КАНІВ, місто, Черкаська обл, Україна

Відповісти

У цьому місті/Цим містом/Це місто

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколіннь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим НП
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

КАНІВ, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

КАНІВ – місто обласного підпорядкування Черкаської області, райцентр. Розташов. на Дніпрі, за 45 км від залізничної ст. Таганча. Річковий порт. Населення 26,4 тис. осіб (2005).

Тер. сучасного міста та сусідні з нею землі були заселені вже в часи бронзового віку (3–1 тис. до н. е.). Так, на тутешніх горах Московка та Пилипенкова є залишки поселень зарубинецької культури. До 10 ст. відносяться залишки давньослов'ян. поселення біля К. (див. Княжа гора поблизу Канева). Власне канівське поселення відоме з 11 ст.: воно згадується в тексті Патерика Києво-Печерського, де йдеться про приїзд до Києва іконописців з Константинополя за князювання Всеволода Ярославича. Перша згадка про К. у літописі датується 9 черв. 1144, саме тоді вел. кн. київ. Всеволод Ольгович заснував тут церкву св. Юрія (Успенський собор). У літописах також повідомляється, що 1149 вел. кн. київ. Юрій Долгорукий, щойно захопивши Київ, посадив князем у К. свого сина Гліба. Більш пізні згадки про К. трапляються у літописах у зв'язку з походами рус. князів проти половців. Під К. неодноразово збиралися князі "на снем" (див. Снем). Серед рус. князів, вбитих на р. Калці 1223 (див. Калка, битва на річці 1223) згаданий і князь Святослав Канівський.

Від серед. 12 ст. К. став великим містом і відігравав значну роль у житті Київської Русі, був удільним княжінням у складі Київського князівства, через нього проходив шлях "із варягів у греки".

До 13 ст. центральною частиною К. було т. зв. грецьке місто на г. Московка (тер. гори була укріплена валом та ровом).

1239 К. захопили і спустошили монголи (див. Монголо-татарська навала).

Від 1362 – у складі Великого князівства Литовського. В 14 ст. вел. кн. литов. Вітовт побудував тут замок (існував до 1768).

З часом перетворився на один із центрів уходництва і становлення козацтва, а потім набув значення козац. святині. З часів короля Стефана Баторія (згідно з Люблінською унією 1569, К. разом з ін. укр. землями увійшов до складу Корони Польської) тут зберігались артилерія та клейноди козацькі реєстрових козаків, чимало козаків на схилі своїх років намагалися оселитися на Чернечій горі, неподалік Канівсь кого монастиря. 1578 сюди зі Львова перевезено тіло гетьмана І.Підкови, тут же похований Я.Шах.
1601 місту надано магдебурзьке право. За люстрацією 1622 в місті нараховувалося 140 дворів міщан, які виконували повинності, і 150 козацьких дворів, загалом – бл. 1700 жителів. Нас. брало участь у козац. повстаннях 1-ї пол.17 ст. Згідно з умовами Куруківської угоди 1625, був створений реєстровий Канівський полк.

За Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 К. відійшов до Речі Посполитої, за Бучацьким мирним договором 1672 – до Османської імперії. Згідно з умовами "Вічного миру" 1686, пд. Канівщина формально стала нейтральною зоною, але фактично Речі Посполитій вдалося відновити тут свою владу.

1702 містом оволоділи війська С.Палія, але, згідно з умовами Прутського трактату 1711, воно залишилося за Польщею. 1768 під час Коліївщини його здобули гайдамаки (див. Гайдамацький рух) під проводом С.Неживого і М.Швачки.

За люстраціями королів. маєтностей 1765 і 1789 Канівське староство (див. Староство) було найбільш заселеним на тер. нинішньої Черкащини – 2174 двори. 1775 К. став особистою власністю польс. короля Станіслава-Августа Понятовського, а 1777 король подарував його своєму племінникові С.Понятовському. За умовами 2-го поділу Польщі 1793 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) приєднаний до Російської імперії, упродовж року був повітовим центром. 1800 Понятовський продав велику частину міста архімандриту канівського василіанського монастиря (див. Василіани) Б.Фізикевичу, який заповів своє майно василіанському уч-щу.

1837 стає повітовим містом, тут було засновано магістрат і міську думу. 1852 затверджено герб міста.

1849 в місті проживало 5138 жителів.

1861 на Чернечій горі було поховано перевезений з Санкт-Петербурга прах Т.Шевченка. Від 20 до 22 трав. домовина з його тілом стояла в Успенському соборі (на поч. 19 ст. собор був відреставрований і, згідно з указом імп. Миколи I, 1833 переданий православним). Після похорону над могилою Т.Шевченка був насипаний курган та встановлений дерев'яний хрест (пізніше замінений на чавунний). З цього часу місто стало духовним центром усієї України. Перший пам'ятник на могилі був встановлений 1923, 1925 тер. біля могили стала заповідником, а Чернеча гора перейменована в Тарасову.

1920 К. – повітовий центр Київської губернії. Після перенесення 1921 повітового центру до Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський) К. – волосний центр Шевченківської округи, з 1923 – райцентр. 1925 після ліквідації Шевченківської округи – у складі Черкас. округи. 1925 Черкас. округу знову перейменовано в Шевченківську.

Від 1932 – у складі Київської області. 1934–37 збудовано величний літ.-меморіальний музей Т.Шевченка за проектом архітекторів В.Кричевського та П.Костирко. Новий гранітний пам'ятник Т.Шевченку (скульптор М.Манізер) встановлено на високому постаменті 1939.

У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 від 15 серп. 1941 до 31 січ. 1944 місто було окуповане гітлерівцями, перебувало в складі рейхскомісаріату "Україна". Визволене 206-ю стрілец. дивізією 27-ї армії.

Від 1954 – у складі Черкас. обл.

1963–74 збудовано Канівську ГЕС.

Від 1977 – місто обласного значення.

У місті та поблизу нього діють Канівський біогеогр. заповідник (1274 га), Держ. історико-культ. заповідник "Трахтемирів" (див. Трахтемирівський монастир), Шевченківський національний заповідник у Каневі, Б-ка-музей А.Гайдара.

Істор. спадщина міста загалом налічує 53 пам'ятки історії, к-ри та археології, зокрема Успенський собор (1144), меморіальний музей Т.Шевченка (1938), Шевченкову могилу-пам'ятник (1939).
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Ярина
Повідомлень: 211
З нами з: 09 листопада 2016, 15:40
Дякував (ла): 21 раз
Подякували: 93 рази

Re: КАНІВ, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення Ярина »

phpBB [video]
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КАНІВ, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Канів, Канівський район, Черкаська область
Канів — місто районного підпорядкування, центр однойменного району. Розташований на правому гористому березі Дніпра, має пристань. Віддаль до найближчої залізничної станції Ліпляве (на Лівобережжі) — 7 км, до м. Черкас — 64 км. Населення — 17,3 тис. чоловік.

Територія Канева та його околиці були заселені здавна.

На горах Княжій, Московці, Пилипенковій, на околиці міста в Ситниках відомі поселення доби бронзи. Поблизу Канева у скіфські часи існували два городища — Велике і Мале. Перед початком і на початку нової ери тут містилися ранньо-слов’янські поселення зарубинецької культури. Одне з них — на Пилипенковій горі — розкопане повністю (38 наземних жител, 102 господарчіями). Біля підніжжя Великого скіфського городища знайдено поховання черняхівської культури, неподалік Княжої гори вивчено слов’янські поселення VII—IX століть. На цій горі містилося літописне місто Родня. Крім того, на території Канева знайдено 3 городища, а на Тарасовій горі — 3 поселення, курганний могильник та 12 скарбів X—XIII століть.

Про походження назви міста є кілька гіпотез. Дві з них тлумачать її, як слово татарського походження. Означає воно — «ханський перевіз» та «місце крові». За народним переказом, Канів походить від назви птаха-канюки.

Перша літописна згадка про Канів датується 1144 роком. Тоді київський князь Всеволод заснував тут церкву св. Георгія, що її пізніше назвали Успенським собором. Під 1149 роком про Канів мовиться як про місце перебування князя Гліба — одного з синів Юрія Долгорукого. Проте можна твердити, Канів існував ще в XI ст., бо у восьмидесятих роках XI ст. до Києво-печерського монастиря з Константинополя приїхав іконописець. В документах зазначено, що він «приидохом в Канев в лодиях». У середині XII ст. Канів став великим містом і відігравав важливу роль у житті Київської держави. 1155 року він відомий як офіційне місце зустрічей (переговорів) руських князів з половецькими послами. З того часу його назва часто зустрічається в документах.
1240 року татарська орда, очолювана ханом Батиєм, захопила Канів. У ньому постійно перебували баскаки, ханські намісники і збирачі податі.

Близько 1362 року Каневом заволоділи литовські феодали. З часом місто виросло на помітний торговельний центр. Тут діяла переправа для караванів, які везли з Аравії, Індії, Ірана, Сірії до північних країн дорогоцінні товари: золото, шовк, прянощі.

Канівський староста й інші визискувачі збирали з населення податі та змушували відбувати повинності. З кожного диму (двору) князівські слуги брали по 7 грошей податку, за пасіку — 12 грошей, за полювання на бобрів — половину здобичі і третину рибного улову у рибалок. Населення міста мусило ремонтувати замок, наймати варту «для охорони воріт», «кінно й оружно» (збройно) ставати на ворога, давати підводи для чиновників старости та утримувати останніх. Мешканці платили старості колядки (по 6 грошей під різдво), 3 дні у рік ходили з ним «на лови» тощо. Біля 1503 року Сигізмунд І доручив оборону Черкаського та Канівського замків О. Дашкевичу, якого з 1511 року призначено канівським старостою. Він методично посилював утиски. Зокрема, запровадив подать «на замок» і збирав її у козаків та «оружного» люду з військової здобичі. Збільшував також інші податі.

Жителі міста не мирилися з посиленням гніту, зі здирствами. Після смерті Дашкевича в 1536 році повстали жителі Черкас, до них приєдналися міщани та козаки Канева. На місто зненацька напав каральний загін литовського князя і почав криваву розправу. Та повсталі вистояли. Очолені війтом П. Бродовичем і міщанином М. Зенкевичем, канівці розгромили карателів. Уряд змушений був оголосити амністію повсталим і призначив до Канева нових чиновників. Вони продовжували вести політику попередників, і канівці не припинили боротьбу за свої права.

Десь з цих часів Канів став своєрідною козацькою святинею. Літні запорожці, що вже не могли брати участі в походах і боях, почали селитися та доживали віку на Чернечій горі неподалік канівського монастиря. 1578 року козаки перевезли сюди останки скараного у Львові Івана Підкови — оспіваного в думах керівника боротьби українського і молдавського народів проти турецько-татарських загарбників. 1678 року монастир спалили турецько-татарські загарбники.

Перепис 1552 року фіксує навколо міста невеликі козацькі хутори. А 1600 року Каневу надано магдебурзьке право. За даними люстрації Київського воєводства 1616 року тільки у Каневі налічувалося 1346 козацьких («непослушних») і 160 «послушних» дворів. Канівські селяни на користь феодала відчисляли десятину з ниви, платили сіном і грішми, давали підводи і стацію. Ремісники і торгівці сплачували державні податки і мито, ремонтували замок та несли сторожову службу. Крім хліборобства, скотарства, пасічництва, рибальства та мисливства, жителі займалися ремісництвом.

У XVII ст. канівці брали активну участь у повстаннях проти польсько-шляхетського панування. Так, 1625 року гетьман Конецпольський за дорученням польського уряду вирушив з Поділля на Україну, щоб приборкати козаків. 11 жовтня (н. с.) шляхта підійшла до Канева. 3000 козаків вийшли з міста. Під Мошнами прийнявши бій, вони табором відступили до Черкас, де з’єдналися ще з двохтисячним загоном. В урочищі Ведмежих Лозах за Куруковим озером козаки відбили всі спроби розгромити їх. За Куруківською угодою до козацького реєстру польські комісари погодилися ввести 6000 козаків.

Населення Канева брало активну участь і у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Канівський полк, що мав у своєму складі близько 3000 козаків, керованих полковниками Юрієм Голубом і Семеном Савичем (Савицьким), хоробро бився з ворогами під прапорами гетьмана України Богдана Хмельницького. Канівці 1648 року громили польсько-шляхетське військо під Пилявцями, наступного — під Зборовом, 1651-го — під Берестечком, 1652-го — під Батогом. 1654 року вони присягнули на вірність Росії.

Богдан Хмельницький двічі був у Каневі. Перший раз у 1654 році, коли призначив місто пунктом збору козаків, і вдруге 1655 року, коли з 60-ма тисячами козаків приєднався до російського війська на чолі з Шереметьєвим і вирушив на Ставище й Охматів.

Пізніше Канів не раз переходив з рук у руки. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Канів відійшов до Польщі, а за Бучацьким мирним договором 1672 року — до Туреччини. Не бажаючи коритись султанові, 10 правобережних полків, у т. ч. й Канівський, у 1674 році возз’єдналися з Лівобережною Україною у складі російської держави. 1683 року Річ Посполита знову захопила Правобережжя. Згідно т. зв. «Вічного миру» 1686 року південна Київщина стала нейтральною зоною. Скориставшись невдалим прутським походом Петра І, шляхетська Польща фактично відновлює на цих землях своє панування.

Шляхта та урядовці грабували люд і силоміць насаджували унію. Насилля переповнило чашу народного гніву. Під час Коліївщини (1768 рік) загін гайдамаків на чолі з Семеном Неживим у червні підійшов до Канева (до них приєдналися жителі навколишніх сіл) і штурмом оволодів канівським замком.

Після придушення Коліївщини з 1775 року Канів перейшов у особисту власність польського короля Станіслава Августа. Через два роки він віддав місто своєму небожу, князю Станіславу Понятовському. Не маючи сили витримати гніт, канівці тікали з міста за Дніпро — на землі Російської держави. Понятовському довелось управляти майже безлюдним містом і 1800 року він продав свій маєток архімандриту Боніфатію Фізикевичу. Останній брав з жителів Канева за користування землею, сіножатями та лісом щорічно 6500 злотих.

У 1793 році Канів увійшов до складу Росії і один рік був повітовим містом Київського намісництва. 1837 року повітове управління і міську поліцію з Богуслава переводять до Канева і він знову стає повітовим містом. 1844 року Богуславський повіт перейменовано в Канівський. Переведення повітових установ, введення пільг для купців та городян (1841 р.) сприяли припливу населення до повітового центру. За даними 1849 року в місті було 5138 жителів, у т. ч. 2863 чоловіки і 2275 жінок.

У 1844 році розроблено план забудови міста. Однак він фактично залишився на папері.

1849 року тут працювали невеличка цегельня, 16 водяних млинів і 6 вітряків, що належали дрібним власникам. Неподалік від міста добували бутовий камінь, який вивозився до Києва. А 79 ремісників, що проживали у Каневі, займалися чинбарством, шевством, кравецтвом. Місто мало 18 крамниць, трактир і 11 пивних рундуків. Його прибуток за 1846 рік становив 3470 крб. Причому, від промисловості й торгівлі до міської казни надходило лише 466 крб. (трохи більше сьомої частини), решта — від податків та інших платежів. Майже третина бюджету витрачалась на утримання поліції та городових.

У 1830 році тут почала діяти лікарня. Вона мала 15 ліжок і обслуговувала хворих усього повіту. Ще гірше становище склалося з освітою. У місті було лише парафіяльне училище, в якому два вчителі навчали 22 учні.

Влітку 1859 року після 12-річної розлуки на Україну прибув її великий син, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко. Перебуваючи в с. Прохорівці у свого давнього приятеля, першого ректора Київського університету професора М. О. Максимовича, Тарас Григорович не раз переправлявся човном на правий берег Дніпра, щоб побувати в селі Пекарях і місті Каневі та підшукати клапоть землі для садиби й хати. Чудові й неповторні своєю красою канівські краєвиди безмірно чарували його. Один з них («Біля Канева») Шевченко змалював в альбом. Замучений самодержавною неволею, 10 березня 1861 року великий поет і художник помер. Виконуючи волю Кобзаря, друзі й приятелі перевезли останки покійного з Петербурга на Україну. 20 травня 1861 року пароплав «Кременчуг» з домовиною Т. Г. Шевченка прибув до Канева. На березі Дніпра труну з тілом поета зустріли жителі Канева та селяни навколишніх сіл. 22 травня біля старовинного Успенського собору зібралось кілька тисяч канівців і селян з Київщини та Полтавщини. «У три години після полудня,— писав приятель поета, художник Г. М. Честахівський,— винесли труну, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд… і повезли, як слід дітям, свого батька». Була тоді велика повінь, і похоронна процесія пішла горами, полями, лісами. Чернеча гора прийняла тіло безсмертного Кобзаря і з того часу названа в народі Тарасовою.

Після реформи 1861 року промисловість у Каневі розвивалася повільно. Місто мало завод сальних свічок, два медоварних заводи, де працювало 7 робітників, сукняну фабрику, яка в кінці XIX ст. мала понад 20 машин і, не витримавши конкуренції, закрилася, вальцьовий паровий млин, завод, що виробляв полив’яний посуд, майстерню для виготовлення карет, а також 20 вітряків і різні кустарні майстерні.

Умови праці на промислових підприємствах були важкі. В тісних виробничих приміщеннях стояла нестерпна задуха. За робочий день, що тривав 12—14 годин, чоловік одержував 50—60 коп., а жінки й підлітки лише половину цього.

Місто поступово розбудовувалось. З 1839 по 1870 тут споруджено лише 248 будинків. У наступні чотири десятиріччя, в зв’язку із зростанням населення (1911 року у Каневі мешкало 12 228 чол.), розвиток міста пішов значно швидше. Забудовано 24 вулиці і провулки, базарний і ярмарковий майдани, споруджено готель і заїжджий двір. За ініціативою передової інтелігенції 10 грудня 1877 року тут організовано громадську бібліотеку з публічною читальнею при ній. Вони тулились у двох кімнатах міської думи. 1883 року відкрито однокласне, а з 1890 — почало працювати двокласне міське училище. Навчалося в ньому 220 учнів.

Жорстока експлуатація і безправ’я на початку XX століття загострили класові протиріччя. Невдоволення трудящих Канева росло.

13 жовтня 1904 року близько 300 канівців з революційними піснями і гаслами «Припиніть російсько-японську війну!», «Хліба й роботи!» вийшли на демонстрацію. Місцева влада спробувала розігнати демонстрантів, але не змогла. Через два дні, заарештувавши робітника Івана Фрунта та деяких інших учасників демонстрації, вкрай стурбований канівський справник повідомив київському губернаторові: «В Каневі починається заворушення, важко угамувати натовп, потрібні війська, наявних недостатньо». Після січневих подій 1905 року у Петербурзі боротьба канівців проти самодержавства ще більше посилилась. У місті з’явилися листівки. Полум’я революції 1905—1907 рр. охоплювало весь повіт. У жовтні 1905 року два дні не працювали робітники Великоприцьківського заводу на Канівщині.

Особливого розмаху революційні виступи набирали у 1906 році. Організатором і керівником їх була Канівська повітова організація РСДРП. 1 травня 1907 року з її ініціативи проведено маївку на лівому березі Дніпра проти Канева. Вона організовувала страйки й демонстрації, діставала в Києві нелегальну літературу та поширювала її в повіті, вела пропагандистську роботу серед трудящих.

Під час столипінської реакції революційна боротьба в Канівському повіті тривала. 1 липня 1907 року на острові Білій косі було організовано мітинг, в якому взяло участь близько 100 жителів Канева і селян навколишніх сіл. На мітингу вирішено негайно створити бойові дружини. Після мітингу жандарми вчинили обшук на квартирах місцевих жителів Я. Г. Мазуркевича та П. І. Ядловського і, знайшовши у них заборонені брошури, революційні листівки та вірші, кинули обох за тюремні грати.

Неповторно плинуло культурне життя Канева кінця XIX — початку XX ст. 1896 року тут жила Марко Вовчок, 1913— Г. М. Хоткевич. У місті багато років мешкав відомий український археолог, етнограф й організатор музейної справи М. Ф. Біляшівський, який значну частину свого життя віддав вивченню минулого Канева та його околиць. У Каневі постійно жив і працював директором повітового училища поет і педагог В. С. Гнилосиров (А. Гавриш). Все тепло свого серця він віддавав доглядові за Чернечою горою, дбав про закріплення ярів, про створення килиму живих квітів навколо могили великого Кобзаря.

З наростанням революційного руху в країні росте і кількість відвідувачів Тарасової гори. Віддати шану співцеві України ідуть не лише місцеві жителі та мешканці навколишніх сіл. До могили Т. Шевченка їдуть з усіх кінців України і Росії. Тут були визначні діячі літератури та мистецтва: Микола Лесков і Марко Кропивницький, Іван Бунін та Іван Нечуй-Левицький, Максим Горький і Михайло Коцюбинський. Були тут Леся Українка, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Вшановували пам’ять Кобзаря композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Яків Степовий, артисти Марія Заньковецька, Олександр Ленський та ін.

Царизм забороняв шанувати пам’ять поета. Найяскравіше його жорстокість проявилася у ювілейному 1914 році. Поліція, підсилена сотнею козаків, у дні столітнього ювілею поета оточила Тарасову гору. Навіть на його могилі лежали жандарми з гвинтівками напоготові. А тисячі трудящих ішли і йшли до могили великого співця.

Боротьба трудового народу проти визискувачів тривала і в 1914—1918 рр. Уже в перші дні війни селяни, що були мобілізовані до армії, перед тим як прийти на призовний пункт, забирали в поміщицьких економіях зерно, продукти, щоб забезпечити харчами свої родини. Завтрашні фронтовики громили і палили панські маєтки. У ці роки ще більше погіршилося нужденне становище трудящих, ще більшою стала їхня ненависть до експлуататорів. Тому після Лютневої революції 1917 року маси рішуче піднялися на боротьбу за політичні права й свободи. За постановою Канівського повітового земельного комітету від 16 липня 1917 року трудящі силою збирали урожай озимих на поміщицьких ланах, а необроблені землі економій відбирали разом з реманентом та робочою худобою і передавали в оренду «хліборобським товариствам», що були утворені з безземельних та малоземельних селян. Частину панської землі земельний комітет передав в оренду безземельним. В цей же час мешканці повіту рубали панські ліси, не дозволяли вивозити з економій врожай цукрових буряків. Власники заводів та економій просили власті втихомирити селян. Так, управитель маєтку графа Браницького телеграфував київському губернському комісару: «озброєний гранатами натовп солдат-селян розігнав прислугу економії… і б’є адміністрацію. Прошу допомогти». Але «допомогти» експлуататорам уже ніхто не міг. У листопаді 1917 року перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція. Трудівники Канева з радістю зустріли звістку про неї.
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КАНІВ, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІ
Однак встановлення Радянської влади відбувалося в умовах жорстокої боротьби з контрреволюцією. Щойно трудящі Канівщини під керівництвом більшовиків приступили до здійснення Ленінського декрету про землю, як у другій половині березня 1918 року місто захопили австро-німецькі війська і ліквідували перші завоювання революції.

Боротьбу проти окупантів очолили партійні групи. Основне більшовицьке ядро повіту на той час зосереджувалося у Таганчанській волості (у селі Поташні, поблизу Таганчі). Партизанським загоном керував С. К. Федоренко.

На початку січня 1919 року владу в Каневі захопили петлюрівці. За рішенням повітового ревкому група комуністів (М. Пащенко, В. Пилипенко, У. Радченко) на чолі з С. В. Гавриленком і невеликим загоном партизан 21 січня прибули до міста. Петлюрівські солдати почали залишати своїх командирів. На заклик більшовиків на центральній площі зібрався мітинг, на якому ревком проголосив відновлення Радянської влади. Через деякий час петлюрівцям знову вдалося захопити владу. Об’єднані сили партизанського загону С. К. Федоренка і червоноармійського полку, яким командував Лопаткін, завдали петлюрівцям рішучого удару і 9 лютого 1919 року визволили Канів.

Новообраний повітовий військовореволюційний комітет, очолюваний М. Т. Дорошенком, знову відновив Радянську владу. У кінці місяця створено повітовий комітет КП(б)У, секретарем якого став С. В. Гавриленко. Партійна організація і ревком організовували боротьбу проти контрреволюції, взяли на облік поміщицькі маєтки і майно, відновили розподіл поміщицької землі між біднотою, впроваджували в життя декрети Радянської влади.

3—4 березня 1919 року перший повітовий з’їзд Рад від імені трудящих Канівщини надіслав телеграму В. І. Леніну. У ній говорилося: «Революційний повіт, кров’ю трудящих залитий, замучений канчуками гайдамаків, ніколи не допустить влади буржуазії, і біднота його віддасть тіло і душу для повного торжества соціалізму».
З’їзд обрав виконком повітової Ради селянських і робітничих депутатів у складі 25 чоловік.

Під керівництвом 10 партійних осередків, які діяли в повіті, швидко утверджувалась Радянська влада в усіх селах і містечках Канівщини. Половина складу партійної організації працювала в селах. Комуністи організовували комітети бідноти і ревкоми, проводили збори, де обирали делегатів на волосні з’їзди селян-бідняків.

Перші успіхи Радянської влади викликали шалену лють ворогів. У повіті ще орудували бандитські зграї. Скориставшись відсутністю в Каневі збройного загону та військового комісара С. К. Федоренка, 5 квітня 1919 року банда Трепета ввірвалась до міста і протягом п’яти днів по-звірячому чинила розправу над трудящими. 9 квітня місто було визволене об’єднаними силами червоноармійського полку та загонів партизан.

У запеклих битвах з ворогами пліч-о-пліч з комуністами йшла молодь Канева. Наприкінці квітня 1919 року тут організовується «Союз юних комунарів», перша комсомольська організація Канева, до складу якої тоді входило сім юнаків. Секретарем осередку товариші обрали комуніста Д. І. Кремінського. Відважна сімка стала душею комсомольсько-молодіжного загону, що налічував 80 бійців. Разом з 1-м Богунським, Богуславським та Корсунським загонами вони знищили банду Цвітковського. На початку червня в Каневі створено комуністичний осередок, а в кінці місяця в напруженій боротьбі з есерами й анархістами відкрився 2-й повітовий з’їзд Рад, який обрав більшовицький повітвиконком у складі 26 чоловік. Очолив його комуніст Г. І. Гусєв.

У зв’язку з наближенням денікінців до міста більшовики створили підпільний ревком на чолі з Г. І. Гусєвим. Бюро повітового комітету КП(б)У виділило підпільну п’ятірку для організації роботи у ворожому тилу.

Денікінці захопили Канів у середині серпня 1919 року. Почався розгул білого терору. Тих, хто не з’являвся на мобілізаційні пункти, нещадно били. Підпільний ревком закликав жителів саботувати денікінські накази, ухилятися від мобілізації до ворожої армії. Партизани загону С. К. Федоренка, маючи на озброєнні 14 кулеметів і понад 300 гвинтівок, нападали на білогвардійців. З наближенням Червоної Армії партизанський загін 1 січня 1920 року визволив Канів. Того ж дня ново-створений ревком проголосив відновлення Радянської влади.

У винятково складних умовах розпочалась відбудова промисловості і господарства Канева. Підприємства не працювали. Не вистачало продовольства, палива, у місті лютували голод та епідемія тифу. Для оперативного керівництва відбудовою 23 лютого 1920 року канівці створили повітову Раду народного господарства. У своїй роботі повітовий партійний комітет і повітвиконком, обраний 27 квітня 1920 року, спиралися на робітників і селянську бідноту. В червні 1920 року тут створено комітет незаможних селян.

Оскільки Канів розташований на межі повіту, у 1921 році повітовий центр перенесено до Корсуня, а 1922 — до Богуслава. Канів залишився волосним, а з 1923 року став районним центром Шевченківського округу.

Вподовж 1921—1925 рр. в місті відбудовано промислові підприємства. Зросла потужність існуючого лісозаводу, стали до ладу електростанція, механізований млин, дав першу продукцію миловарний завод. Налагоджено виробництво кондитерської фабрики. Поліпшувались медичне обслуговування та народна освіта. На 1924 рік у місті працювало 5 лікарів. Тут були 2 початкові і семирічна школи. Тільки в неповній середній школі 11 вчителів навчали 696 дітей. 1925 року відчинилися двері кооперативної школи та дитячого садка. Доросле населення відвідувало 6 пунктів лікнепу.

У роки довоєнних п’ятирічок підприємства міста реконструйовано. На базі лісопильного заводу 1939 року створений деревообробний комбінат. Тоді ж почала працювати олійниця і маслозавод. Населення обслуговували дві промислові артілі «Нове життя» і «Новий побут». Перша спеціалізувалась на пошитті взуття та мала шапочний і рукавичний цехи, а друга — виробляла глиняний посуд, полотно, хустки, чорнило. 1933 року, з введенням в експлуатацію залізниці Золотоноша— Миронівка, яка пролягла через Канівський район, у місті споруджено вокзал, механічні майстерні, залізничний міст через Дніпро.

У перші повоєнні роки комуністи розгорнули широку роз’яснювальну роботу серед селянства. Вони закликали переходити на колективний шлях господарювання. Цій справі присвячено районний з’їзд комнезамів, що відбувся весною 1923 року. Уже в березні 1924 року створено перше колективне господарство (ім. В. І. Леніна). Тоді ж організовано трудову сільськогосподарську артіль. Вони обробляли 356 десятин землі, були учасниками районних сільськогосподарських виставок. 1929 року на приміських землях створено два колгоспи — ім. Леніна та ім. Калініна, які господарювали на 922 га землі. Спеціалізувались вони на вирощуванні городніх та баштанних культур, розвивали тваринництво. Значну допомогу артілям подавала Канівська МТС, створена 1930 року.

Колгоспи з року в рік зростали і міцніли. Артіль ім. Леніна на своїх малородючих землях у 1939 році зібрала з кожного гектара по 118 цнт капусти, по 107 цнт огірків, по 207 цнт помідорів. Тільки з городництва вона мала 80 тис. крб. прибутку. У 1939 році артіль стала учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В праці зростали і майстри колгоспного виробництва. Серед них учасники Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року — комсомолець Микола Басистий, тракторист Канівської МТС, який у 1938 році виорав 789 га землі при нормі 535, і бригадир тракторної бригади Кость Сакун.

З піднесенням економіки розвивалося і місто. До 1940 рр. тут поставлено 230 хат, забруковано 7 вулиць і 2 площі, відкрито готель, лазню, створено автоколону.

Поліпшувалося і медичне обслуговування. Напередодні Великої Вітчизняної війни лікарня мала 100 ліжок для стаціонарного лікування, діяли поліклініка, амбулаторія, диспансер, санепідстанція, аптека. Медичну роботу тут вели 14 лікарів і 42 спеціалісти з середньою медичною освітою.

1931 року прийняв перших студентів Канівський педагогічний технікум, а ще через чотири роки відкрито медичне училище. У довоєнні роки працювали 2 середні, семирічна і початкова школи, вечірня середня школа. Тут навчалося понад 1500 учнів. В Канівській середній школі № 1 у 1939—1940 рр. в сьомому класі учився і Олег Кошовий, майбутній ватажок підпільної комсомольської організації «Молода гвардія».

Невпинно розвивалась культура міста. 1926 року почав свою роботу клуб на 500 місць, дві хати-читальні і бібліотека. При будинку культури діяли міський хор, драматичний і танцювальний гуртки, студія художнього читання.

На всій Наддніпрянщині Канів здавна відомий як самобутній центр гончарства. Покоління канівських гончарів славились керамічними виробами — полив’яними горщиками, макітрами, тиквами, а також фігурним посудом, іграшками. Особливо розвинулось канівське гончарство у передвоєнні роки. У музеях Ленінграда, Києва, Львова експонується розписний посуд канівських умільців.

Завдяки піклуванню Комуністичної партії і Радянського уряду багато зроблено для впорядкування Тарасової гори. З липня 1923 року на могилі Шевченка відкрито перший пам’ятник геніальному„ українському поету. За рішенням уряду Радянської України в 1925 році могилу Т. Г. Шевченка оголошено державним культурним заповідником і проведено роботи по закріпленню схилів Тарасової гори. На ній закладено парк площею 18 га.

Справжньою демонстрацією торжества української культури став день 18 червня 1939 року, коли на могилі великого Кобзаря зібралося понад 40 тисяч трудящих України і братніх республік з нагоди відкриття пам’ятника славному синові українського народу, поету-революціонеру Т. Г. Шевченкові та в зв’язку з 125-річчям від дня його народження. Перед учасниками мітингу постала у всій своїй величі постать безсмертного Тараса (скульптор М. Г. Манізер), було відкрито літературно-меморіальний музей, збудований за проектом архітектора-художника В. Г. Кричевського й архітектора П. Ф. Костирка.

Канів ріс і набирав снаги. Перед ним вимальовувалися прекрасні перспективи, омріяне майбуття. Та на шляху подальшого розвитку стала війна. 15 серпня 1941 року німецько-фашистські війська захопили Канів. Близько 900 днів і ночей гітлерівці безчинствували в місті. Вони розстріляли і замучили 1200 радянських громадян, а 242 чоловіка вивезли на каторгу до Німеччини. Фашисти зруйнували і спалили залізничну станцію, деревообробний комбінат, міську електростанцію, водопровід, школи, лікарні, 257 хат. Окупанти пограбували державний заповідник «Могила Т. Г. Шевченка». У спустошених залах музею вони влаштували казарму для своїх солдатів, а потім перетворили його в концтабір. Тільки одному заповіднику загарбники завдали збитків на 300 тис. карбованців. Та неспокійно почували себе вороги на Канівщині. У 1942—1943 рр. тут діяла підпільна група з 9 чоловік, очолювана білоруським учителем, пізніше відомим поетом Р. І. Няхаєм, який прибув з партизанського з’єднання, керованого Ю. О. Збанацьким. Група організовувала диверсії на лісозаводі, друкувала й поширювала антифашистські листівки, повідомлення Радінформбюро, які приймалися по радіо і передруковувалися на квартирі підпільника Л. Ю. Путія. Патріоти на станціях Таганча та Миронівка збирали відомості про проходження ворожих ешелонів і передавали по радіо партизанському загонові «КІМ», що знаходився у Білорусії. Деякі жителі міста боролися з окупантами у партизанському загоні «Баті» (К. К. Солодченка).

Та найбільше синів і дочок Канева героїчно боролися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Понад півтори тисячі їх за мужність і відвагу нагороджено орденами і медалями. Назавжди збережеться в пам’яті канівців воїн і письменник А. П. Гайдар. Ставши кулеметником партизанського загону, який діяв на території району, він разом з бойовими побратимами громив фашистських окупантів. У жовтні 1941 року під час розвідки мужній патріот загинув у нерівному бою поблизу міста і тут похований. Його іменем названо одну з вулиць міста, а також бібліотеку-музей, збудований за почином піонерів на кошти, одержані за металобрухт.

Завдавши фашистам нищівного удару на Курській дузі, радянські війська визволили Лівобережну Україну. У вересні 1943 року передові частини 47-ї Армії під командуванням генерала Ф. Ф. Жмаченка вийшли до Дніпра проти Канева та сіл Пекарі і Селище. Разом з піхотинцями та саперами 3-го гвардійського механізованого корпусу вони форсували могутню ріку. Битва за Канівський плацдарм стала суцільним подвигом, за який хоробрим синам російського, українського, грузинського, казахського народів посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу — генерал-майору О. І. Корольову, рядовим та офіцерам — І. М. Аліменкову, Д. П. Боєнку, П. М. Ганюшину, В. Т. Гурину, С. А. Копилову, Б. О. Котову, В. В. Котову, В. І. Матвееву, Ф. О. Надєждіну, М. П. Паханову, О. М. Степанову, С. X. Сікорському, О. А. Соснову, Н. О. Урушадзе, О. О. Шалімову та іншим. Сильним натиском лівого крила військ генерал-лейтенанта С. Г. Трохименка та військ генерал-лейтенанта К. А. Коротєєва фашистські війська було відкинуто. 31 січня 1944 року воїни 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії визволили Канів від загарбників.

З перших днів визволення почалося відродження міста. Тисячі мешканців працювали вдень і вночі. На найважчі ділянки роботи йшли комуністи і комсомольці. Уже в лютому 1944 року трудящі Канева ввели в дію хлібопекарню, пошту й телеграф. З попелу та руїн піднялись лісозавод, механічний млин, побутові майстерні, поновили роботу промислові артілі «Нове життя» і «Новий побут». У відновлених майстернях Канівської МТС з прихованих у роки окупації частин складали плуги, лагодили сівалки тощо. Колгоспники з великим піднесенням зустрічали першу після визволення весну. З РРФСР та Казахстану надходили сільськогосподарські машини, худоба. В цей же час реконструювалося та розширювалося промислове виробництво. На 1949 рік деревообробний комбінат уже виготовляв меблі, цегельний завод випускав 2,5 млн. штук цегли щороку.

Включившись у соціалістичне змагання, промислові підприємства достроково виконали план четвертої п’ятирічки. Значних успіхів добилися маслозавод, МТС, лісгосп. Тракторна бригада, очолювана комуністом М. С. Басистим, застосовуючи погодинний графік роботи, в 1947 році виорювала трактором за зміну понад 16 га. ЦК КП(б)У схвалив досвід роботи цієї бригади. Наслідуючи приклад канівських механізаторів, цінну ініціативу підхопили тисячі тракторних бригад України.

В 1946—1950 рр. поліпшився благоустрій міста. Введено в дію водогін, розширено електромережу, відбудовано всі житлові та комунальні будинки, забруковано чотири центральні вулиці. За три роки трудящі посадили понад 400 тис. дерев і кущів. У зелені шати одяглися міські сквери, вулиці, під’їзні дороги і яри.

З року в рік зростав добробут трудівників. Відбудовано готель, відкрито нові майстерні для лагодження одягу, взуття і побутових приладів. Розширилася торговельна мережа. Медичним обслуговуванням населення займалась лікарня, поліклініка, рентген-кабінет і протитуберкульозний диспансер. У місті працювали три початкові, семирічна та середня загальноосвітня школи, педагогічне училище, вечірня школа, будинок піонерів, дитячі ясла й дитсадок. Культурні запити канівців задовольняли будинок культури, клуб, районна бібліотека для дорослих і дитяча ім. А. Гайдара. Відбудовано й розширено експозицію музею на Тарасовій горі.
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КАНІВ, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Частина ІІІ
У день 31-ї річниці Великого Жовтня (1948 р.) на центральній площі міста відкрито пам’ятник В. І. Леніну.

Зусилля районних партійних та радянських органів у роки 5-ї п’ятирічки були спрямовані на краще використання резервів виробництва, на дальше підвищення продуктивності праці. Широко запроваджувалася механізація трудомістких процесів. Це дало можливість порівняно з 1940 роком збільшити випуск продукції на 59 проц. В роки семирічки на підприємствах провадилось оновлення основних фондів, розширення виробничих площ, спеціалізація і нарощення потужностей. На місці деревообробного комбінату виросли заводи побутових виробів і переробки деревини. 1957 року завершено будівництво харчокомбінату. 1963 року споруджено новий маслосирзавод, який щоденно переробляв 50 т молока.

При об’єднанні «Сільгосптехніки» збудовано нові майстерні. Введено в дію новий хлібозавод, міжрайонну коконосушильну базу, інкубаторну станцію. 1961 року до Корсунь-Шевченківської електромережі підключено міську електромережу, завдяки чому вдвоє зросло постачання міста електроенергією.

Новий етап у розвитку Канева почався 1964 року, коли розгорнулося будівництво Канівської ГЕС, що її споруджує орденоносний колектив «Дніпробуду».

Споруджують гідроелектростанцію трудівники 16 національностей. Тут працюють українці, росіяни, білоруси, грузини, молдавани, чуваші. Від початку будівництва вийнято і переміщено 64 млн. куб. м. грунту та вкладено в основу споруди електростанції 530 тис. куб. м. монолітного залізобетону. РРФСР постачає будові лісоматеріали, металоконструкції, Білорусія — шифер, паклю, ізоляційні матеріали, Вірменія — мармур, Грузія — світильники тощо. Серед будівників Канівської ГЕС є 39 бригад та екіпажів, де працюють 720 ударників комуністичної праці. Перед у змаганні ведуть бригади, керовані кавалерами ордена Леніна Г. Ф. Вівтанником, Б. О. Дрогобицьким, Р. І. Антонюком, які щомісяця виконують план на 130—150 проц. Директивами XXIV з’їзду КПРС на дев’яту п’ятирічку передбачено повне завершення будівництва Канівської гідроелектростанції.
Велику роботу щодо попередження ерозії грунтів проводить створена 1958 року Канівська гідролісомеліоративна станція. Через 10 років після її заснування відбувся Всеєвропейський з’їзд учених по боротьбі з ерозією грунтів, а роком раніше тут же проходив аналогічний всесоюзний з’їзд. Колектив станції захистив від ерозії понад 10 300 га орних земель, спорудив понад 250 км водозатримуючих і водовідвідних каналів. Серед її передовиків ланкові М. В. Драченко, В. Т. Козін, М. П. Малюк, які добилися майже повного приживання саджанців на своїх ділянках. Комуніст-бульдозерист О. П. Чабан за роки 8-ї п’ятирічки виорав понад 7100 га, підготував близько 400 га грунту для посадки лісу, засадив 230 га лісними культурами, нагорнув 17 296 погонних метрів водозатримуючих і водовідвідних валів. За успіхи, досягнуті в розробленні й виконанні заходів щодо захисту грунтів від ерозії, а також у виконанні п’ятирічного плану розвитку лісогосподарського виробництва Канівську ГЛМС у 1971 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

У зв’язку з будівництвом гідроелектростанції та ростом промисловості виникла потреба в укрупненні та спеціалізації артілей. 1970 року об’єднаний колгосп «Заповіт Леніна» мав 4885 га угідь, з них 3014 — орної землі. 1971 року трудівники цього господарства зібрали врожай зернових по 26,5 цнт з 1 га, в т. ч. озимої пшениці по 32,1 цнт. Господарство має птахоферму на 50 тис. курей-несучок.

Напередодні XXI з’їзду КПРС на підприємствах міста розгорнувся рух за комуністичну працю. Заспівувачем цього руху виступив колектив маслозаводу, а учасниками його стали й інші підприємства. Трудівники заводу побутових виробів і харчокомбінату з 1967 року розгорнули змагання за випуск продукції під девізом «Канівське — значить відмінне». Райком партії та первинні партійні організації постійно підтримували і скеровували рух за комуністичну працю. Завдяки цьому досвід ударників та колективів комуністичної праці став надбанням багатьох. Уже в 1969 році в Каневі не було жодного підприємства й установи, які б не мали колективів, бригад або ударників комуністичної праці. Цей рух шириться і міцніє.

Великими трудовими успіхами зустріли канівці 50-річчя Великого Жовтня та ленінський ювілейний рік. 30 листопада 1970 року вони рапортували про виконання восьмого п’ятирічного плану.

За післявоєнні роки Канів невпізнанно змінився, набрав рис соціалістичного міста. Його забудова здійснюється за генеральним планом. Лише у 1966—1970 рр. південно-західну околицю міста прикрасили 1240 добротних будинків. На вулицях ім. Леніна, Шевченка, Кошового виросли два зразково впорядковані житлові масиви гідробудівників, забудовані п’яти- і дев’ятиповерховими будинками. У 1971 році житлова площа комунальних квартир становила 48 206 кв. м. Споруджено нові будинки райкому партії і адміністративний, районного вузла зв’язку, готель «Дніпро», господарські будівлі заводу побутових виробів, маслозаводу. побуті харчокомбінатів, автопідприємства, відділення «Сільгосптехніки».

З’явилися три типові приміщення середніх шкіл, три дошкільні комбінати, будинок культури, широкоформатний кінотеатр, поліклініка, аптека, два нові універмаги, 12 їдалень та ресторанів, 19 магазинів. Нові вулиці та центральні магістралі площею 28 тис. кв. м одягнені в бетон і асфальт. Улюбленим місцем відпочинку трудящих став канівський парк. Великі зміни сталися і в побутовому обслуговуванні населення. У місті діють три побуткомбінати та ательє мод. Вулицями регулярно курсують автобуси. Населення обслуговують 36 магазинів і 42 кіоски.

У Каневі невпинно поліпшується медичне обслуговування трудящих. Тут є поліклініка, оснащена сучасною апаратурою та устаткуванням, лікарня на 275 ліжок, рентгенкабінет, протитубдиспансер на 50 ліжок, три фельдшерські пункти, зубопротезна лабораторія і санітарно-епідеміологічна станція. Профілактикою і лікуванням займаються 78 лікарів та 176 спеціалістів з середньою медичною освітою. Великий авторитет серед населення здобула заслужений лікар Української РСР Н. в. Кузнецова, нагороджена орденом Жовтневої революції. У 1971 році діяли чотири дошкільні заклади, що охопили 1200 дітей.

Партійні та радянські органи велику увагу приділяють розвиткові загальної і професійної освіти. Місто має 4 середніх, восьмирічну і дитячу музичну школи, середню школу робітничої молоді (навчається в них понад 3500 учнів). Важливу роботу серед дітей провадить будинок піонерів, станція юних техніків і дитячо-юнацька спортивна школа. Працює культосвітнє училище, в якому на стаціонарному та заочному відділеннях навчається 580 учнів; 200 юнаків і дівчат набувають спеціальності будівельника широкого профілю в професійно-технічному училищі. Вихованням і навчанням дітей займаються 286 учителів. Висококваліфікованими майстрами педагогічної праці зарекомендували себе заслужена учителька школи УРСР У. Г. Пилипенко та нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора вчителька О. А. Боровик.

На околиці міста розташоване навчально-дослідне господарство Київського ордена Леніна державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

Культурно-освітнім центром Канева є будинок культури. Крім нього, тут діють три клуби і 5 кінозалів. При будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності — вокальний, драматичний, танцювальний і циркова студія. Особливий успіх серед глядачів здобули драматичний колектив та хорова капела. У 1967 році капела стала лауреатом Всесоюзного фестивалю самодіяльного мистецтва. Тоді ж за високу мистецьку майстерність граматичному колективу присвоєне звання самодіяльного народного музично-драматичного театру, у 1968 році звання самодіяльної народної хорової капели удостоєний хор районного будинку культури.

Канів має широку мережу бібліотек. Тут діють 5 бібліотек загального користування, в т. ч. 2 районні, 2 міські для дорослих і дитяча. їх книжковий фонд перевищує 106 тис. томів, ним користується близько десяти тисяч читачів. 1971 року жителі міста на кожну тисячу населення передплачували по 1427 газет і журналів.

У 1961 році за рішенням Всесвітньої Ради Миру 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка відзначали на всіх континентах нашої планети. На могилі Кобзаря у травні відбувся людний мітинг, на якому виступив Голова Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицький. А 1964 року трудящі всього світу вшановували 150-річчя від дня народження поета-революціонера. 31 травня на Тарасовій горі відбувся багатотисячний мітинг. На ньому виступив Голова Ради Міністрів УРСР І. П. Казанець. На мітингу були присутні керівники партії та уряду Радянської України, учасники міжнародного форуму діячів науки і культури —посланці 43 країн світу, представники братніх республік Радянського Союзу та всіх областей УРСР. Учасники свята поклали на могилу 150 вінків та посадили на Тарасовій горі 150 пам’ятних дубків. Того ж дня відбувся урочистий мітинг будівників Канівської ГЕС, у якому взяли участь член Політбюро ЦК КПРС, Перший секретар ЦК КП України П. Ю. Шелест та Голова Президії Верховної Ради УРСР Д. С. Коротченко. Про цю пам’ятну подію на бронзовій плиті, вмонтованій у сірий граніт, викарбувано: «31.V.1964 р. на ознаменування 150-річчя від дня народження Т. Шевченка закладено перший кубометр бетону на будівництві Канівської ГЕС».

У ювілейні роки значно збагатився експонатами музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка». У десяти просторих залах розміщено понад три тисячі експонатів. Серед них дарунки полум’яних сердець, талановитих людей багатьох країн світу. За 110 років, що минули від часу поховання великого Кобзаря, на Тарасовій могилі побувало понад 6,5 млн. відвідувачів з Радянського Союзу та представники 104 держав світу. «Ім’я твоє, Тарасе, житиме і сповнюватиме серця нашого народу, поки ревучий Дніпро котитиме свої хвилі в море і житиме наш край»,— так записали в книзі музею таджицькі письменники. Французький письменник П’єр Гамарра, відвідавши Тарасову могилу, занотував у цій же книзі: «Шевченко належить цій землі, але він належить усім людям, гідним цього імені, прославленого ним самим і його народом».

З усіх континентів світу пролягають до Канева, на Тарасову гору, шляхи. Щороку могилу і музей безсмертного Кобзаря обслуговує туристська база ВЦРПС на 180 місць (у літній час їх 300) та обласна дитяча екскурсійно-туристська база на 150 туристів. Для тих, хто приїжджає в короткочасну екскурсію, є спеціальне бюро обслуговування, туристський клуб і станція прокату з усім необхідним туристським спорядженням. Великі роботи проведено щодо благоустрою Тарасової гори. Серед мальовничої зелені поблизу дорогої усім могили споруджено красивий і зручний готель із залізобетону, скла, пластики та інших сучасних будівельних матеріалів.

У місті виходить районна газета «Дніпрова зірка», яка має тираж понад 10 000 примірників. Її позаштатний відділ систематично випускає цікаву і змістовну сторінку «Кохаймо рідну природу». Протягом 1966—1970 рр. «Дніпрова зірка» за найкраще-висвітлення питань охорони природи займала на Україні перше місце серед усіх районних газет і нагороджувалась Почесною грамотою президії Українського товариства охорони природи. У 1971 році за плідну роботу по комуністичному вихованню трудящих, мобілізацію їх на виконання завдань господарського і культурного будівництва газету нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

За радянського часу в місті народилися нові свята, традиції, обряди. Доброю традицією стало тут урочисте вручення юнакам і дівчатам комсомольських квитків коло могили письменника-воїна A. П. Гайдара, прийом у піонери біля пам’ятника B. І. Леніну, вручення перших паспортів біля пам’ятника борцям за Радянську владу.

Щороку в Каневі і районі широко відзначають Шевченківські дні. Працівники музею Т. Г. Шевченка, лектори товариства «Знання», колективи художньої самодіяльності будинку культури у місті та в селах проводять Шевченківські вечори. Кожного року в день поховання Великого Кобзаря в Каневі на Тарасову гору приїздять робітники, колгоспники, студенти, письменники, художники, співаки й артисти з усієї України. Біля могили геніального поета з вуст приїжджих і канівців звучать Шевченкові вірші, пісні про щасливе радянське життя.

Масового розвитку набули в місті фізкультура і спорт. На підприємствах та в організаціях діють 23 фізкультурні колективи. У їх користуванні 2 стадіони, десятки спортивних майданчиків, 5 спортзалів, де працюють різні спортивні секції, фізкультурою і спортом постійно займається понад 4 тис. чоловік.

Партійна організація міста йде в авангарді боротьби за здійснення накреслень . партії та уряду. В її лавах налічується 1590 комуністів, об’єднаних у 40 первинних партійних організаціях.

Активним помічником комуністів є 27 комсомольських організацій, які об’єднують 2307 юнаків і дівчат. Комсомольці змагаються за звання кращого виробничника, виступають ініціаторами суботників озеленення міста. Комсомольсько-молодіжні бригади щороку виїжджають працювати на цілинні землі, на спорудження важливих виробничих об’єктів країни.

Цінні починання комсомольців Дніпробуду. 1971 року вони виступили ініціаторами двомісячника збирання металобрухту на першу турбіну Канівської ГЕС. Дніпробудівські комсомольці організували змагання між молодіжними колективами за право взяти участь у перекритті русла Дніпра та за право на монтаж першого агрегату гідроелектростанції.

Заслужений авторитети повагу серед населення здобула міська Рада депутатів трудящих. Обрана 13 червня 1971 року, Рада 13-го скликання має в своєму складі 74 депутати, серед яких — 47 робітників промисловості, будівництва і транспорту, колгоспників, ударників комуністичної праці. Вона проводить велику роботу серед населення. Депутати з активом міськради глибоко вникають у питання промислового і сільськогосподарського виробництва, в роботу торговельних підприємств, лікувальних та культурно-освітніх закладів. Рада має 9 постійних комісій, в роботі яких, крім депутатів, беруть діяльну участь 168 активістів. Добре працюють вуличні комітети, які організовують мешканців на впорядкування й озеленення вулиць, майданів, садиб.

У своїй щоденній діяльності партійна організація та Рада депутатів трудящих міста спираються на профспілки. На підприємствах та в установах працюють виробничі наради, побутові сектори.

Значну роботу провадять і добровільні організації. У місті є 18 первинних організацій товариства «Знання». 3419 чоловік є членами товариства охорони природи, 6 тис. членів налічує міська організація товариства охорони пам’ятників історії та культури. Тут активно діють народні контролери, добровільна народна дружина, жіноча рада, товариські суди.

Культурно-виховну діяльність серед жителів проводять громадські університети торгівлі, сільськогосподарських, медичних і педагогічних знань. Кожен з них має по 3—5 факультетів (на 1971 рік було 936 слухачів).

У меморіальному парку Канева споруджено пам’ятники похованим тут російському режисеру та актору О. П. Ленському і відомому радянському письменнику А. П. Гайдару. В колишньому Успенському соборі, збудованому 1144 року, міститься музей декоративно-ужиткового мистецтва. Гордість і слава Канева — його знатні передові люди виробництва, науки і культури. В місті виросли О. Г. Бузницький — Герой Соціалістичної Праці, голова відомого на Україні Миронівського колгоспу імені Жданова; доктор медичних наук М. С. Заноздра, український радянський учений в галузі зоогігієни А. К. Скороходько (1883—1954), український філолог і педагог М. О. Андрієвський (1842—1887), відомий педагог, історик і публіцист О. О. Андрієвський (1845—1902), літературознавець і письменник К. І. Арабажин (1866—1929). У Каневі народилась народна артистка СРСР, лауреат Державної премії О. Я. Кусенко, письменники Г. О. Гриненко, В. М. Лагоза.

Прекрасне радянське сьогодення Канева, ще кращим буде його майбутнє. За планом 9-ї п’ятирічки стане до ладу Канівська ГЕС, споруджуватимуться новий електромеханічний завод, маслосирозавод, річковий та автомобільний вокзали, ринок, готель, два дитячі комбінати, їдальня, продовольчі і промтоварні магазини, а також лікарня, культурно-освітнє і професійно-технічне училища, будинок культури. Місто матиме природний газ. Зросте житловий фонд, невпізнанно зміниться архітектурне обличчя вулиць. Давня і нова частини Канева зіллються в єдине і красиве місто-парк.

Великий Шевченко понад сто років тому, «минаючи убогі села наддніпрянські, невеселі», мріяв про вільне і щасливе життя своїх нащадків. Воно прийшло, те життя, і саме так живуть тепер канівці. В єдиному строю з усім радянським народом вони активно борються за здійснення величних планів побудови комуністичного суспільства. Завдяки їх невтомній праці росте, розвивається, красивішає соціалістичне місто над Дніпром.

І. І. СОРОКОПУД
Зображення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: КАНІВ, місто, Черкаська обл, Україна

Повідомлення АннА »

КАНІВСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ– археол. пам'ятка доби формування Київської Русі. Розташов. на правому березі р. Дніпро, за 7 км південніше м. Канів, уздовж берегової лінії.
Пл.– бл. 17 га, розкопано 2100 м², досліджено 24 житла, 17 приміщень різного призначення і 42 госп. ями.
Житла розміщені рядами.
К.п. за своїм характером було аграрно-ремісничим центром союзу племен полян.
Існувало впродовж 8–10 ст.
Абашина Н.С.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера К”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 24 гостей