, радянські органи — Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, Військово-революційний комітет, робітничо-селянська міліція. Молода Радянська влада викорчовувала залишки контрреволюції, налагоджувала роботу підприємств, встановлювала робітничий контроль і 8-годинний робочий день, організовувала постачання населенню продовольства, забезпечувала робітників квартирами, переселяла їх у центральні квартали міста, дбала про розвиток нової, радянської культури.

Велику допомогу українському народові подавав братній російський народ. Так, у грудні 1917 року в Харків на ім’я Народного Секретаріату України з Москви було надіслано 30 вагонів взуття. З свого боку трудящі Харкова допомагали трудящим Росії, зокрема центральних губерній, у подоланні продовольчих труднощів. Взаємодопомога народів-братів сприяла поступовому налагодженню нового життя, відбудові народного господарства.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Харків в боротьбі з німцями і військами Денікіна
Однак незабаром внутрішні і зовнішні вороги Радянської влади нав’язали війну країні Рад, змусили трудящих перервати мирне соціалістичне будівництво. «Всім відомо,— писав В. І. Ленін,— що війна ця нам нав’язана».

У відповідь на декрет-відозву «Соціалістична вітчизна в небезпеці», прийнятий Радою Народних Комісарів у зв’язку з розпочатим 18 лютого 1918 року наступом австро-німецьких військ, в обозі яких поверталась на Україну Центральна рада, харківська більшовицька організація 22 лютого у своєму зверненні до робітників та всіх трудящих міста і губернії закликала згуртовуватися для боротьби проти навали контрреволюції. На заводах і в залізничних майстернях розгорнулась організація збройних загонів. Керовані більшовиками профспілки металістів, залізничників, деревообробників та інші проводили запис добровольців до лав Червоної Армії. Наприкінці лютого 1918 року був створений 1-й робітничо-селянський полк, а в березні — 1-й пролетарський кулеметний полк, 1-й кінно-партизанський загін, робітничо-селянська кінна бригада та інші частини.

Для керівництва революційними військовими силами в ніч на 4 березня 1918 року на загальних зборах усіх військово-революційних організацій Харкова був утворений надзвичайний штаб Донецько-Криворізького басейну. У зв’язку з загрозливим становищем на всіх фабриках і заводах проводилася мобілізація робітників-чоловіків від 18 до 50 років, здатних носити зброю.

Поряд з підготовкою робітників міста до збройної боротьби проти німецьких інтервентів йшла підготовка до евакуації в Самару заводів оборонного значення. Героїчна оборона на підступах до Харкова затримала наступ німецьких військ і створила можливість для евакуації промислового устаткування та інших матеріальних цінностей. Велику роботу по організації відсічі окупантам і евакуації майна провів надзвичайний представник Раднаркому РРФСР на Україні Г. К. Орджонікідзе.
Наприкінці лютого 1918 року народний комісар у військових справах РРФСР М. І. Подвойський наказав відділу формування Військової комісії по організації Червоної Армії надіслати 100 інструкторів і 500 артилеристів до Харкова. Одночасно було виділено 22 596 тис. крб. для невідкладних потреб по організації оборони міста.

В запеклих боях з окупантами та частинами українських буржуазних націоналістів трудящі України виявили масовий героїзм, але під натиском переважаючих сил ворога Червона Армія 8 квітня 1918 року змушена була тимчасово залишити Харків.

Харківські червоногвардійські робітничі полки, що становили один з ударних загонів збройних сил молодої Української Радянської республіки, відійшовши на схід, взяли участь в обороні Царицина.

Німецькі загарбники встановили колоніальні порядки і режим кривавого терору.

Вдершись до міста, окупанти чинили розправу над мирним населенням. Ось одне з багатьох оголошень німецького командування, які розвішувались тоді на вулицях міста: «Німецьким польовим судом 24 червня 1918 року жителі Харкова Прокіп Пономаренко і Микола Мирошниченко засуджені до смертної кари через розстріл. Вирок сьогодні виконано». Чимало жителів міста знищили окупанти і без вироків польових судів.

У дуже тяжких умовах окупаційного режиму доводилося працювати харківським більшовикам-підпільникам. Важливу роль у розгортанні підпільної роботи в тилу ворога відіграв І з’їзд КП(б)У (липень 1918 року), на якому були представлені і 6 делегатів від трьох партійних організацій Харківської губернії. Обраний з’їздом ЦК КП(б)У багато допомагав більшовицькому підпіллю Харківщини. За його завданням до Харкова були направлені: Я. Б. Гамарник, О. І. Руденко, С. В. Косіор, Ю. М. Коцюбинський та інші. На підпільній роботі в Харкові також працювали: І. Я. Грязев, В. Ф. Логинов, Г. Л. Сапожников та інші. Після з’їзду в складі Харківської партійної організації, яка налічувала 300 чол., оформилися районні організації. Був створений губернський комітет КП(б)У.

Активно боролися з ворогом більшовики-підпільники І. К. Дудко (Петинський) — голова Петинського районного підпільного комітету і член губернського революційного комітету, М. С. Тевелєв — один з керівників харківської більшовицької організації, М. М. Кабаненко — член Харківського підпільного губкому і голова революційного комітету, М. Безчетвертний — голова губкому, делегат І і II з’їздів КП(б)У, та багато інших мужніх борців за щастя народу.

Під керівництвом більшовиків у Харкові відбувалися страйки робітників, здійснювалися диверсійні акти на промислових об’єктах, створювалися повстанські і партизанські загони, видавалась підпільна література: листівки, журнал «Голос металіста» — орган крайового бюро спілки металістів — та інші. 1 травня 1918 року на вулицях Харкова відбулася демонстрація, під час якої трудящі несли плакати: «Геть розстріли робітників!», «Вся влада Радам!». Активну участь у загальному страйку залізничників взяли залізничники Харкова. У перший день страйку харків’яни на чолі з М. М. Кабаненком вивели з ладу 11 паровозів.

Намагаючись усіма силами перешкодити розвитку революційної боротьби, німецька розвідка і петлюрівська варта наприкінці серпня особливо посилили переслідування більшовиків. Було заарештовано багатьох партійних працівників. М. С. Тевелєв та Є. І. Предіт (робітник заводу ВЕК) після жорстоких катувань були розстріляні.

Жорстокий режим, встановлений німецькими окупантами в Харкові, не зломив волі робітників до опору.

Протягом жовтня і листопада харківські більшовики організували страйк на паровозобудівному заводі, а також у залізничних і трамвайних майстернях. 7 листопада, на честь першої річниці Жовтня, страйкували всі трудівники міста. Посилились саботаж і диверсії. Партизани вивели з ладу кілька залізничних мостів на лінії Харків — Мерефа. По всій Україні наростав могутній повстанський рух проти німецьких окупантів.

Після анулювання грабіжницького Брестського мирного договору на допомогу українському народу, який повстав на визвольну війну проти іноземних загарбників, знову прийшов російський народ. 17 листопада 1918 року, за рішенням ЦК РКП (б) і РНК РРФСР, була створена Реввійськрада Українського фронту. На Україну направлялися загони Червоної Армії, надсилалися зброя, боєприпаси.

Буржуазні націоналісти після краху німецької окупації, намагаючись утримати владу, уклали нову ганебну угоду, цього разу з американськими та англо-французькими інтервентами. Вороги українського народу, створивши петлюрівську Директорію, намагалися за допомогою нових господарів зберегти на Україні буржуазний лад.

Широкі маси трудящих піднялися на боротьбу проти нових поневолювачів України. 1 січня 1919 року в Харкові почалося повстання робітників проти Директорії. Об’єднаним ударом повсталих робітників та бійців 2-ї Української радянської дивізії 3 січня місто було визволено від петлюрівців. У січні сюди переїхав Радянський уряд України і ЦК КП(б)У. Харків став головною опорною базою революційних сил республіки.

В лютому 1919 року тут відбулася губернська партійна конференція, на якій було обрано губернський комітет КП(б)У. До складу його ввійшли Я. Б. Гамарник, Л. Й. Картвелішвілі, П. А. Кін та інші.

Спираючись на досвід Радянської Росії, трудящі України під керівництвом Комуністичної партії приступили до відбудови економіки й культури. У березні 1919 року в Харкові відбувся III з’їзд КП(б)У. Цього ж місяця відбувся і III з’їзд Рад України. В роботі цього з’їзду взяли участь голова ВЦВК Я. М. Свердлов, представники Рад Латвії та Естонії. З’їзд прийняв першу Конституцію УСРР, взявши за зразок Конституцію Радянської Росії.

Харківські робітники налагоджували виробництво, енергійно боролися з рештками контрреволюції, допомагали селянам у створенні комітетів селянської бідноти в губернії та в організації перших колективних господарств, у заснуванні нової радянської школи.

Влітку 1919 року трудящим Харкова знову довелося взятися за зброю. Мирна праця була перервана навалою білогвардійської армії царського генерала Денікіна.

Почалась мобілізація на денікінський фронт. Уже в першій декаді червня на Донецьку ділянку фронту було відправлено загін із 500 комуністів. Одночасно відбувалась мобілізація населення на будівництво укріплень навколо міста. Під ленінським гаслом «Всі на боротьбу з Денікіним!» пліч-о-пліч з ветеранами революційної боротьби йшли харківські комсомольці.

Зародження комсомольської організації міста проходило в період напруженої боротьби пролетаріату і трудящого селянства за перемогу соціалістичної революції і встановлення Радянської влади.

Поширення в Харкові у травні 1917 року схваленої В. І. Леніним статті Н. К, Крупської «Як організуватися робітничій молоді» та опублікованого водночас у «Правде» примірного статуту спілки робітничої молоді було серйозним поштовхом для об’єднання молоді міста та губернії. На великих підприємствах виникали згуртовані групи, які провадили роботу по створенню самостійної організації пролетарської, молодь.

Наприкінці вересня — на початку жовтня 1917 року виникла ініціативна група по створенню спілки робітничої молоді Харкова. До неї ввійшли С. Височенко, А. Зінов’єв, Ч. Л. Прлоцький, Є. Понтус, О. Репельська та інші.

26 листопада відбулися міські установчі збори по створенню соціалістичної спілки робітничої молоді, яка працювала б під керівництвом більшовицької організації.

Підпільні молодіжні групи брали активну участь у поширенні листівок. Комсомольці виступали як агітатори, були зв’язківцями.

Формування Харківської комсомольської організації було завершено на загальноміській конференції 11—12 березня 1919 року.

Слава перших харківських комсомольців — учасників боротьби за встановлення і зміцнення Радянської влади — житиме у віках. У грудні 1917 року у боях за визволення Донбасу від каледінських банд загинув Л. Полоцький. У січні 1918 року в нерівному бою з білокозаками на станції Туково загинув смертю хоробрих один з ватажків-червоногвардійців сімнадцятирічний С. Сокіл.

Коли нависла загроза денікінської навали, всі делегати, обрані на І Всеукраїнський з’їзд комсомолу від Харкова, одержали гвинтівки і пішли на фронт.

Все ж озброєні до зубів білогвардійці після дводенних запеклих боїв 25 червня 1919 року захопили місто.

Нещадним терором білогвардійці намагалися встановити контрреволюційно-монархічний режим військової диктатури. Робітничі та профспілкові організації були заборонені, українські школи закриті. Сотні невинних людей зазнали репресій. Особливо переслідувались комуністи і комсомольці, радянські і профспілкові працівники. Денікінці повісили робітників заводу ВЕК, учасників більшовицького підпілля П. П. Авотіна і Я. М. Аболіна. По-звірячому закатували керівників й активістів більшовицького підпілля — П. Ф. Слинька, М. І. Чорного і О. М. Макарова. В жовтні 1919 року денікінська контррозвідка схопила вихованця харківського залізничного депо комсомольця Ваню Минайленка і кинула його у в’язницю. Через кілька днів уночі 26 смертників, і в їх числі Ваню Минайленка, вивезли до Григорівського бору. Засуджені до страти дружно заспівали: «Это есть наш последний и решительный бой…». Полковник, який керував розправою, вийшов з тачанки і наказав черговому офіцерові конвою поставити засуджених біля заздалегідь викопаних ям і, глянувши на горду постать Вані Минайленка, звелів «цього комсомольця-більшовика закопати живцем». Денікінські кати штовхнули Ваню в яму і закидали землею. Тепер у Григорівському бору, на місці, де денікінці розстріляли сотні борців за свободу, стоїть пам’ятник безстрашним героям.

Але всі зусилля контрреволюції придушити революцію були марні. На зміну бійцям, що гинули в катівнях контррозвідки, ставали нові герої більшовицького підпілля, і боротьба розгорталась ще з більшим завзяттям.

Для організації партизанського руху та проведення підпільної партійної роботи в тилу у Денікіна 19 липня 1919 року було створено Зафронтбюро ЦК КП(б)У, на чолі з С. В. Косіором. За час своєї діяльності до 10 грудня 1919 року Зафронтбюро направило для роботи в денікінському тилу 1393 чол., з них 1336 комуністів, у т. ч. від Харківської партійної організації — 43 комуністи. Велику допомогу українському народові в боротьбі проти Денікіна подав братній російський народ. Одинадцять партійних організацій Російської Федерації послали своїх комуністів у розпорядження Зафронтбюро. Лише московська партійна організація направила 30 членів партії. До Харкова на підпільну роботу Зафронтбюро відрядило 23 чоловіки.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Відбудова народного господарства Харківа
Під час переможного наступу Червоної Армії, 11 грудня 1919 р., Харків був визволений від білогвардійців. Сюди переїхав уряд, і Харків став столицею Української РСР. У цей день створено Всеукраїнський Революційний Комітет — надзвичайний орган, до якого перейшла законодавча і виконавча влада на Україні. Головою Всеукрревкому був обраний Г. І. Петровський. Під керівництвом Комуністичної партії України Всеукраїнський Революційний Комітет здійснив заходи по мобілізації трудящих на допомогу Червоній Армії для завершення розгрому Денікіна, по створенню органів Радянської влади у визволених районах України, по ліквідації відновленого денікінцями поміщицького землеволодіння і передачі землі трудовому селянству, а також по здійсненню націоналізації промисловості і розвитку культурного будівництва. Відновили свою діяльність партійні і радянські органи. 21 грудня приступив до роботи Харківський губком КП(б)У, який виступив організатором трудящих у їх боротьбі за відбудову господарства.

Однією з форм залучення трудящих до активної участі в господарському будівництві були комуністичні суботники. Палкий відгук у серцях харків’ян знайшло звернення ЦК КП(б)У до всіх робітників, робітниць, червоноармійців, селян із закликом взяти найактивнішу участь у трудових комуністичних суботниках, які проводилися по всій країні за почином комуністів депо Москва-Сортувальна.

За перші три місяці після визволення міста від денікінців було проведено 11 суботників і недільників. Особливо масовим був загальноміський недільник 14 березня 1920 року, присвячений пам’яті Т. Г. Шевченка. В ньому взяло участь 11 тис. робітників підприємств і 3 тис. залізничників. У цей день, зокрема, було розвантажено 690 вагонів з продовольством і 200 вагонів з паливом. На одному з суботників у березні 1920 року з харків’янами працювали М. І. Калінін і Г. І. Петровський.

Разом з партійними організаціями велику роботу по залученню трудящих до активної участі в господарському будівництві здійснювали профспілки.

Завдяки наполегливій праці вже на початку 1920 року були досягнуті перші успіхи у відродженні промисловості Харкова і залізничного транспорту. Цьому значною мірою сприяла Українська трудармія, Рада якої була утворена 21 січня 1920 року за угодою між Раднаркомом РРФСР і Всеукрревкомом.
Допомога трудармії місту була особливо важлива, якщо врахувати, що чисельність кадрових робітників у Харкові набагато зменшилася за роки революції і громадянської війни. Адже з робітників-комуністів формувалися Харківський комуністичний полк, більшовицьке підпілля, партизанські загони і частини особливого призначення для боротьби з бандитизмом.

В ході боротьби за відбудову народного господарства трудящі Харкова ще тісніше згуртовувалися навколо Комуністичної партії. Думи і почуття десятків тисяч харків’ян були висловлені в написі на прапорі, який подарували VI конференції КП(б)У безпартійні робітники депо станції Харків Південної залізниці: «Ми, безпартійні робітники, віримо Комуністичній партії і сміливо підемо за нею на боротьбу за соціалізм!».

Харків’янам, як і всьому радянському народу, доводилось і працювати біля верстатів, і братися до зброї, щоб подолати ворогів молодої республіки Рад. І на польському фронті, і в боротьбі проти Врангеля брали участь харківські робітники. З ініціативи губкому КП(б)У провадилися тижні допомоги фронту, під час яких трудящі працювали понад робочий час одну — дві години і відраховували у фонд допомоги фронту одноденний заробіток. Велику роботу в цей період у Харкові провадив командуючий збройними силами України, заступник голови Раднаркому УРСР М. В. Фрунзе.

Молодь пролетарського Харкова не відставала від загартованого в боротьбі за владу Рад старшого покоління робітничого класу. Петинський РК КОМУ в 1920 році виступив ініціатором створення комсомольського бронепоїзда. Цей «Бронепоїзд № 93 Комуністичної Спілки Молоді України» після короткочасного навчання його молодіжної команди було направлено на польський фронт.

Після закінчення громадянської війни відбудова економіки і культури міста значно прискорилась.

Вирішальною умовою відбудови народного господарства стала боротьба за підвищення продуктивності праці. Робітники виявляли неабияку ініціативу. Ось один з багатьох прикладів! власними силами колектив Харківського паровозобудівного заводу розпочав переобладнання нового тракторного цеху. Партійна організація заводу очолила змагання за успішне налагодження тракторобудування — надзвичайно важливого і ударного завдання в справі забезпечення потреб сільського господарства. Завдяки творчій ініціативі й ентузіазму робітників та інженерно-технічних працівників було досягнуто успіху. 1 травня 1924 року ХПЗ випустив перший трактор «Комунар».

Робітники заводів міста працювали, не шкодуючи сил, їх трудовий героїзм сприяв тому, що в 1926 році продуктивність праці зросла: на ХПЗ — на 22 проц., на заводі «Серп і молот» — на 25, на ХЕМЗі — на 14 процентів і т. д. Тільки на ХПЗ економія від раціоналізації виробництва становила понад мільйон карбованців.

Свідомість того, що кожний працює тепер на себе, на свою рідну державу, щоденно породжувала все нових і нових героїв праці. Громадськість, партія і уряд оточували робочу людину пошаною та увагою. У травні 1921 року в театрі «Міссурі» в урочистій обстановці відзначено роботу 312 ветеранів промислових підприємств, 43 з них вручено урядові атестати Героїв праці. Сотні передовиків фабрик і заводів Харкова були занесені на заводські Дошки Пошани, нагороджені грамотами й преміями та трудовими дипломами.

За досягнення високої продуктивності праці 7-а тютюнова фабрика була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора УСРР. Тоді ж високі урядові нагороди — ордени Трудового Червоного Прапора УСРР — були вручені кращій робітниці канатного заводу Н. П. Ткачовій та передовику депо станції Основа І. Я. Корольову.

Захоплюючись досягненнями трудящих Радянського Союзу, які за короткий період підняли з руїн промисловість, представник норвезької робітничої делегації Фосс на мітингу, організованому колективом ХПЗ на честь приїзду групи робітників зарубіжних країн, сказав: «Ми бачимо, як ви відбудовуєте свою промисловість. На такі героїчні вчинки здатний тільки робітничий клас, який взяв владу в свої руки». Японський робітник Кавасі, що виступив після норвежця, підкреслюючи міжнародне значення трудових успіхів робітничого класу СРСР, заявив: «Ваші заслуги перед революцією великі не тільки тим, що ви визволили себе, але й тим, що ви працюєте для визволення інших країн».

Допомагаючи вишукувати засоби підвищення продуктивності праці і зниження собівартості продукції, партійні організації виступали проти тих, хто намагався вийти з господарських труднощів, спричинених кризою збуту, шляхом скорочення виробництва. Так, на пленумі Петинського райкому 23 лютого 1923 року секретар Харківського губкому КП(б)У К. О. Кіркіж та інші гостро критикували відповідальних працівників «Укртрестсільмашу» за їхні шкідливі розмови про необхідність згорнути виробництво і навіть закрити такий великий завод сільськогосподарського машинобудування, як «Серп і молот».

У складній і напруженій обстановці відбудовного періоду до труднощів, пов’язаних з розрухою в народному господарстві, наприкінці 1920 року додалися ще й внутріпартійні. В цей важкий час проти ленінської лінії в питанні про роль профспілок у побудові соціалістичного суспільства виступили троцькісти і нав’язали партії дискусію.

Рішучу відсіч троцькістам дала Харківська партійна організація, яка з самого початку дискусії виступила на захист генеральної лінії партії.

XIII конференція РКП(б), що відбулася 16—18 січня 1924 року, підбивши підсумки дискусії, прийняла постанову залучити до партії протягом року не менш як 100 тис. нових членів з числа корінних пролетарів. Таке рішення диктувалося необхідністю «збільшити що б то не стало кількісно пролетарське ядро партії і питому вагу його в усій політиці партії».

Встановлений конференцією строк був скорочений у зв’язку з подією, яка вразила весь світ. 21 січня 1924 року помер В. І. Ленін. Глибокий сум охопив усіх трудящих, які втратили свого великого вчителя і вождя. Проте смерть Леніна не викликала серед народу нашої країни паніки, на яку розраховували її вороги. На траурних мітингах і зборах, що відбувалися в ті дні на підприємствах, робітники, висловлюючи від усього серця свою відданість Комуністичній-партії, давали клятву не шкодувати сил для виконання заповітів Ілліча.

Особливо характерною щодо цього є резолюція, прийнята 23 січня 1924 року на траурних зборах робітників паровозобудівного заводу. «Фізично Ленін помер,— сказано в ній,— але він живе у наших серцях, в серцях усіх трудящих, і жити він буде вічно. Великого вождя ніхто окремо не замінить, зміна йому — ми всі, наші дужі руки, наша колективна воля, наша зростаюча молодь. Нашому авангардові — славній, героїчній Комуністичній партії, побудованій генієм Ілліча,— ми говоримо: „Жодної секунди сумнівів і вагань не повинно бути у вашому середовищі, як сталева стіна, ви повинні бути тверді і неухильно здійснювати великі заповіти нашого і вашого вчителя. Нехай наша клятва пролунає по всьому світу і сколихне революційний гнів і героїзм усіх робітників, усіх селян, усіх знедолених”».

Виявом великої любові до Ілліча, відданості пролетарській справі, випестуваній Леніним Комуністичній партії був масовий вступ робітників харківських заводів до лав партії у дні ленінського призову. По місту було прийнято 2706 робітників, що становило 77,2 проц. усіх нових членів партії по губернії. Тісно згуртувавшись навколо партійних організацій, робітники харківських підприємств виявили велику творчу енергію в боротьбі за виконання заповітів великого Леніна.

Важливою умовою успішної діяльності промисловості міста у відбудовний період був дальший розвиток трудового героїзму, творчої ініціативи і підвищення культурно-технічного рівня робітничого класу. Велику роль в активізації мас відіграли збори і виробничі наради трудящих провідних підприємств Харкова. У березні 1924 року почала працювати виробнича нарада в котельному цеху паровозобудівного заводу. Через два місяці тут уже функціонувало шість цехових виробничих нарад, причому в роботі кожної з них брали участь до 200 чоловік. Стільки ж цехових виробничих нарад було в цей час і на заводі «Світло шахтаря». Робота виробничих нарад на паровозобудівному заводі «Серп і молот» та деяких інших заводах міста розгорталась успішно, і Харківська губпрофрада вирішила організувати виробничі наради на всіх інших підприємствах. Така лінія губпрофради була одностайно схвалена проведеною в середині червня 1924 року загальноміською конференцією фабзавкомів та профделегатів-активістів.

Питанню підвищення продуктивності праці був присвячений розширений Пленум ЦК КП(б)У, який відбувся в Харкові 27 вересня 1924 року. З доповіддю про хід відбудови народного господарства і дальші завдання виступив голова Раднаркому УРСР В. Я. Чубар.

Високі темпи зростання випуску продукції особливо яскраво видні на прикладі провідних підприємств міста. Якщо паровозобудівний завод на кінець 1922 року дав країні 17 нових паровозів, що становили третину продукції, випущеної в 1911 році, то за 1925/26 народногосподарський рік — 95 паровозів. Вартість продукції заводу «Серп і молот» на кінець відбудовного періоду більш як у три рази перевищила довоєнний рівень. Підприємство зайняло друге місце серед заводів сільськогосподарського машинобудування в Радянському Союзі.

Значно збільшилась питома вага валової продукції промисловості Харкова в республіканському виробництві. Продукція машинобудівних і металообробних підприємств міста на кінець відбудовного періоду становила 20 проц. загальнореспубліканського виробництва.

Ще більшу роль у загальносоюзній і республіканській промисловості у випуску відповідної продукції відігравали окремі великі заводи — ХПЗ, ХЕМЗ, «Серп і Молот», канатний та деякі інші.

IX з’їзд КП(б)У, який відбувся в Харкові 6—12 грудня 1925 року, відзначив, що на Україні, як і в цілому по Радянському Союзу, закінчувалась відбудова народного господарства.

З’їзд одностайно схвалив лінію партії на соціалістичну індустріалізацію країни і намітив заходи щодо посилення розвитку важкої індустрії в республіці. Харківська партійна організація, яка на кінець 1926 року налічувала у своїх рядах 20 тис. комуністів, відігравала важливу роль у боротьбі трудящих міста за соціалістичну індустріалізацію.

На підприємствах створювалися цехові партійні осередки і партійні групи. Боротьба за режим економії, за підвищення продуктивності праці на основі раціоналізації виробництва, зміцнення трудової дисципліни, поширення передового досвіду були в центрі уваги первинних, районних, міської та окружної партійних організацій.

Дальшому розвитку сприяло проведення грошової реформи 1922—1924 рр. Для впорядкування торгівлі важливе значення мали товарні біржі, зокрема харківська товарна біржа. У місті функціонувало багато магазинів Всеукраїнського пайового товариства «Ларьок», яке виникло у 1922 році. Чималу роль у пожвавленні товарообміну відігравали харківські ярмарки. У зв’язку з відкриттям харківського Хрещенського ярмарку була видана пам’ятка Хрещенського ярмарку, на обкладинці якої писалось: «Тісний союз селянина і робітника — оплот Радянської влади».

Активно сприяло зміцненню союзу міста з селом Харківське товариство змички міста з селом. Воно проводило конференції, допомагало розгортанню шефської роботи в селах області.

Дружно провели харків’яни передплату на першу позику «Індустріалізації народного господарства СРСР» у 1927 році. Реалізація позики в місті проходила в обстановці великого політичного піднесення під лозунгом: «Позика Дніпрельстану».

У 1929 році було прийнято перший п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР. Харків став однією з важливих ділянок соціалістичного будівництва на Україні, а згодом перетворився на великий центр передового радянського машинобудування.

У роки індустріалізації та довоєнних п’ятирічок у місті будувались нові і реконструювалися всі’ старі підприємства. Скрізь відчувався наростаючий пафос великої будови, де вирувало творче життя, сповнене трудового героїзму десятків тисяч робітників і передової частини інженерно-технічної інтелігенції. 24 липня 1927 року харків’яни урочисто відзначили день закладення фундаменту електростанції Харківського району (див. Есхар), яка повинна була постачати електроенергію промисловості міста. Її проектна потужність становила 91 тис. квт. (першої черги — 44 тис. квт.). Перший струм електростанція дала в березні 1930 року.

У травні 1930 року розгорнулося будівництво первістка першої п’ятирічки —тракторного заводу. Харківському тракторобуду подавалась всенародна допомога. Понад 100 підприємств країни виготовляли для нього устаткування. На ленінградському заводі «Красный путиловец» і на Сталінградському тракторному заводі навчались майбутні технічні кадри ХТЗ. Велику допомогу в будівництві ХТЗ подали трудящі міста. Лише в серпні 1930 року в суботниках і недільниках на тракторобуді брало участь понад 20 тис. харків’ян.

15-тисячний колектив будівників ХТЗ в боротьбі за своєчасний пуск заводу демонстрував зразки трудового героїзму. Бригада мулярів комсомольця А. Л. Мікуніса досягла рекордної швидкості кладки цегли — 9500 штук на кожного робітника за зміну при нормі 700 штук. Це був світовий рекорд. Бригади бетонярів Г. Г. Марусіна, Осокіна і Місягіна восени 1930 року давали по 120—130 бетонозамісів (замість 30—40). Весною і влітку 1931 року вони почали видавати по 661, 801, нарешті по 937 замісів бетону за зміну, перекривши найвищі світові показники.

Залізним виконробом називали на будівництві ХТЗ старого більшовика, члена партії з 1917 року, Д. О. Мельникова, який у неймовірно важких умовах у великі морози, перевиконуючи виробничі завдання, достроково провів усі роботи по монтажу залізних конструкцій в ремонтно-механічному, механо-складальному та інших цехах. Бригадир-ударник монтажу Яковлев з членами своєї бригади на честь 2-ї конференції тракторобуду 30 годин без перерви стояв на трудовій вахті в ковальському цеху, поки не було встановлено 10-тонне мостове склепіння.

Спільними зусиллями всіх народів-братів за 15 місяців було завершено будівництво другого тракторного гіганта в СРСР. День пуску заводу — 1 жовтня 1931 року — перетворився на велике свято. У привітанні ЦК ВКП(б) високо оцінювалась робота тракторобудівників: «Харківський тракторний — це сталева фортеця колективізації сільського господарства України, будівники його — авангард, що веде мільйони українських селян шляхом соціалізму. Будівництво Харківського тракторного заводу, що вступає в сім’ю тракторобудівних підприємств, залишиться в історії соціалістичної індустрії нашої країни зразком справжніх більшовицьких темпів».

За самовіддану працю на будівництві ХТЗ, швидке освоєння виробничого процесу і дострокове доведення виробництва до 100 тракторів на добу Президія Центрального Виконавчого Комітету Союзу РСР у травні 1932 року нагородила Харківський тракторний завод ім. Орджонікідзе орденом Леніна. Одночасно була нагороджена велика група робітників та інженерно-технічного персоналу заводу орденами і медалями СРСР та Почесними Грамотами Президії ЦБК СРСР. Серед нагороджених орденами Леніна — П. I. Свистун, начальник будівництва і перший директор ХТЗ, А. Д. Брускін, технічний директор заводу, колишній головний інженер на будівництві ХТЗ, Ф. С. Семенов, ударник будівництва, потім майстер ливарного цеху, Г. Г. Марусін, бригадир бетонярів, і багато інших — всього 52 чоловіки.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Харків в період соціалістичної реконструкції
У 1935 році було завершено будівництво гіганта машинобудування — Харківського верстатобудівного заводу — одного з найпотужніших машинобудівних підприємств країни. Перед війною він давав більше продукції, ніж уся верстатобудівна промисловість Росії в 1913 році.

У другій п’ятирічці в Харкові поряд з заводам гігантами — турбогенераторним і верстатобудівним — будувалися й такі, як «Електроверстат», завод різальних інструментів, електротехнічний завод, велосипедний, лекально-інструментальний та інші.

Докорінно змінилися після реконструкції харківські заводи: «Світло шахтаря», паровозобудівний, ХЕМЗ та інші, які стали велетнями радянського машинобудування. Так, у 1916 році Харківський електромеханічний завод розміщувався на 18 гектарах і мав площу виробничих приміщень 25 тис. кв. м. Устаткування заводу складалося з 950 верстатів; завод випускав мотори невеликих потужностей, недосконалих конструкцій. У 1935 році завод займав 36,7 га, а площа його виробничих приміщень становила 106 тис. кв. м. Обладнання заводу складалося з 1600 верстатів. Поряд з моторами різних потужностей завод почав випускати теплові турбіни в 56 тис. і 100 тис. квт, потужні генератори, складну електротехнічну апаратуру для автоматизації доменного управління тощо. Якщо продукція заводу в 1913 році становила 13 млн. карбованців, то в 1935 році вартість її дорівнювала вже 141 млн. карбованців. 34 ударним будовам країни надсилав ХЕМЗ свою продукцію.

Спорудження нових і реконструкція існуючих підприємств докорінно змінило структуру промисловості міста. Металообробна і машинобудівна промисловість розвивалась у 3—5 разів швидше, ніж усі інші галузі промисловості Харкова. Її швидке зростання забезпечило умови для піднесення легкої промисловості, яка до 1940 року виросла порівняно з 1913 роком у 10 разів. Розвивалися й інші галузі. Дрібні, напівкустарного типу підприємства перетворились на великі механізовані фабрики: кондитерська — «Жовтень», поліграфічна — ім. Фрунзе та інші.

Бурхливо розвивався залізничний транспорт. Харківський залізничний вузол по технічному обладнанню став одним із найпотужніших і передових на Україні. На транспорті зросли чудові майстри швидкісного водіння вантажних і пасажирських поїздів: А. П. Лантух, А. С. Чорнобаєв, К. І. Даниленко, М. Я. Шаров, О. Г. Яковлев, В. П. Мазниця та багато інших.
Соціалістичний Харків за темпами індустріалізації займав перед війною одне з перших місць серед промислових центрів країни.

Освоєння нової техніки і технологічних процесів настійно вимагало підвищення культурно-технічного рівня робітників. На початку квітня 1931 року ударники механічного цеху заводу «Світло шахтаря» звернулися до всіх робітників міста з закликом: «Встановити для кожного трудящого певний мінімум технічних знань, зробити справу ліквідації технічної неписьменності загальнодержавним та громадським обов’язком». Цей заклик був широко підхоплений, і вже на кінець року різними формами технічного навчання було охоплено майже 80 процентів робітників Харкова.

Збагатилося новими формами соціалістичне змагання. З ініціативи Московської партійної організації навесні 1929 року розгорнулося змагання між робітниками Москви і Харкова. Колектив ХЕМЗу одержав виклик на змагання від робітників Ленінградського заводу «Электросила». Систематичні взаємні відвідування різних підприємств РРФСР і України, обмін досвідом зміцнювали братерську єдність трудящих країни, сприяли успішному виконанню народногосподарських завдань. За прикладом колективу Ленінградського машинобудівного заводу ім. В. І. Леніна на харківських підприємствах у лютому 1932 року було утворено і працювало 4347 госпрозрахункових бригад, які охоплювали понад 45 тис. робітників. На багатьох підприємствах країни набув поширення рух багатоверстатників, що зародився в 1939 році за почином комуністів Харківського верстатобудівного заводу.

Трудова слава харківських машинобудівників невпинно зростала, пишно розквітало щасливе й культурне життя харків’ян. Поліпшувались матеріально-побутові умови життя трудящих.

Всі вони були учасниками великих перетворень, що відбулися в Харкові після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Чимало з них власними руками в 20— 30-х рр. на місці колишніх бараків на околицях за проектами архітекторів М. Ф. Покорного, Г. Г. Вегмана, О. Г. Молокіна та інших споруджували нові благоустроєні житлові масиви «Новий побут», «Червоний промінь», студентське містечко, Орджонікідзевський район. У 1925—1933 рр. сформувався новий центр міста — площа Ф. Е. Дзержинського.

Саме тоді були зведені такі красені, як Червонозаводський театр (тепер Палац культури ХЕМЗу), будинок Держпрому, колишній Будинок проектів (тепер Державний університет) та інші.

Планомірно розвивалося і міське господарство. На 300 км простягнувся водопровід. Газ, електрика, радіо міцно ввійшли в побут харків’ян. Замість візника і конки з’явилися ширококолійний трамвай, автобуси і тролейбуси. Площа зелених насаджень збільшилась на 2400 гектарів.

Велика увага приділялась охороні здоров’я трудящих. До революції у Харкові витрати на охорону здоров’я становили 69 коп. на дорослу людину на рік, а в 1937 році — 60 крб. 16 коп. Асигнування на охорону здоров’я населення в 1934 році становили 44,6 млн. крб., а в 1938 році зросли до 121,9 млн. крб. Щороку асигновувались мільйони карбованців для допомоги багатодітним матерям. У санаторіях та будинках відпочинку лікувались і відпочивали десятки тисяч харків’ян.

На всіх етапах розвитку міста Комуністична партія і Радянський уряд невтомно дбали про підвищення освітнього і культурного рівня народу.

Відразу після громадянської війни розгорнулась широка боротьба з безпритульністю дітей. На Харківщині почалась організація дитячих колоній. В місті організовувались осередки товариства «Друг дітей».

У складних умовах відбудовного періоду в житті міста були зроблені перші кроки по шляху культурної революції.

Важливим завданням, що стояло перед трудящими міста в галузі розвитку культури, була ліквідація неписьменності серед дорослого населення.

21 травня 1921 року уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності серед дорослого населення республіки. Партійна організація Харкова приділяла велику увагу роботі лікнепів. Було встановлено єдиний план роботи пунктів ліквідації неписьменності в місті. Сотні й тисячі дорослих харків’ян почали вчитися. До боротьби з неписьменністю було залучено всю інтелігенцію міста.

Розвивалась народна освіта. Уже на кінець 1930/31 навчального року в Харкові всі діти віком від 8 до 11 років були охоплені навчанням, а в 1932/33 — завершено впровадження загального обов’язкового семирічного навчання. У кількатисячному колективі педагогів працювало чимало заслужених учителів республіки. Тут працював і видатний радянський педагог талановитий письменник А. С. Макаренко, з ім’ям якого пов’язана діяльність дитячих колоній ім. Горького та ім. Дзержинського. Його методи творчо впроваджуються в радянській школі, широко визнані в школах інших соціалістичних країн.

З метою підготовки радянської інтелігенції з робітничого класу 7 березня 1921 року РНК УРСР видала декрет про організацію робітничих факультетів (робітфаків). Перший робітфак на Україні відкрили при Харківському технологічному інституті. В 1924 році був перший випуск Інституту народної освіти. У квітні 1922 року на базі Вищої партійної школи ЦК КП(б)У в Харкові утворили вищий партійний навчальний заклад — Комуністичний університет імені Артема. Перший випуск цього закладу відбувся у 1925 році.

Велику роботу по вивченню історії Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні та історії КП(б)У провадила спеціальна Комісія при ВУЦВК (Істпарт), створена в 1921 році. Друкованим органом Істпарту був журнал «Літопис революції».

Для пропаганди марксистсько-ленінських ідей, боротьби проти буржуазної ідеології, підготовки марксистських кадрів у галузі суспільних наук в 1921 році у Харкові було засновано науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, реорганізовану в 1922 році в Український інститут марксизму, а в 1924 році — в Український інститут марксизму-ленінізму. На його базі в 1931 році створено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів.

Важливу роль в залученні вчених до розв’язання проблем розвитку соціалістичної економіки відіграв І Всеукраїнський з’їзд робітників науки в справі вивчення продуктивних сил і народного господарства України, що відбувся 28 грудня 1924 — 5 січня 1925 року в Харкові.

Республіканська партійна преса, що видавалася у Харкові, зокрема, журнали «Більшовик України», «Прапор марксизму-ленінізму», «За марксистсько-ленінське природознавство» та інші, відіграли значну роль в пропаганді і розвитку марксистсько-ленінської думки на Україні.

Протягом 1929—1931 рр. у Харкові було організовано 23 інститути. У 1930 році з 27 000 студентів вузів 7782 чоловіки були послані на навчання партійними і комсомольськими організаціями. В 1940/41 навчальному році в 36 вузах міста вже навчалося 30768 студентів. Тільки в університеті та медичному інституті в 1940 році налічувалося більше студентів, ніж у всьому дореволюційному Харкові.

За передвоєнні роки навчальні заклади міста випустили понад 100 тис. спеціалістів. Близько 1000 спеціалістів щороку почав випускати технологічний інститут. В 1929 році цей інститут реорганізовано в політехнічний, а в 1930 році на базі окремих його факультетів створено 6 самостійних інститутів.

У підготовці кадрів для сільського господарства велика заслуга належала Харківському сільськогосподарському інституту. За роки довоєнних п’ятирічок інститут перетворився на великий центр підготовки спеціалістів сільськогосподарського виробництва і багатогранної дослідницької роботи. В ньому працювали відомі вчені В. Я. Юр’єв, О. Н. Соколовський, М. М. Кулешов, О. А. Яната та інші. Групу викладачів інституту в 1941 році було нагороджено орденами за видатні досягнення в розвитку сільськогосподарської науки і виробництва.

У місті на початок 1940 року було 46 науково-дослідних інститутів, що проводили велику наукову роботу.

Багато сил віддавали розвиткові науки і вихованню молодих кадрів радянських спеціалістів видатні вчені Харкова.

Академіки АН УРСР Г. Ф. Проскура — фахівець з питань теорії гідродинаміки, газових і водяних турбін, насосів і компресорів, літературознавець О. І. Білецький, мовознавець Л. А. Булаховський; заслужені діячі науки УРСР, геолог, професор Харківського університету Д. М. Соболев, математик, академік Д. М. Синцов. Виросла ціла плеяда видатних вчених — фізики К. Д. Синельников, А. К. Вальтер, О. І. Лейпунський, астроном М. П. Барабашов, біохімік І. М. Буланкін, вчений в галузі машинознавства і сільськогосподарської механіки М. І. Медведев та багато інших.

У перші ж роки після встановлення Радянської влади на Україні Харків став центром літературного життя і видавничої справи в республіці. Тут в умовах гострої ідеологічної боротьби виникло багато різних літературних об’єднань і груп: ВУСПП, «Молодняк», «Гарт», «Плуг», «Вапліте», «Політфронт», «Західна Україна».

Вже 29 грудня 1917 року ВУЦВК прийняв декрет про Державне видавництво, яке займалося випуском політичної і художньої літератури. В Харкові працювали республіканські видавництва — Держвидав, «Пролетарий», «Книгоспілка», «Радянський селянин».

За постановою ЦК КП(б)У в 1924 році було створено єдину редакцію при журналі «Червоний шлях» для перекладу творів В. І. Леніна на українську мову і згодом було видано 42 праці В. І. Леніна українською та російською мовами.

В Харкові у 1934 році відбувся І з’їзд письменників республіки, на якому створено Спілку радянських письменників України. З Харковом пов’язані життя і творчість багатьох радянських письменників України: В. М. Блакитного, О. А. Слісаренка, І. К. Микитенка, А. В. Головка, О. В. Донченка, О. І. Копиленка, О. Є. Корнійчука, Ю. І. Яновського, П. Й. Панча, В. М. Сосюри, О. Вишні та багатьох інших.

Харків і харків’яни, їхні славні революційні традиції і трудовий героїзм стали однією з провідних тем творчості радянських письменників. В серії нарисів О. С. Серафимович зображував події громадянської війни. Місту напередодні відбудови присвятив цикл поезій «Харків» П. Г. Тичина, про харків’ян — героїв п’ятирічок — писали О. І. Копиленко («Народжується місто»), І. Л. Муратов («Важкий прогін»), Л. С. Первомайський («Балада про залізного виконроба Мельникова»), Т. Г. Масенко («Бетоняр Мусін»), Н. Л. Забіла («Тракторобуд») та інші.

Радянська влада відкрила перед трудящими широкий шлях до знань, здобутків культури і мистецтва. За роки Радянської влади бурхливо розвивалось театральне мистецтво. Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті працювало 14 театрів. Провідне місце серед них належало українському драматичному театрові ім. Т. Г. Шевченка (тепер Харківський державний ордена Леніна академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). Цей театр бере свій початок від Київського театру «Березіль», фундатором і художнім керівником якого був О. С. Курбас. В 1926 році театр переїхав до Харкова. В 1933 році художнім керівником театру став М. М. Крушельницький. У 1934 році театр перейменовано в Харківський державний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка. Визначними виставами театру в довоєнні роки були «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Богдан Хмельницький» О. Є. Корнійчука, «Васса Железнова» О. М. Горького, «Гроза», «Ліс» О. М. Островського та інші. В колективі цього театру працювали прославлені майстри сцени: І. О. Мар’яненко, Н. М. Ужвій, А. М. Бучма, Д. С. Антонович, В. М. Чистякова та інші. В 1931 році засновано театр ім. Революції.

Державний академічний театр опери і балету ім. Лисенка створений у 1925 році на базі оперного театру, що існував тут. Свого розквіту театр досяг за радянського часу, коли в ньому були співаками Т. С. Козловський, Б. Р. Гмиря, 3. М. Гайдай, М. С. Гришко, М. І. Литвиненко-Вольгемут, І. С. Паторжинський, що виступали в загальновідомому класичному і сучасному репертуарі. Серед кращих вистав театру того часу «Борис Годунов» М. П. Мусоргського, «Галька» Ст. Монюшка, «Абе-салом і Етері» 3. П. Паліашвілі, «Пікова дама», «Лебедине озеро» П. І. Чайковського та інші.

У 1933 році засновано Харківський державний російський драматичний театр (у 1949 році йому присвоєно ім’я О. С. Пушкіна). Тут працювали заслужені і народні артисти РРФСР М. І. Петров, М. М. Синельников; з 1936 року художнім керівником театру став О. Г. Крамов. В числі кращих довоєнних вистав були: «Чапаев» за Д. А. Фурмановим, «Оптимістична трагедія» Вс. Вишнежзького, «Далеке» О. М. Афіногенова, «Людина з рушницею» М. Ф. Погодіна, «Ваграмова ніч» Л. С. Первомайського та інші.

Сила радянського мистецтва в його тісному зв’язку з життям. Творчі працівники харківських театрів були на передньому краї боротьби за соціалізм. Частими гостями бували вони на промислових підприємствах і в селах. Ініціаторами культурного шефства над селом були артисти Харківського державного оперного театру: Дуленко, Дмитрієва, Аркадьєв та інші.

У перші післяжовтневі десятиріччя Харків став центром мистецького життя УРСР. В галузі образотворчого мистецтва тут працювали талановиті майстри живопису, скульптури і графіки: М. С. Самокиш, С. М. Прохоров, О. О, Кокель, М. Г. Бурачек, І. М. Шульга.

У 1927—1928 рр. в Харкові засновано Художній інститут (з 1963 р.— художньо-промисловий), який виховав багатьох майстрів різних жанрів образотворчого і прикладного мистецтва.

Глибокі зрушення в економіці, суспільно-політичних відносинах, культурі, що відбулися в соціалістичному Харкові вироки індустріалізації і довоєнних пятирічок, яскраво демонстрували невичерпні можливості соціалістичної системи, велику перетворюючу силу ідей Комуністичної партії. Волею Комуністичної партії, самовідданою працею робітників і трудящих Харків став містом могутнього технічного прогресу і бурхливого розвитку культури, де натхненно трудяться і щасливо живуть справжні творці історії, володарі своєї долі.

«В Харкові ми побачили, як перетворюється в життя теорія марксизму-ленінізму»,— заявили робітникам ХТЗ члени іспанської республіканської делегації, що відвідала місто у травні 1938 року.

Стахановець ХТЗ М. Колесник, висловлюючи думки й почуття, якими жили в той час робітники міста, сказав: «Тепер мені всі права дано. І нема в мене кращої мрії, немає іншого бажання, як виправдати високу честь і звання будівника соціалізму».

Значно зросла і громадсько-політична активність трудящих. Вибори до Верховної Ради СPCP і Верховної Ради УРСР проходили у Харкові в обстановці великого політичного і виробничого піднесення. Переміг на виборах блок комуністів і безпартійних. 24 грудня 1939 року сотні харків’ян — передовиків промисловості, транспорту, представників інтелігенції — були обрані до місцевих Рад.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Харків у роки Великої Вітчизняної війни
22 червня 1941 року мирна праця харків’ян, як і всього радянського народу, що спрямовував свої зусилля на завершення будівництва соціалізму і поступовий перехід до комунізму, була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз.

З самого початку війни харків’яни брали активну участь у боротьбі проти фашистських полчищ. Мужньо відстоювали кордони Радянської Батьківщини захисники Брестської фортеці, вихованці харківської комсомольської організації,— рядовий С. Т. Дьомін, молодший лейтенант Ю. В. Повлоцький, прикордонники М. В. Твердохліб і П. Я. Шевченко.

Тисячі патріотів подавали заяви до райвійськкоматів міста з проханням послати їх на фронт. Так, колишній червоногвардієць і ветеран громадянської війни Ф. І. Абакумов писав у своїй заяві: «Фашистська гадина посягла на нашу любиму Батьківщину. Я, як учасник громадянської війни проти німців на Україні і проти красновських банд на Царицинському фронті, прошу зарахувати мене добровільно в діючу Робітничо-Селянську Червону Армію».

З перших же днів війни були сформовані винищувальні батальйони для боротьби з фашистськими десантниками і диверсантами. На 7 серпня 1941 року в числі народних ополченців і особового складу винищувальних загонів було 12 293 комуністи і 9166 комсомольців.

У Харкові формувався корпус народного ополчення на чолі з головою міськвиконкому О. І. Селівановим; комісаром корпусу було призначено О.О. Єпішева — секретаря Харківського обкому і міськкому КП(б)У. В складі корпусу налічувалось 85 тис. добровольців міста і прилеглих до нього районів.

Харків’яни в перші дні війни зібрали у фонд оборони кілька мільйонів карбованців, а в липні 1941 року одностайно відрахували і внесли до цього фонду свій одноденний заробіток. Робочі місця чоловіків, що пішли на фронт, на заводах і в установах зайняли жінки. Ініціаторами цього патріотичного почину були молоді робітниці ХТЗ. Вони закликали жінок і дівчат іти на виробництво і самовідданою працею допомагати Червоній Армії. У напружених умовах війни всі харків’яни працювали, не шкодуючи сил, з єдиним бажанням — дати фронту якомога більше воєнної продукції, наблизити перемогу над ворогом.
Інформуючи 26 липня 1941 року ЦКВКП(б) про трудове та політичне піднесення серед трудящих, Харківський обком партії відзначив героїчну працю багатьох робітників міських підприємств, зокрема токаря заводу «Світло шахтаря» Нікуліна, робітників ХВРЗ Губіна, Пугачова, шліфувальника моторного цеху ХТЗ Шмакіна та багатьох інших, які перевиконували денні норми в 4—6 разів.

Харків’яни ділом відповіли на заклик партійних та радянських органів і дружно взялися за будівництво укріплень. Робітники, студенти, наукові працівники, залізничники, домашні господарки брали участь у спорудженні протитанкових ровів, копали окопи і траншеї, влаштовували завали, встановлювали дротяні загородження.

У вересні 1941 року, в зв’язку з наближенням ворога, почалася евакуація міста. До 20 жовтня 1941 року з Харкова було відправлено на схід 320 ешелонів заводського устаткування, 275 ешелонів з людьми, до 22 жовтня — весь рухомий склад Південної залізниці.

Наприкінці вересня 1941 року становище на фронті ускладнилося. Війська Південно-Західного та Південного фронтів після запеклих оборонних боїв на Лівобережній Україні змушені були відступати до Харкова, Донбасу та Криму. Гітлерівські війська все ближче просувалися в напрямі Харкова. На підступах до міста в другій половині жовтня 1941 року розпочались кровопролитні бої. Протягом жовтня німецько-фашистські загарбники втратили близько 120 тис. солдат і офіцерів, 450 танків і бронемашин, 3 тис. автомашин, 200 гармат різного калібру і багато іншої зброї та спорядження.

Незважаючи на великі втрати, фашистські війська рвалися до міста. Гітлерівське командування кидало в бій все нові й нові сили. П’ять днів і ночей ішли бої на околицях міста, його вулицях і площах. 24 жовтня наші війська, за наказом командування, залишили Харків і відійшли на рубіж Сіверського Дінця, де стримували натиск переважаючих сил ворога протягом 7 місяців, завдаючи йому великих втрат в живій силі і техніці.

Десятки тисяч харків’ян, евакуйованих у глибокий радянський тил, самовідданою працею допомагали кувати перемогу над ворогом. В умовах воєнного часу трудящі східних районів країни виявили братерське піклування, допомогли харків’янам перебороти всі труднощі життя і праці в незвичних природних умовах. Харківські заводи, після перебазування в східні райони країни, швидко розгорнули там виробництво і почали працювати на повну потужність. На Уралі вступив у дію Харківський машинобудівний завод. Остання група робітників заводу залишила місто 19 жовтня, а вже 8 грудня харківські машинобудівники зібрали перші 25 танків Т-34 і відправили їх на фронт.

За успішне виконання завдань по забезпеченню фронту бойовою технікою колектив Харківського заводу транспортного машинобудування в роки Великої Вітчизняної війни був нагороджений орденами Леніна (1941 р.), Трудового Червоного Прапора (1942 р.) і Червоної Зірки (1943 р.).

Деякі з евакуйованих заводів на нових місцях злилися з діючими там підприємствами. Так, ленінградський Кіровський і Харківський дизельні заводи разом з Челябінським тракторним утворили одне з найбільших у країні танкобудівних підприємств, яке в народі назвали «Танкоградом».

«Все для розгрому ворога!», «Всі сили для перемоги!» — під такими лозунгами розгорнулося змагання фронтових бригад і змін на харківському заводі «Серп і молот» та інших евакуйованих заводах. Слюсарі комуніст Олександр Сало та комсомолець Дмитро Панін замінили ручну обробку деталей обробкою їх на верстаті. В перший же день О. Сало виконав норму на 1931 процент, а Д. Панін — на 2484 проценти. їхній приклад підхопили багато інших. Так зародився серед харківських машинобудівників чудовий рух тисячників.

Велику творчу енергію, ратний і трудовий героїзм виявили харків’яни в боротьбі проти фашистської навали. Примножуючи патріотичні традиції рідного міста, вони, як і трудящі всієї нашої країни, самовіддано працювали для перемоги над фашизмом, не шкодували сил і життя на фронтах Великої Вітчизняної війни проти лютого ворога.

Захоплене ворогом місто переживало жахливі дні. Окупанти позбавили населення будь-яких засобів до існування. Насильства і грабіж стали повсякденним явищем. Найменша спроба протесту проти фашистсько-поліцейської сваволі каралася смертю. Люди були приречені на голод і масову загибель від епідемій. У чорні дні фашистської окупації тисячі харків’ян померли від голоду і хвороб. Тільки в 1942 році у Харкові померло 22 708 чоловік, в т. ч. від голоду 13 749 чоловік.

Фашистські карателі без суду і слідства знищили десятки тисяч мирних громадян. За неповними даними, гестапівські кати розстріляли, повісили і замучили до 100 тис. міських жителів. На вулицях часто можна було побачити оголошення німецького коменданта такого змісту:

«Заборонений час для мешканців міста Харкова встановлюється від 16 до 6 години. Хто в цей час перебуватиме на вулицях або площах без відповідного посвідчення, буде розстріляний… Сьогодні були покарані смертю 50 осіб. Крім того, заарештовано як заложників 1000 осіб. *

Кожен мешканець Харкова особисто, своїм власним життям, відповідає за безпеку німецьких збройних сил і ставить на карту не лише своє власне життя, але й життя всіх мешканців Харкова».

Полонений німецький солдат у квітні 1942 року засвідчив, що німецькі солдати забирали в населення все, не тільки продукти, але й різні речі: одяг, хутро, валянки, шапки, білизну,— все, що потрапляло на їхні очі. «Недавно,— говорив цей полонений,— я був у Харкові. Всі магазини в місті закриті, ніде нічого купити не можна. Населення голодує. Я бачив велику кількість шибениць. На балконах будинків центральних вулиць, а також і околиць, висять трупи повішених. У місті часто виникають пожежі. Невідомі і невловимі люди підпалюють і висаджують у повітря будинки й казарми, зайняті німецькими військовими установами і частинами».

Ще в час, коли ворог наближався до міста, для керівництва всією підпільною роботою за вказівкою ЦК КПРС було сформовано й затверджено підпільний обком КП(б)У у складі секретаря обкому І. І. Бакуліна (до війни доцент кафедри математики і секретар партійної організації Харківського сільськогосподарського інституту) і територіальних секретарів: І. О. Корзина (до війни — перший секретар Старосалтівського райкому партії), А. М. Китаєнка (до війни — майстер, секретар первинної партійної організації фабрики «Жовтень»), Г. П. Синицина (до війни — начальник цеху заводу «Котлодизель»), О. І. Мотилевського (до війни працював на станції Основа), І. Ф. Гаркуші (до війни працював на ХЕМЗі). Було також затверджено 44 чоловіки зв’язківцями підпільного обкому і райкомів партії. В доборі і розстановці кадрів Харківського партійного підпілля брав безпосередню участь ЦК КП(б)У.

Через місяць після окупації Харкова почав діяти підпільний обком комсомолу в складі першого секретаря О. Г. Зубарєва, другого секретаря П. А. Глущенка і члена обкому Г. О. Нікітіної. Зв’язківцем була Н. Т. Волкова.

В напруженій і складній обстановці доводилось працювати харківським комуністам-підпільникам. Підпільний обком і 4 підпільні райкоми партії (Нагірний, Заводський, Залізничний і Основ’янський) були тісно зв’язані з масами і залучали сотні радянських патріотів до партизанської боротьби на Харківщині. Комуністи і комсомольці-підпільники розповсюдили багато листівок, тільки у 1942 році — близько 1 млн., а в 1943 році — 3,5 млн. В одній з таких листівок писалося: «Помстимося німецько-фашистським мерзотникам за пограбування і розорення наших міст і сіл, за насильства над жінками і дітьми, за вбивства і вигнання в німецьке рабство радянських людей! Смерть німецьким окупантам!».

В тилу ворога багато медичних працівників, ризикуючи життям, рятували від смерті радянських людей. Справжніми патріотами показали себе працівники 9-ї лікарні Харкова і її керівник професор О. І. Мещанінов. Наприкінці жовтня 1941 року в операційну вдерлися німецькі офіцери. Професор Мещанінов сказав, що в лікарні багато хворих на висипний тиф, а червоноармійців нема. Тим часом до лікарні несли й несли поранених радянських бійців; жителі міста підбирали їх в ярах, балках, садах. Незабаром майже всі корпуси лікарні і 7-ї поліклініки були заповнені пораненими червоноармійцями. Всіх записували як жителів Холодної Гори. Дні й ночі провадились хірургічні операції. Лікарі П. С. Делевський, Н. І. Обухова, В. І. Воротинцев, Н. П. Протопопович, Р. I. Проценко, медична сестра Т. В. Родіонова та інші (всього 54 чол.) доклали багато сил та енергії, щоб врятувати радянських воїнів від фашистських властей.

За час окупації Харкова колектив лікарні вилікував близько 2 тис. поранених радянських бійців, чимало з них були переправлені в партизанські загони.

Багатьох юнаків і дівчат клали в лікарню ніби для операції, щоб врятувати їх від фашистської каторги.

Підпільні партійні і комсомольські організації успішно керували диверсійною діяльністю і партизанською боротьбою на Харківщині. Так, на заводі «Серп і молот» висаджено в повітря цех, підготовлений німцями до пуску, в листопаді 1941 року на станції Нова Баварія підірвано залізничну колію, в результаті чого багато німців було вбито й поранено. Вибух на залізниці організував секретар підпільної парторганізації станції О. В. Катаев. 22 листопада 1941 року фашисти заарештували Катаева і повісили на телеграфному стовпі біля Палацу культури канатного заводу.

Активну участь у підпільній роботі брала сім’я радянських патріотів Перши-них: Тетяна Михайлівна та її сини Микола й Олександр. Знаючи А. М. Китаєнка по спільній роботі на фабриці, вони всіляко допомагали йому, як секретарю Залізничного підпільного райкому партії. У своїй квартирі Микола Першин друкував листівки на друкарській машинці, принесеній Китаєнком, а Олександр встановив приймач. Протягом осені й зими 1941—1942 рр. вони слухали зведення Радінформ-бюро, розмножували їх і передавали Китаєнкові для розповсюдження. Братів Перши-них і Китаєнка гітлерівці наприкінці травня 1942 року заарештували й закатували.

У Київському районі Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чоловік, очолювана членом партії з 1917 року В. Т. Тищенком. Підпільники складали і поширювали листівки, що закликали радянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала з грудня 1941 року до квітня 1942 року, коли вся сім’я Тищенка була заарештована гестапо. Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а п’ятнадцятирічного сина Володимира відправили до концтабору Дахау.

Сотні харків’ян мужньо боролися проти фашистських загарбників. Багато з них удостоєні високих урядових нагород. За героїзм, мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, багато підпільників і партизанів були нагороджені орденами й медалями СРСР ще в період Великої Вітчизняної війни. Відзначаючи 20-річчя з дня Перемоги, Президія Верховної Ради СРСР за видатні заслуги у створенні і керівництві Харківською підпільною партійною організацією, за героїчну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників присвоїла високе звання Героя Радянського Союзу І. І. Бакуліну, О. Г. Зубареву, Н. Т. Волковій, О. М. Щербаку. Одночасно були нагороджені орденами й медалями СРСР ще 79 чоловік. Серед них: Є. С. Барановська, О. В. Катаев, А. М. Китаєнко, М. Ю. та О. Ю. Першини, Г. П. Пурич, В. Т. Тищенко, І. Ф. Гаркуша та інші.

Серед нагороджених слід відзначити секретаря підпільного обкому КП(б)У І. І. Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв’язок з партійними працівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Своєю непорушною вірою в перемогу над фашизмом і особистим героїзмом Бакулін надихав радянських патріотів на нещадну боротьбу з окупанта-1 ми. Він виявив себе як видатний організатор і борець. У травні 1942 року Бакуліна схопило гестапо. Незважаючи на жорстокі тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком, безмежно відданим справі Комуністичної партії.

Героїчною була боротьба харківського партійно-комсомольського підпілля проти гітлерівців. Мужньо захищали рідну землю від окупантів народні месники Харківщини. Своєю боротьбою вони допомагали Червоній Армії вистояти в смертельному бою з фашистськими полчищами, перейти в рішучий наступ і розгромити ворога.

Для визволення Харкова і Харківської області Червона Армія здійснила кілька наступальних операцій. Першу з них було розпочато в січні 1942 року. В ході цієї операції радянські війська визволили кілька населених пунктів Харківщини. Але командування фашистських військ підтягло свіжі сили, бойові дії набрали затяжного характеру, і фронт стабілізувався.

12 травня 1942 року почався новий наступ. Ударні частини Південно-Західного фронту прорвали оборону противника північніше і південніше Харкова.

Радянські війська з початку наступу добилися успіху, але змушені були відступити. В лютому 1943 року було зроблено ще одну спробу визволити Харків. За короткий час ворожі війська були вибиті з багатьох населених пунктів Харківської області, і 1 лютого радянські війська вступили на вулиці Харкова. Проте наприкінці лютого, підтягнувши свіжі сили, німецькі війська перейшли в контрнаступ. Саме в цих боях невмирущою славою вкрили себе воїни, які стояли на смерть на підступах до міста біля села Таранівки. Під Харковом пліч-о-пліч з радянськими бійцями боролися проти заклятого ворога піхотинці і танкісти Чехословацького батальйону. Незважаючи на масовий героїзм, частини Червоної Армії мусили 16 березня залишити місто і відійти за Сіверський Донець. Тут вони тримали .оборону до переходу в рішучий наступ у серпні 1943 року.

Початком вирішальних боїв за Харків було визволення Бєлгорода. Фашисти відчайдушно трималися за Харків, який вони називали «замком, що замикає українські простори». Гітлерівці перекинули сюди свіжі війська із Західної Європи. На підступах до міста було створено вісім оборонних рубежів. Захищали харківський укріплений район 15 піхотних і 6 танкових дивізій ворога.

В наказі військам Степового фронту від 10 серпня 1943 року командуючий фронтом генерал-полковник І. С. Конєв поставив перед радянськими воїнами завдання: «Оточити і знищити харківське угрупування військ і захопити Харків. Для виконання цього завдання о 9-й годині 11 серпня 1943 року арміям фронту перейти в рішучий наступ».

В боях на підступах до Харкова сотні і тисячі радянських воїнів проявили безприкладні зразки мужності і героїзму. Противник великими силами при підтримці авіації і танків неодноразово контратакував, намагаючись зупинити просування наших військ. Однак усі його спроби не мали успіху. Наші війська після жорстоких боїв просунулись уперед, захопили великі трофеї і підійшли до Харкова.

Учасники битви в скупих рядках зведень повідомляли про героїчний танковий екіпаж старшого лейтенанта Головатого, який, прорвавшись на своїй бойовій машині у ворожий тил, знищив там чимало гітлерівців, а також 3 гармати і 10 автомашин противника.

Або ось іще один з багатьох епізодів. Фашисти силами до полку піхоти при підтримці танків намагалися зломити наступальний порив батальйону; в цей час рота під командуванням гвардії молодшого лейтенанта Гаркуші непомітно пробралась на фланг противника і завдала йому несподіваного удару. Гітлерівці залишили на полі бою 10 ручних і 9 станкових кулеметів, 6 мінометів, багато боєприпасів і в паніці відступили. Поле бою було вкрито трупами гітлерівських солдат і офіцерів.

Майстерність і високе знання своєї справи показав снайпер Г. Бабулін. Пострілом із снайперської гвинтівки Бабулін збив фашистський коректирувальник.

Чимало воїнів, які героїчно билися на підступах до Харкова, безпосередньо на передовій були прийняті до лав Комуністичної партії. В їх числі молодший лейтенант льотчик Євстигнєєв, який мав на своєму бойовому рахунку 14 збитих ворожих літаків.

В числі воїнів, що героїчно билися проти гітлерівських загарбників на Харківщині, були двічі Герой Радянського Союзу В. С. Петров, Герої Радянського Союзу І. Ільїн, К. М. Курячий, А. В. Добродецький, П. К. Казакевич, партизани під командуванням Героя Радянського Союзу І. Й. Копьонкіна.

У боях за Харків показали високу бойову виучку і вміння перемагати лютого ворога війська генерал-майора І. М. Манагарова, генерал-лейтенанта В. Д. Крюченкіна, генерал-лейтенанта М. С. Шумилова, генерал-лейтенанта М. О. Гагена, генерал-лейтенанта танкових військ П. О. Ротмістрова, генерал-лейтенанта авіації С. К. Горюнова, генерал-майора П. М. Козлова і генерал-майора Б. К. Колчигіна.

Під натиском радянських воїнів гітлерівці змушені були 22 серпня 1943 року почати відступ з Харкова. Щоб не дати їм можливості вивести з-під удару свої війська і зруйнувати місто, командуючий Степовим фронтом віддав наказ про нічний штурм Харкова.

Фашисти розуміли, що наближається остання година їхнього перебування в Харкові, і, ошаленівши від люті, почали руйнувати його промислові об’єкти; в кількох кварталах міста вони вчинили пожежі. Вночі, при сяйві заграви, що стояла над містом, радянські війська розпочали рішучий штурм. Бої на вулицях міста та його околицях відзначалися високим бойовим духом радянських військ. їх натиску не могли стримати добірні частини фашистської армії.

23 серпня 1943 року війська Степового фронту при активній підтримці з флангів військ Воронезького та Південно-Західного фронтів визволили Харків.

У зв’язку з перемогою під Харковом 23 серпня столиця нашої Батьківщини Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами із двохсот двадцяти чотирьох гармат. На ознаменування визволення міста від фашистської окупації 10 дивізіям, що відзначилися в боях, присвоєно найменування Харківських.

Багато харків’ян виявили себе справжніми патріотами, стійкими і безстрашними воїнами на фронтах Великої Вітчизняної війни. З них 88 чоловік удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Харків’яни пліч-о-пліч з представниками робітників і селян інших міст і сіл країни захищали Москву, Ленінград, Київ, Севастополь, Одесу і Сталінград, громили фашистів на Україні і Білорусії, Молдавії і прибалтійських республіках, визволяли народи Європи від гітлеризму і добивали фашизм у його власному барлозі.

Велику життєстверджуючу силу дружби народів відчували харків’яни з перших днів визволення міста від фашистської окупації і початку відродження його економіки.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Післявоєнне відновлення Харківа
Величезної шкоди заподіяли німецько-фашистські загарбники промисловості Харкова. Майже цілком були знищені машинобудівні заводи, ХТЗ, ХЕМЗ, турбінний, ХПЗ, верстатобудівний, «Серп і молот» та інші. Були зруйновані електростанції, телеграфний зв’язок, залізничний транспорт, комунальне господарство. Спалено і пограбовано навчальні, культурно-освітні, медичні та дитячі заклади. У місті було пошкоджено і знищено 1600 тис. кв. м житлової площі. Розмір збитків, заподіяних фашистами громадянам, колгоспам, державним підприємствам, установам і організаціям Харкова й області, становив понад 31 млрд. крб.

З величезною енергією приступили трудящі до відбудови зруйнованого ворогом міста і його господарства. Комуністи і комсомольці були застрільниками масового соціалістичного змагання, що розгорнулось на будовах і підприємствах.

Вже 30 серпня 1943 року Харківський обком КП(б)У у своєму зверненні до населення писав: «22 місяці німці вбивали, вішали, На відбудові ХТЗ 1945 р. закопували живцем, морили голодом наших дорогих і близьких людей. Тисячі стариків і дітей, чоловіків і жінок, робітників і службовців, інтелігентів і домашніх господарок скосила коричнева гітлерівська чума. Понад 100 тис. волелюбних харків’ян фашистські розбійники загнали в німецьку каторгу. Подивіться на жахливі руїни рідного міста, — це страшний свідок панування гітлерівських мерзотників. Заводи і фабрики, школи і вузи, бібліотеки і театри, стадіони і парки, красиві майдани і рідні наші оселі німецькі людожери знищили, спустошили. Робітники і робітниці! Трудова інтелігенція! Ми закликаємо вас до напруженої і творчої роботи по відродженню міста. В найкоротший строк нам треба загоїти тяжкі рани. Відновити фабрики, заводи, дороги, мости, школи, бібліотеки, лікарні і наші домівки, дати воду і світло — такий наш обов’язок. Ми мусимо якнайшвидше відновити в місті повнокровне радянське життя. До праці, брати і сестри!».

Після повернення до Харкова ЦК КП(б)У і уряду Української РСР відбулося засідання Раднаркому УРСР, на якому обговорювалися невідкладні заходи по відбудові господарства та організації постачання населенню міста.
Під керівництвом обласної і міської партійних організацій харків’яни гаряче взялися за виконання історичної постанови ЦК ВКП(б) і РНК CPСP від 21 серпня 1943 року «Про невідкладні заходи по відбудові господарства у районах, визволених від німецької окупації».

У відповідь на піклування уряду 29 серпня 1943 року на багатотисячному загальноміському мітингу трудящі дали клятву Комуністичній партії відродити і примножити трудову славу індустріального соціалістичного Харкова.

Ще в Мерефі та Люботині йшли бої з гітлерівцями, а в Харкові вже почалися відбудовчі роботи. У першу чергу відроджувались електростанції, машинобудівні та металообробні заводи. На допомогу Харкову прийшов весь радянський народ. З Москви і Свердловська, Новосибірська і Челябінська, Баку і Ташкента їхали до Харкова люди, йшли ешелони з устаткуванням, будівельними матеріалами і продовольством.

Великим напруженням сил, трудовим героїзмом піднімалися з руїн промислові гіганти — тракторний завод, завод транспортного машинобудування, турбінний, електромеханічний, верстатобудівний, «Серп і молот», «Світло шахтаря» і багато інших. Уже 7 листопада 1943 року ХТЗ ім. Орджонікідзе випустив перші 20 тракторів.

Відбудова Харкова, як важливого вузла шляхів сполучення, накладала особливу відповідальність на харків’ян і насамперед на залізничників, які разом з трудящими області в рекордно короткі строки відбудували магістральні й під’їзні колії. За перший рік у визволеному від фашистських окупантів місті відновили роботу 247 промислових підприємств, які давали фронтові й країні важливу продукцію. Наприкінці 1945 року в місті уже працювало 600 промислових підприємств.

Комуністична партія і уряд високо оцінили самовіддану працю харків’ян. 23 серпня 1944 року 500 чоловік було удостоєно орденів і медалей СРСР. За успішну відбудову заводу і досягнуті успіхи у виробництві тракторів ХТЗ нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Орденами і медалями було нагороджено 677 робітників заводу і тресту «Південважбуд», який працював на відбудові ХТЗ.

Поряд з відродженням і реконструкцією заводів будувались нові: підшипниковий та трактороскладальний заводи, підприємства електропромисловості, будівельної індустрії, харчової і легкої промисловості.

На кінець першої післявоєнної п’ятирічки всі підприємства міста були відбудовані й виготовляли на 15 процентів продукції більше, ніж у 1940 році.

Ще більших успіхів досягли трудящі Харкова, подвоївши випуск продукції за роки п’ятої п’ятирічки. За цей час продукція машинобудування зросла більш як у 2,5 раза проти 1950 року, а порівняно з 1940 роком — в 3,5 раза. У п’ять разів порівняно з 1940 роком збільшив випуск продукції завод «Світло шахтаря». Тракторний завод за роки післявоєнних п’ятирічок дав країні сотні тис. тракторів, а всього за час свого існування понад 1 млн. тракторів. Заводи — ХТЗ і трактороскладальний— випустили тракторів загальною потужністю в кілька разів більше, ніж тракторні заводи Франції та Італії, разом узяті.

Харків знову став одним із найбільших центрів машинобудування на Україні. Тут виробляються тепловози, турбіни, металорізальні верстати, гірниче і хімічне устаткування, трактори, підшипники, велосипеди, різні прилади і засоби автоматизації, обладнання для легкої і харчової промисловості і багато іншої продукції металообробної промисловості.

Величезну, справді вирішальну роль в успішному здійсненні народногосподарських завдань відіграло соціалістичне змагання. Воно підносило творчу ініціативу робітників, допомагало виявляти і ставити на службу соціалістичному будівництву внутрішні резерви виробництва. Про всенародний характер змагання свідчить той факт, що на кінець 1950 року в місті було 105 тис. стахановців, в т. ч. близько 4 тис. майстрів швидкісного різання металу. Далеко за межами міста линула трудова слава про харківських токарів-швидкісників В. Д. Дрокіна (турбогенераторний завод), І. В. Курманова (завод маркшейдерських інструментів), І. Ф. Подведько

(верстатобудівний завод), М. І. Лупандіна (тракторний завод) та інших. Широкого розмаху набрав рух багатоверстатників: на початку 1951 року їх налічувалось понад 3 тис. чоловік.

Незмірно зросли і ряди раціоналізаторів. Тільки на ХЕМЗі за роки першої післявоєнної п’ятирічки було подано 3635 раціоналізаторських пропозицій, з яких впроваджено у виробництво 2290, економія від їх реалізації становила 15 млн. крб. По місту в цілому в 1958 році кількість раціоналізаторських пропозицій становила майже 60 тис.; впровадження їх у виробництво дало промисловості 200 млн. крб. економії.

Велике значення для дальшого піднесення індустріальної могутності Харкова мав рух за творчу співдружність науки і виробництва. З метою швидшого впровадження досягнень науки і наукових відкриттів у виробництво укладались договори про творчу співдружність між колективами заводів і науково-дослідних інститутів та вищих учбових закладів: харківського турбінного заводу ім. Кірова з політехнічним інститутом ім. Леніна, заводу транспортного машинобудування Харківським авіаційним інститутом, харківського заводу «Дормаш» з науково-дослідним інститутом будівництва і шляхового машинобудування та інші.

Все це сприяло прискоренню темпів розвитку машинобудівної, електротехнічної промисловості, промисловості гірничого устаткування, сільськогосподарського машинобудування, будівельної індустрії, залізничного транспорту.

Трудящі індустріального Харкова під керівництвом партійної організації добились нових успіхів у розвитку народного господарства за роки семирічки (1959—1965 рр.). За обсягом виробництва вони виконали семирічний план достроково — 8 грудня 1965 року.

У порівнянні з 1958 роком випуск продукції зріс на 73 проценти. Виготовлено понад план виробів на 250 млн. карбованців.

Дві третини приросту продукції було забезпечено за рахунок підвищення продуктивності праці, яка зросла за семирічку на 42 проценти.

Багато зроблено за роки семирічки у справі спеціалізації і кооперування виробництва. У місті створено спеціалізовані підприємства — інструментальні заводи № 1, № 2, № 3, завод «Харпластмас» та інші.

Промисловість міста розвивалась на основі технічного прогресу. На багатьох підприємствах вже працюють автоматичні цехи і дільниці. Багато виробів машинобудівної промисловості — на рівні світових зразків.

На підприємствах міста створено чимало найновішого технологічного обладнання. Великих успіхів у цьому добився колектив передового в місті підприємства — ХЕМЗу. Тут вперше в країні було розроблено і освоєно випуск генераторів для тепловозів, спеціальних агрегатів для крокуючих екскаваторів та іншої важливої продукції.

Славний колектив Харківського електромеханічного заводу за роки семирічки збільшив випуск товарної продукції на 49 проц., а продуктивність праці — на 39 процентів.

За 50 років свого існування завод пройшов великий шлях від майстерні до одного з флагманів вітчизняної електротехнічної промисловості.

Великим святом для трудівників усього міста було нагородження заводу орденом Леніна. Колектив ХЕМЗу одержав цю високу нагороду за великі заслуги в розвитку вітчизняного електромашинобудування. 2 грудня 1965 року за дорученням Президії Верховної Ради СРСР член Президії ЦК КПРС, перший секретар ЦК КП України П. 10. Шелест на урочистих зборах колективу та їх гостей під бурхливі оплески всього залу прикріпив орден Леніна до прапора підприємства. Слюсареві О. В. За-славському і директору заводу О. І. Якуніну присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. 200 робітників, інженерів, техніків і службовців, які найбільше відзначились, нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, Грамотами Президії Верховної Ради Української РСР.

20 січня 1967 року за досягнуті успіхи у виконанні завдань по забезпеченню сільського господарства країни тракторами і в зв’язку з випуском мільйонного трактора ХТЗ нагороджено орденом Леніна.

За успішне виконання семирічного плану високих урядових нагород — орденів Леніна удостоєні заводи — «Електроважмаш» ім. Леніна, «Серп і молот» та турбінний, орденів Трудового Червоного Прапора — 8-й державний і плитковий заводи, панчішна фабрика.

Напередодні XXI позачергового з’їзду КПРС у Харкові, як і по всій країні, розгорнувся чудовий патріотичний рух — змагання за звання бригад і ударників комуністичної праці. Його девізом стало — «Жити і працювати по-комуністичному». Цей патріотичний почин першою підхопила бригада формувальників чавуноливарного цеху заводу транспортного машинобудування ім. Малишева’, якою керували змінні бригадири О. Топчій та І. Сич. Члени бригади взяли зобов’язання добитися найвищої продуктивності праці за рахунок постійного вдосконалення технології, автоматизації і механізації виробничих процесів, праці з найменшими витратами, економії у великому і малому, систематичного зниження собівартості продукції, використання всього нового, прогресивного. Всі члени бригади зобов’язалися оволодіти суміжними професіями, наполегливо навчатися без відриву від виробництва, підвищувати комуністичну свідомість у труді й побуті, підпорядковувати свої особисті інтереси інтересам суспільства. .

19 листопада 1958 року бюро Харківського обкому КП України схвалило і підтримало ініціативу комсомольської бригади формувальників. Життя показало, що слово молодих тепловозобудівників не розходиться з ділом. За короткий строк вони добились великих успіхів, і в 1958 році їм було присвоєно звання бригади комуністичної праці.

Слідом за формувальниками заводу ім. Малишева під прапор змагання за комуністичне ставлення до праці стало багато колективів промислових підприємств Харкова.

На тракторному заводі першою завоювала звання колективу комуністичної праці бригада п’ятої печі сталеливарного цеху на чолі з комуністом Ф. Амеліним. Бригада виконала семирічне завдання за п’ять років. Всі члени бригади навчаються у вечірній школі, підвищують свою кваліфікацію на курсах і колективно відвідують університет культури, музеї, театри, кінотеатри, лекції.

Вже в грудні 1958 року за право називатися колективом комуністичної праці змагалося понад 400 бригад, 35 дільниць, 10 змін і цехів.

З ініціативи міського комітету партії на багатьох підприємствах на початку грудня 1958 року були проведені зльоти учасників руху за комуністичну працю. 11 грудня відбувся міський зліт. Учасники його — передовики виробництва — обмінялися досвідом роботи. Ці зльоти відіграли важливу роль в усуненні труднощів і недоліків, що перешкоджали дальшому розвитку нової форми соціалістичного змагання.

Партійні організації широко підтримують патріотичні почини, які народжуються на фабриках і заводах. Ударники комуністичної праці заводу ім. Малишева — І. Столяр, І. Клесов, М. Панов, А. Сигапур, С. Ропонова — виступили з чудовою ініціативою, запропонувавши відкрити особові рахунки будівників комунізму. Вони зобов’язалися до кінця семирічки подвоїти, порівняно з 1958 роком, обсяг продукції з обслуговуваного ними верстата або агрегату, кожному оволодіти трьома суміжними професіями, працювати без браку, здавати продукцію з іменним контрольним клеймом, навчити не менше 3—4 робітників, здобути середню або вищу технічну освіту. Своє зобов’язання малишевці виконали з честю.

Першим у місті завоював звання підприємства комуністичної праці напередодні XXII з’їзду КПРС завод кондиціонерів. Кращу робітницю заводу Р. Р. Шарапову обрали делегатом XXII з’їзду КПРС.

Високою культурою виробництва, паростками нового-в труді й побуті колективу заводу (випуском продукції без контролерів ОТК, запровадженням особових рахунків будівника комунізму тощо) славилося це передове підприємство міста. Завод-сад, завод-квітник — таким його знають у Харкові. Продукція заводу відома далеко за межами міста. Харківськими кондиціонерами обладнані всі телевізійні центри, Палац з’їздів у Кремлі, Палац спорту в Лужниках, бібліотека ім. Леніна, Великий театр у Москві.

Широкий розмах творчої ініціативи мас породив нові форми змагання за піднесення культури виробництва. У липні 1960 року робітники 6-ї дільниці комуністичної праці тракторного цеху № 3 на ХТЗ зобов’язалися виконувати змінні завдання за 6 годин. Наприкінці 1961 року кількість учасників змагання під лозунгом «7 за 6» зросла до 10 тис. чоловік. Протягом 1962 року та 10 місяців 1963 року змінні завдання за 6 годин виконували вже 6 тис. чоловік, а за 5 годин — майже тисяча передовиків.

У багатьох цехах підхопили ініціативу бригади комуністичної праці першого чавуноливарного цеху (бригадир В. М. Чубинський) — випускати продукцію тільки відмінної якості. 380 робітників заводу завоювали почесне право працювати з особистими контрольними клеймами.

З величезним піднесенням зустріли всі харків’яни XXII з’їзд КПРС.

Трудовими перемогами вітали трудящі Харкова історичні рішення з’їзду. Всією душею схвалили вони Програму партії — програму народного щастя. Висловлюючи почуття всіх робітників міста з приводу грандіозності перспектив і величі плану комуністичного будівництва, втілених у Програмі КПРС, бригадир депо «Жовтень» М. Ф. Марченко заявив: «Прийнята з’їздом нова Програма КПРС, як маяк, освітлює нам шлях до комунізму. Ми обіцяємо партії гідно нести високе звання цеху комуністичної праці».

Заклик знатної ланкової, Героя Соціалістичної Праці Н. Г. Заглади і депутата Верховної Ради РРФСР, фрезерувальника І. Д. Леонова — дорожити честю трудівника — знайшов гарячий відгук у трудящих міста.

Змагання за комуністичну працю викликає глибокі зміни в житті людей, сприяє зростанню їхньої свідомості, політичної активності, підвищенню культурно-технічного рівня. Ініціаторами патріотичного почину у справі створення колективів самодіяльних конструкторів виступили комсомольці і молодь заводу ім. Малишева та першої панчішної фабрики. Широке визнання у харків’ян здобув цей почин. Уже через рік у Харкові працювало 70 самодіяльних конструкторських бюро, в яких було об’єднано понад 500 чоловік інженерно-технічного персоналу. Напередодні XXII з’їзду КПРС кількість самодіяльних конструкторських бюро збільшилась до 162. Ними опрацьовано і впроваджено у виробництво понад 600 раціоналізаторських пропозицій.

На електромеханічному заводі працівники громадського конструкторського бюро, яким керує молодий спеціаліст М. Золотаревський, у позаурочний час відпрацювали 600 годин і виготовили за цей час 17 проектів. їх впровадження дало можливість на ряді дільниць механізувати ручну працю.

Великого поширення набули створені при райкомах партії на громадських засадах техніко-економічні ради, які стали дійовою силою партійних органів у боротьбі за технічний прогрес. Вони організовують маси, розробляють рекомендації по поліпшенню роботи того чи іншого підприємства і стежать за впровадженням їх у життя.

Партійні, профспілкові і комсомольські організації підприємств міста виховали чудових людей, яких по праву можна назвати героями праці.

Добра слава йде про токаря заводу ім. Малишева, ударника комуністичної праці Г. Л. Михайлова. Знання, помножені на багатий досвід, на творчі дерзання, принесли йому заслужену славу — він удостоєний звання «майстра Золоті руки».

Всі поважають на тракторному заводі наладчицю зуборізних верстатів П. І. Минаєву. Багато років свого життя віддала вона рідному заводу. їй одній з перших присвоєно звання ударника комуністичної праці і «майстра Золоті руки». Парасковія Іванівна — ініціатор естафети ентузіастів семирічки, яка проходить на заводі під девізом: «Передові методи праці доступні кожному».

Високого звання «майстра -Золоті руки» на цьому підприємстві удостоєні також слюсар О. О. Бондаренко, розточник ї. А. Куцина, токар М. Г. Мирошниченко, бригадир сталеварів В М. Борисов, майстер ковальського цеху В. А. Прохоренко.

Партія і уряд високо оцінили труд прославлених новаторів виробництва промислових підприємств міста, присвоївши за післявоєнні роки 36 чоловікам звання Героя Соціалістичної Праці. Розповімо про деяких з цих героїв нашого часу, якими пишаються харків’яни.

Дуже часто можна бачити на багатьох заводах Харкова, Москви, Ленінграда скромну, вже немолоду людину — токаря-карусельника харківського турбінного заводу ім. Кірова К. С. Кислякова, який охоче передає свій досвід молодим робітникам. Костянтин Сергійович завжди перевиконує норми виробітку, ще в 1963 році він працював у рахунок 1970 року. К. С. Кисляков — ударник комуністичної праці, депутат міської Ради, член ЦК КП України.

А хто в місті не знає майстра інструментального цеху заводу ім. Малишева М. Я. Парамонову? Вона завжди серед перших у виконанні виробничих планів за всіма техніко-економічними показниками при високій якості роботи. Дільниці М. Я. Парамонової присвоєно звання комуністичної. Марія Яківна — активний громадський працівник, лектор і агітатор.

Чудовим прикладом для харків’ян є невтомна трудівниця, майстер тракторного цеху № 5 ХТЗ В. І. Чміль. Дільниця, якою вона керує, систематично перевиконує виробничі плани. Варвара Іванівна завжди допомагає молодим робітникам. Вона — активний громадський діяч.

Славно трудиться ударник комуністичної праці М. І. Гуляєва. Змінні норми виконує на 130—150 проц. при відмінній якості продукції. Марію Іванівну знають не тільки як передового виробничника, а також як члена Ради робітничої честі.

На турбінному заводі ім. Кірова багато років працює головним конструктором відомий у країні вчений — доктор технічних наук, член-кореспондент АН УРСР, лауреат Державної премії, Герой Соціалістичної Праці Л. О. Шубенко-Шубін. З його ім’ям пов’язано створення найбільших у світі парових турбін потужністю 500 тис. кіловат. Потужність однієї такої турбіни майже дорівнює тій, яку мав Дніпрогес у 1932 році. Пізніше конструкторське бюро заводу під його керівництвом працювало над проектом парової турбіни потужністю 800 тис. кіловат і парогазової турбіни потужністю 200 тис. кіловат. Харків’яни виявили Л. О. Шубенко-Шубіну велике довір’я — обрали його депутатом Верховної Ради СРСР.

У боротьбі за технічний прогрес, дальший розвиток творчої ініціативи партійні організації використовують різноманітні форми виховної роботи. Традиційними стали вечори трудової слави, зустрічі представників трьох поколінь, читацькі конференції, диспути, тематичні вечори з питань розвитку техніки і передової виробничої практики.

Наслідки творчих шукань харківських новаторів виробництва були високо оцінені на Виставці досягнень народного господарства СРСР 99 учасників Виставки в 1964 році були нагороджені медалями ВДНГ: 11 чоловік — золотими, 13 — срібними і 75 — бронзовими. Серед золотих медалістів — токар турбінного заводу В. Д. Дрокін і начальник одного з конструкторських бюро цього ж заводу Ю. І. Ошеров, слюсар ХЕМЗу О. В. Заславський та інші.

Рух за комуністичну працю зустрів гарячу підтримку з боку наукових працівників вузів і науково-дослідних інститутів. Професорсько-викладацький склад і студенти Харківського інституту інженерів залізничного транспорту ім. Кірова звернулись до колективів вищих і середніх учбових закладів України з закликом подати допомогу бригадам комуністичної праці. Працівники інституту встановили тісний зв’язок з 30 бригадами комуністичної праці заводу ім. Малишева, Південної залізниці і електроапаратного заводу.

Крім читання лекцій, вони допомагали практично. Для колективу станції Харків-Левада розробили нову схему керування тяговим електродвигуном автонавантажувача, що дало змогу підвищити продуктивність праці на 180 процентів. Для робітників електроапаратного заводу розробили проект автоматизації процесу верстатної обробки заклепок.

День у день міцніє творча співдружність учених Харківського ордена Трудового Червоного Прапора державного університету, політехнічного, авіаційного, інженерно-економічного, сільськогосподарського та інших вузів з робітниками, промисловості і трудівниками сільського господарства. Так, наукова робота професора політехнічного інституту, доктора фізико-математичних наук Л. С. Па латника про поверхневе зміцнення металів використана тракторним- заводом і заводом транспортного машинобудування ім. Малишева. Завдяки застосуванню методу поверхневого зміцнення інструменту на XT3 тільки за два роки заощаджено 1100 тис. крб. Співробітники університетської кафедри фізики твердого тіла, під керівництвом доктора фізико-математичних наук, професора Б. Я. Пінеса, на харківських заводах «Серп і молот» та ім. Малишева змонтували установки рентгено-структурного аналізу металів і сплавів. Кафедра технічної фізики університету провела на ХЕМЗі дослідження шумів і вібрацій від турбогенераторів.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Харків ХХ-го століття

Повідомлення АннА »

Сьогоднішнє життя Харківа
У сім’ї радянських міст Харків відомий і своїми архітектурними ансамблями проспектів і площ, високими темпами житлового будівництва. Якщо житловий фонд Харкова в довоєнному 1940 році становив 2,8 млн. кв. м, то в 1965 році він перевищив 5 млн. кв. м. В останні роки житлове будівництво в місті здійснювалося головним чином на великих масивах у районах Селекційної станції, на Павловому полі, в Червоній Баварії, на проспекті Гагаріна та інших.

Змагання трьох міст — Києва, Харкова і Дніпропетровська,— яке почалось у 1954 році, допомагає залучати широкі маси трудящих до роботи по благоустрою Харкова. Місто невпинно зростає й молодіє.

Харківська партійна організація ще на початку 1964 року закликала населення перетворити Харків на місто високопродуктивної праці, зразкового порядку і високої культури. Цей заклик знайшов широкий відгук у серцях трудящих.

Зроблено чимало. Харків впорядковується, на його вулицях з’являється все більше зелені й квітів. Площа зелених насаджень досягла в місті 10 тис. гектарів. Виросли нові будинки шкіл, дитячих установ, лікарень, магазинів, підприємств громадського харчування, багато пунктів побутового обслуговування населення. Гордістю харків’ян є кіноконцертний зал «Україна», кінотеатри «Піонер», «Київ».

Місцями відпочинку трудящих є лугопарк, гідропарк і міські сади-парки. Садів-парків налічується 22. Всі вони мають літні естради, кінотеатри, дитячі містечка, спортивно-ігрові майданчики, народні атракціони, танцювальні зали тощо.

Проведені значні роботи щодо поліпшення водопостачання міста; протяжність водопровідної мережі збільшилась на 190 км порівняно з довоєнним часом. У 1964 році завершено будівництво першої черги комплексу «великої води» і Споруджується друга черга.

Надійно увійшов у побут харків’ян газ. На 423 км збільшилась протяжність сітки газового господарства Харкова, газифіковано 97 600 квартир.
Поліпшив свою роботу міський транспорт. Зросла протяжність трамвайних колій. Число тролейбусів порівняно з 1940 роком збільшилось у 8 разів. Щодня по вулицях міста курсує 220—240 автобусів.

Багато уваги приділяється розширенню і поліпшенню торгівлі міста. У 1965 році в Харкові працювало 1368 магазинів і 1157 підприємств громадського харчування, 24 колгоспні ринки. Особливо швидко розширюється і зростає торговельна мережа в робітничих селищах. У магазинах зростає кількість промислових і продовольчих товарів, розширюється їх асортимент, поліпшується якість.

У 1964 році торговельні заклади продали більше, ніж у 1950 році: м’яса — в 5,5 раза, молока — в 10 разів, цукру — в 7 разів, меблів — на 208,9 процента, швейних товарів — на 149 процентів, панчішно-шкарпеткових виробів — на 172 проценти, телевізорів — у 20 разів, радіоприймачів — у 11 разів.

Радянський уряд виявляє постійне піклування про здоров’я трудящих, У Харкові до послуг трудящих 85 лікарень, диспансерів, пологових будинків, 92 медичні і 80 фельдшерських пунктів, 89 амбулаторій, 43 жіночі і 22 дитячі консультації, 419 дитячих садків і ясел. Лікувальні заклади мають 15 575 ліжок. Для обслуговування робітників і службовців на підприємствах функціонує 58 лікарських і 199 фельдшерських пунктів.

Щороку кілька тисяч дітей відпочивають у чудово обладнаних піонерських таборах у Гайдарах, Помірках, Занках та інших мальовничих місцях, поблизу Харкова. Всі великі промислові підприємства міста мають добре устатковані здравниці. Тільки у 10 санаторіях є 1025 ліжок.

У післявоєнні роки в Харкові виявлені джерела мінеральних вод, що мають цінні лікувальні властивості. На їх базі’ в 1957 році споруджено 2 заводи мінеральних вод.

Завдяки піклуванню Комуністичної партії і Радянського уряду про навчання і виховання підростаючого покоління в післявоєнні роки значно зміцніла матеріально-технічна база шкіл, поліпшилась організація роботи органів народної освіти, значно виросла кількість середніх шкіл та число учнів у них.

Активну участь у розширенні шкільної мережі брала громадськість. Силами колективів окремих заводів — ХТЗ, транспортного машинобудування та інших — було побудовано і обладнано 5 нових шкільних приміщень.

У 1966 році у місті працювало 148 загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 132 тис. учнів, 15 шкіл-інтернатів, де виховувалось 5,2 тис. дітей, 58 шкіл робітничої молоді з кількістю учнів 35 тис. чоловік.

Велика увага приділяється вихованню дітей на революційних і трудових традиціях. Майже в кожній школі міста є Ленінський зал, кімната або куточок, а в 15 школах обладнані музеї-кімнати В. І. Леніна. Виховна робота провадиться і в шкільних музеях, присвячених видатним діячам Комуністичної партії і Радянської держави, комсомолу, героям Великої Вітчизняної війни, письменникам. У місті таких музеїв близько тридцяти. Музей Г. І. Петровського — у 17-й школі, Артема (Ф. А. Сергеева) — у 36-й, 1.1. Бакуліна — в 3-й школі-інтернаті, В. П. Затонського — в 5-й, А. С. Макаренка — в 17-й школі-інтернаті, А. П. Гайдара — у 132-й, «Молодої гвардії» — у 116-й, Комсомольської слави — у 45-й, М. Островського —в 94-й тощо.

Багато допомагають у вихованні підростаючого покоління позашкільні заклади, яких у Харкові 16, в т. ч. Палац піонерів, 6 будинків піонерів, 4 спортивні школи, екскурсійно-туристська станція, а також станції юних техніків і натуралістів.

Харківський Палац піонерів, заснований у 1935 році, був першим у Радянському Союзі. За своє більше як тридцятирічне існування Палац нагромадив величезний досвід виховної роботи серед дітей. З 1962 року він переїхав у нове приміщення.

Цікаву й корисну роботу провадить Ленінська кімната Палацу піонерів. Для учнів міста стало традицією відзначати знаменну дату 23 серпня — день визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників. У цей день шкільна юнь міста на площі Дзержинського, біля пам’ятника В. І. Леніну, урочисто зустрічається з прославленими учасниками Великої Вітчизняної війни, які визволяли місто.

Великою популярністю у школярів користуються міські клуби інтернаціональної дружби, юних художників, шахістів і шашистів, туристів-краєзнавців, юних любителів театру, хорового співу, зоологів, клуб допитливих, клуб юннатів тощо.

Крім того, у школах міста є 172 хори, 55 духових оркестрів, 67 оркестрів народних інструментів, 123 картинні галереї, 33 лялькові театри, 7 дитячих кінотеатрів, працює 65 музичних, 123 танцювальні, 85 драматичних та 119 гуртків художнього читання.

Партія і Радянський уряд високо оцінили заслуги харківських вчителів у вихованні підростаючого покоління. За плодотворну педагогічну діяльність більш як 500 харківських педагогів нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу багатьом присвоєно почесне звання заслуженого вчителя школи УРСР.

Дальшого розвитку набула і вища та середня освіта. У Харкові працює (після укрупнення) 25 вищих учбових закладів, а разом з заочними — 33, в них навчається 73 тис. студентів. У 35 технікумах здобувають середню спеціальну освіту 26 тис. юнаків і дівчат. Щороку харківські учбові заклади випускають для народного господарства країни понад 20 тис. спеціалістів. У вузах і технікумах міста навчаються також іноземні студенти — громадяни багатьох країн світу.

Яскравою демонстрацією розквіту радянської науки і культури було урочисте святкування в і955 році 150-річчя Харківського державного університету ім. Горького. За визначні заслуги в розвитку науки і підготовці кадрів Президія Верховної Ради CPСP нагородила університет орденом Трудового Червоного Прапора. Лише за роки Радянської влади Харківський університет випустив понад 21 тис. спеціалістів. У вересні 1964 року університет одержав нове приміщення загальною площею 64,7 тис. кв. метрів. Науковці університету і його випускники дослідили сотні важливих народногосподарських проблем, розв’язали багато технічних питань, що стосуються вдосконалення виробництва.

На 15 факультетах університету навчалося в 1964/65 навчальному році понад 14 тис. студентів, на 83 кафедрах працюють 295 професорів і доцентів.

Харків став великим науковим центром країни. Тут у 93 науково-дослідних установах найрізноманітніших напрямків, вищих та середніх спеціальних учбових закладах працює понад 16 500 наукових працівників і викладачів, 300 з них мають вчені ступені докторів і 3000 — кандидатів наук.

Вузи Харкова у минулій семирічці підтримували постійні творчі зв’язки з 1400 підприємствами та організаціями країни; ними виконано науково-дослідних робіт на суму 33,4 млн. крб. За цей же період було впроваджено в практику 2236 завершених робіт. Це дало народному господарству країни великий економічний ефект.

Науково-дослідні лабораторії і кафедри вузів вирішують важливі проблеми фізики, математики, медицини, біології, радіотехніки, електроніки, хімії, хімічної технології, машинобудування та багато інших.

У розвиток вітчизняної науки вносять свій вклад харківські вчені— академіки АН УРСР М. П. Барабашов і М. М. Кулешов, член-кореспондент АН УРСР В. І. Атрощенко, професори О. І. Ахієзер, В. Г. Хоткевич, М. М. Глаголев, Б. Н. Тютюнников, Р. В. Піхтовников та інші.

У 1962 році за цикл праць, присвячених дослідженням геометрії в цілому і застосуванню геометричних методів у теорії оболонок, академік АН УРСР О. В. Погорєлов був удостоєний Ленінської премії. У цьому ж році за цикл праць з математичної фізики Ленінську премію одержав член-кореспондент АН УРСР В. О. Марченко.

Цікаве і змістовне життя театрального Харкова. В місті працює 6 професійних театрів (академічний театр опери та балету ім. М. В. Лисенка, державний ордена Леніна академічний український драматичний театр імені Т. Г. Шевченка, державний російський драматичний театр імені О. С. Пушкіна, театр юного глядача, театр му-, зичної комедії, театр ляльок), філармонія, цирк. Театральні мистецькі кадри готує Харківський інститут мистецтв — вищий мистецький навчальний заклад, створений 1963 року на базі державної консерваторії і театрального інституту.

На значному творчому піднесенні перебувають театри міста. За післявоєнні роки їх репертуар значно поповнився новими виставами. Зокрема, театр опери та балету ім. Лисенка здійснив постановки опер «Богдан Хмельницький», «Назар Сто-доля» К. Ф. Данькевича та балетів «Таврія» В. М. Нахабіна, «Кам’яна квітка» С. С. Прокоф’єва, «Бахчисарайський фонтан» Б. В. Асаф’єва та інші. В Українському драматичному театрі ім. Шевченка з успіхом ішли постановки: «Ярослав Мудрий» І. А. Кочерги, «Любов на світанні» Я. О. Галана, «Кров людська — не водиця» за М. П. Стельмахом. Серед кращих вистав післявоєнного часу театру ім. Пушкіна — «Фронт» О. Є. Корнійчука, «Іркутська історія» О. М. Арбузова, «Веселка» М. Я. За-рудного. Державної премії СРСР були удостоєні народні артисти СРСР М. М. Крушельницький, І. О. Мар’яненко, О. І. Сердюк, Є. В. Бондаренко і Л. Ф. Дубовик, художники Б. В. Косарев, В. М. Греченко та інші.

Харків заслужено пишається творчими здобутками колективів художньої самодіяльності. На початку 1965 року в місті працювало понад 380 колективів, які об’єднували близько 10 тис. учасників. За 30 років роботи серйозних успіхів добився драматичний гурток Палацу культури металістів. Успішно виступав у Москві на всесоюзному огляді народних талантів хор канатного заводу. Широку популярність у місті завоювали колективи художньої самодіяльності університету, політехнічного, медичного, інженерно-будівельного та інших інститутів. Ряд драматичних гуртків палаців культури (ХТЗ, залізничників, трактороскладального заводу) перетворені на театри народної творчості. На їх сценах ідуть вистави класичної спадщини і сучасної тематики.

Велику і корисну роботу провадять численні наукові товариства — медичне відділення Всесоюзного хімічного товариства ім. Менделєєва, відділення Всесоюзного науково-технічного товариства ім. Понова, 17 наукових інженерно-технічних товариств (НІТТ) і Харківське обласне відділення товариства «Знання».

Чимало партійних, радянських і господарських працівників, представників інтелігенції міста підвищують свій ідейно-політичний рівень у вечірньому університеті марксизму-ленінізму. Тільки за роки семирічки університет закінчило понад 25 тис. чоловік.

У Харкові видаються газети — «Соціалістична Харківщина», «Красное знамя», «Ленінська зміна», 40 фабрично-заводських і вузівських багатотиражок. Республіканське видавництво «Прапор» видає твори художньої літератури, багато книжок з питань розвитку промисловості і сільського господарства Харківської, Полтавської і Сумської областей, а також літературу з досвіду роботи художньої самодіяльності і краєзнавців. З 1956 року видається літературно-художній та громадсько-політичний журнал «Прапор» — орган Спілки письменників України, який виходить щомісяця, а також медичний журнал «Ортопедия и травматология». Крім того, працює видавництво Книжкової палати УРСР.

Видавництва мають прекрасну поліграфічну базу. Книжкова фабрика ім. Фрунзе — одна з найбільших на Україні. З її конвейєрів щодня сходять 90—100 тис. примірників книжок: підручники для середньої і вищої школи, художня, політична і технічна література.

У місті працюють відділення творчих організацій — спілок радянських письменників, художників, композиторів, архітекторів. Харківське відділення Спілки письменників України об’єднує понад 50 чоловік. Серед них відомі читачам повістями та романами І. Л. Муратов («Буковинська повість», «Жила на світі вдова», «В сорочці народжений»), В. А. Добровольський («Троє в сірих шинелях», «На все життя», «Будинок в тупику»), К. О. Гордієнко («Дівчина під яблунею», «Сім’я Остапа Тура»), Ю. Ю. Шовкопляс («Інженери», трилогія «Людина живе двічі»), І. А. Багмут («Щасливий день суворовця Криничного», «Подвиг творився так»), М. Й. Сказбуш («Робочий народ», «Суддя», «Молодшенький»), І. М. Шутов («Квітень», «Звенигора», «Звенигородське сонце»), Я. В. Гримайло («Подробиці листом», «Великий слідопит»), М. Т. Шаповал («Оляна», «Іду до людей») та інші.

Післявоєнні роки стали роками нових творчих зльотів колективу митців Харкова. Близько 150 художників, графіків, скульпторів об’єднує відділення Спілки художників.

Серед найбільш відомих творів останніх двох десятиліть — «М. В. Лисенко записує кобзарські пісні», «На роботу», «Майбутні хлібороби» заслуженого діяча мистецтв УРСР Г. О. Томенка, портрети знатних людей Харкова — В. Диканя і М. Тасуй — роботи заслуженого діяча мистецтв УРСР В. В. Сизикова.

Помітне місце в українській радянській скульптурі посідають такі роботи, як «Зоя Космодем’янська» і «Нескорена Полтавчанка (Ляля Убийвовк)» Л. О. Твердянської, «Пробудження» і «Фідель Кастро» лауреата Державної премії, народного художника УРСР М. Л. Рябініна, «Мрії» Л. Г. Жуковської та Д. Г. Сови, праці заслуженого діяча мистецтв УРСР В. І. Агібалова, народного художника УРСР А. Й. Страхова, І. М. Мельгунової, М. Ф. Овсянкіна, Б. П. Королькова, монумент М. Руднєва роботи В. І. Воловика та інші.

Серед композиторів і музикознавців, об’єднаних в Харківське обласне відділення композиторів,— А. Д. Лебединець, В. М. Нахабін, В. Т. Борисов, Д. Л. Клебанов, М. Д. Тіц та інші. Група композиторів, очолювана харків’янином заслуженим діячем мистецтв УРСР А. Д. Лебединцем, створила музику до гімну Української РСР.

При відділенні Спілки архітекторів працюють секції містобудування, промислового будівництва, архітектурної критики, виставок і конкурсів.

У Харкові багато визначних місць. Чудові його великі площі з монументальними спорудами і пам’ятниками. Напередодні 46-х роковин Великого Жовтня на площі ім. Дзержинського урочисто відкрито пам’ятник вождю пролетарської революції, засновникові КПРС і Радянської держави В. І. Леніну.

За роки Радянської влади в місті споруджено ряд пам’ятників: діячеві Комуністичної партії і Радянської держави, учню і соратнику В. І. Леніна Я. М. Свердлову (скульптор Я. Й. Рик), великому українському народному поетові, художнику, мислителю, ^революційному демократу Т. Г. Шевченку (скульптор М. Г. Манізер, архітектор Й. Г. Лангбард), великому українському письменнику і громадському діячеві, революційному демократу М. М. Коцюбинському (скульптор М. Л. Рябіній), пам’ятник Вічної Слави героям, що полягли в битві проти німецько-фашистських загарбників (архітектор Л. В. Гурова).

Далеко за межами міста відомі харківські музеї. В ‘Державному музеї образотворчого мистецтва широко представлені твори класиків російського і світового живопису, полотна відомих українських радянських художників. Тут зберігаються картини великого російського художника І. Ю. Рєпіна — «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Козак у степу», портрети Стасова, Щепкіної-Куперник тощо. Значними е зібрання творів С. ї. Васильківського, П. О. Левченка, М. С. Самокиша та інших. Одним із кращих музеїв республіки є Харківський державний історичний музей. В його експозиції широко висвітлено історію революційної боротьби харківського пролетаріату під керівництвом більшовиків, славні патріотичні традиції харків’ян на всіх етапах розвитку радянського суспільства.

Харків — місто книголюбів. Загальний книжковий фонд бібліотек міста становить понад 10 млн. примірників. У державній бібліотеці ім. Короленка налічується майже три мільйони книжок. Всесоюзне значення має Центральна наукова бібліотека університету. В місті працюють 423 масові бібліотеки з книжковим фондом понад 4820 тис. примірників з різних галузей знань. Тут розташований єдиний в республіці Інститут культури з бібліотечним факультетом.

Значних успіхів у післявоєнні роки в розвитку фізичної культури і спорту досягла харківська молодь. У Харкові працюють 4 спортивні школи, діють плавальні басейни, стадіони. Колегія Міністерства культури СРСР і Президія Центральної Ради Союзу спортивних товариств і організацій СРСР, підбивши підсумки огляду організації масової фізкультурно-спортивної роботи за 1964—1965 рр., визнали переможцем Харківський центральний парк культури ім. Горького. Йому присуджено перехідний кубок і диплом першого ступеня.

Втілюючи в життя ленінські заповіти про розвиток ідей пролетарського інтернаціоналізму і зміцнення дружби народів, харківська партійна організація значне місце в своїй діяльності відводить посиленню інтернаціонального виховання мас, розвитку інтернаціональних зв’язків міста з братніми соціалістичними країнами, з трудящими багатьох інших держав світу.

Ці зв’язки здійснюються багатьма шляхами в різноманітних формах. За технічну допомогу, подану в будівництві заводів та комбінатів важкої промисловості Болгарії, Президія Народних Зборів Народної Республіки Болгарії наприкінці 1965 року нагородила колектив ХЕМЗу орденом Георгія Димитрова. Ця висока нагорода є ще одним яскравим свідченням непорушної дружби і братерського співробітництва між народами соціалістичних країн. Завод «Електроважмаш» постачає потужні генератори для Туровської електростанції в Польській Народній Республіці. Електромеханічний завод виготовляє електрообладнання для Східно-Словацького металургійного комбінату ЧССР, а завод «Серп і молот» постачає багатьом країнам світу двигуни «СМД-14» для тракторів і комбайнів. У 30 країн Європи, Азії і Африки проклали собі дорогу трактори з маркою ХТЗ. Трактори харківського заводу працюють на полях Індії, Бірми, Алжіру, Куби та інших країн, полегшуючи працю селян. Найрізноманітніша продукція харківських заводів — від складних приладів до потужних турбін — експонується на міжнародних виставках і продається на світових ярмарках.

Машинобудівна промисловість міста у загальносоюзному експорті постачає продукцію більше ніж у 60 країн, у т. ч. в країни соціалістичної системи. Продукція харківських заводів має великий попит за межами нашої країни.

Харківські вчені, інженери, лікарі, агрономи, новатори виробництва беруть участь у розробці багатьох проблем наукового і культурного співробітництва між Радянським Союзом і зарубіжними країнами. Лише за останні кілька років близько 80 фізиків міста брали участь у міжнародних конференціях, конгресах і симпозіумах, де багато з них виступало з доповідями.

Вчені політехнічного інституту ім. В. І. Леніна підтримують ділові зв’язки з науковцями Ханойського політехнічного інституту Демократичної Республіки В’єтнам і Мішкольцського політехнічного інституту Угорської Народної Республіки.

Наукові працівники Харківського державного університету плодотворно співробітничають з ученими Познанського університету ПНР. Колективи цих вузів обмінюються науковими делегаціями, спеціалістами-викладачами, а також важливими науковими виданнями^ навчальними програмами, планами і методичними посібниками.

Трудящі Харківщини з 1957 року підтримують дружні зв’язки з населенням Познанського воєводства. Щороку приїжджають трудящі з Познані в Харків. У свою чергу польських друзів відвідують делегації представників партійних, радянських і виробничих організацій Харківщини. Ці делегації по-братньому діляться досвідом господарського і культурного будівництва. У Харкові успішно працює обласне відділення товариства радянсько-польської дружби.

У 1959 році було створено Харківське обласне відділення товариства радянсько-чехословацької дружби, яке об’єднує понад 40 колективів та близько 100 тис. харків’ян. Серед колективів — засновників цього товариства — ХТЗ, турбінний завод, державний проектний інститут «Діпросталь» та інші. Харків підтримує також дружні зв’язки з французьким містом Ліллем та італійським — Болоньєю.

Велику роботу проводить міське відділення товариства «СРСР — Франція». Воно знайомить харків’ян з життям трудящих Франції, організує зустрічі з французькими туристами тощо.

Харків — член Міжнародної федерації міст. Тут поширюється журнал цієї федерації «Зріднені міста».

Інтернаціональні зв’язки Харкова мають велике виховне значення, сприяючи зміцненню солідарності трудящих у боротьбі за мир і щастя народів проти агресивних сил імперіалізму.

Успіхи в господарському будівництві, підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих свідчать про великі переваги радянського ладу, за якого народ є справжнім володарем своєї долі, кращі люди — герої нашого часу, передовики і новатори виробництва, діячі науки і культури — обираються до органів державної влади і керують життям країни. У Харкові, як і в інших містах Радянського Союзу, місцеву владу здійснюють обранці народу. Харківська міська Рада депутатів трудящих 10-го скликання була обрана 14 березня 1965 року в складі 740 депутатів. До Ради ввійшло 428 українців, 296 росіян та інших. 403 депутати — робітники промисловості, транспорту і будівельних організацій міста, серед них чимало новаторів виробництва — ударників комуністичної праці і членів бригад комуністичної праці. 276 депутатів за ратні і трудові подвиги удостоєні високих урядових нагород — орденів і медалей СРСР. Зокрема депутати К. С. Кисляков і В. Н. Нікулін — Герої Соціалістичної Праці; В. І. Зайцев, М. В. Сутягин і М. І. Родій — Герої Радянського Союзу; М. О. Потюкаєв і Б. Я. Седов — лауреати Державної премії. В числі народних обранців і члени-кореспонденти АН УРСР А. С. Бережной і В. М. Нікітін, лауреат Державної премії О. О. Кирнарський, заслужений діяч мистецтв УРСР, композитор В. М. Нахабін, лікарі, вчителі, працівники комунального господарства і торгівлі.

Крім того, 1785 харків’ян обрано депутатами районних Рад депутатів трудящих. Тисячі жителів міста беруть участь у роботі постійних комісій при Радах. Всі депутати місцевих Рад Харкова, як і всі виборці міста, натхненно працюють, примножуючи славні традиції рідного міста.

Одностайним схваленням зустріли харків’яни історичні рішення вересневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, який розробив заходи до поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва.

Прекрасний сьогоднішній Харків, ще кращим він стане в недалекому майбутньому.

Попереду дальше планомірне перетворення Харкова, поліпшення його архітектурного ансамблю. На порядку денному — спорудження нових житлових масивів з висотними будинками, реконструкція старих районів міста, будівництво оперного театру, шкіл, дитячих установ, лікарень, закладання нових садів і скверів. Перша черга метрополітену, протяжністю 18—20 км, зв’яже Південний вокзал і плитковий завод.

Значні зміни намічаються в поліпшенні служби побуту шляхом спорудження ряду великих механізованих підприємств і Будинку побуту на 1120 робочих місць.

Щоб наблизити це майбутнє, харків’яни активно включились у здійснення плану нової п’ятирічки.

Великими виробничими перемогами відзначили трудівники міста день відкриття XXIII з’їзду КПРС.

Готуючись достойно зустріти 50-річчя Радянської влади, колективи промислових підприємств міста успішно виконали план першого року нової п’ятирічки по загальному обсягу продукції і по більшості найважливіших виробів. Одночасно 1966 рік був роком дальшого удосконалення виробництва, роком впровадження нової техніки і технології. Завод «Серп і молот» впровадив 5 автоматичних ліній обробки деталей. Автоматична лінія шліфувальної обробки зовнішніх кілець підшипника впроваджена на 8-му Держпідшипниковому заводі. Комплексно-механізованими лініями збагатилися заводи: «Електромашина», електромеханічний, електротехнічний та інші. В порівнянні з 1965 роком продуктивність праці в промисловості міста (без підсобних підприємств) зросла на 4 процента.

Швидкими темпами в 1966 році тривало житлове будівництво. В першому році нової п’ятирічки введено в дію житлових будинків загальною площею 598 тис. кв. метрів.

Успішне виконання плану розвитку народного господарства міста в першому році п’ятирічки створює необхідні умови для дальшого зростання економіки і культури міста. Харків’яни докладають всіх зусиль, щоб внести достойний вклад у будівництво комунізму в нашій країні.

В. І. АСТАХОВ, М. А. СІРОШТАН.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “ХАРКІВ”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 4 гостей