Зберегти свою мову і нац.-культ. самобутність закарп. русинам-українцям та укр. селянам, які переселилися на Закарпаття з ін. регіонів України, допомагала їхня реліг. окремішність у тамтешньому провладному катол. середовищі. Християнство сх. обряду поширилося на Закарпатті, вірогідно, ще за часів перебування цієї землі в межах Болгарії, під впливом діяльності Кирила і Мефодія. 1491 датується перша документальна згадка про правосл. єпархію в м. Мукачеве. 1646 укр. священство зх. (королів.) ч. Закарпаття прийняло католицизм у сх. обряді (див. Ужгородська церковна унія 1646). Служба Божа правилася на Закарпатті, як і на Західній Україні, укр. та церковнослов'ян. мовами. Однак після прийняття унії почалися конфлікти між православними й унійцями. Твердинею православ'я деякий час залишалася сх. ч. З.У. – Марамарощина, яка до 1720 в політ. відношенні належала Трансільванії (істор. обл. на пн. зх. Румунії). Від кін. 18 ст. унія була запроваджена по всьому Закарпаттю. В серед. та в 2-й пол. 19 ст. Закарпаття охопила хвиля нац.-культ. відродження. В цей час розгортають активну літ. й громад.-культ. діяльність "будителі" – І.Базилович, В.Довгович, М.Лучкай, О.Духнович, А.Добрянський, А.Кралицький, О.Павлович та ін., які черпали ідейно-худож. та сусп.-політ. імпульси переважно з політико-публіцистичних тв. рос. та укр. літ. Ч. інтелігенції З. У., не знайшовши застосування своїх інтелектуальних сил у краї, переїхали працювати до Російської імперії, де стали визнаними діячами науки і к-ри (П.Лодій, І.Земанчик, М.Балудянський, І.Орлай, Ю.Венелін та ін.), тоді як ін. ч., яка, за визначенням І.Франка, не порвала тісних зв'язків із простим народом і його мовою, а прагнула служити йому, очолила в 19 ст. процес нац.-культ. відродження краю й рух опору панівним колам Угорщини, що провадили політику мадяризації місц. населення. Щоправда, цей процес через низку причин набув досить відчутного русофільського забарвлення (див. Москвофільство), аж до утвердження як літературної "русинської мови", яка була, по суті, "язичієм" – сумішшю церковнослов'ян., рос. та укр. мов. Це призвело до того, що аж до поч. 20 ст. корінне укр. нас. Закарпаття не визнавало самоназву "українці" й називало себе "руснаками", "русинами", "руськими людьми" (див. Русинство політичне). Водночас завдяки діяльності "будителів" серед нас. Закарпаття набули поширення ідеї об'єднання слов'ян у боротьбі проти нац. та соціального гноблення. Зокрема, закарп. "будителям" – групі А.Добрянського–О.Духновича – належить ідея створення на правах "культурно-національної автономії" в рамках Австрійс. федеративної конституційної монархії окремого "коронного краю" закарп. і галицьких русинів. Ця ідея обґрунтовувалася посиланням на "кровну спорідненість" та "історичні права русинів". Угор. правлячі кола всіляко перешкоджали культ. й політ. зближенню закарпатців із галичанами, а після утворення 1867 Австро-Угорщини посилили курс на мадяризацію нас. краю, зокрема через підтримку греко-католиків (див. Українська греко-католицька церква) і заміну кирилиці лат. алфавітом. Бідою закарп. селянства після ліквідації кріпацтва 1848 (див. Селянська реформа 1848 в Галичині, на Буковині та Закарпатті) стали малоземелля й повна залежність від поміщиків та лихварів. Це змусило багатьох селян емігрувати до Пн. та Пд. Америки (за різними даними, кількість емігрантів із Закарпаття до США на 1914 становила від 100 до 300 тис. осіб). Не запобігла зубожінню закарпатців і Верховинська господарська акція угор. уряду 1897–1902, спрямована на піднесення економіки й покращення становища селянства Закарпаття.
Поч. 20 ст. був позначений, з одного боку, посиленням асиміляторської політики угор. уряду (запровадження угор. мови в церк. школах згідно з т. зв. законами А.Аппоньї 1902 і 1907, денаціоналізація місц. інтелігенції тощо) та новою хвилею москвофільської пропаганди з боку діячів Галичини та Рос. імперії, а з ін. – постанням народовецької (див. Народовці) течії в культурному житті краю, що виникла в колі передової ч. нац. інтелігенції (Ю.Жаткович, А.Волошин, Г.Стрипський, В.Гаджега, Л.Чопей та ін.), яка прагнула писати укр. мовою (не в останню чергу під впливом творчості М.Драгоманова, І.Франка, В.Гнатюка, І.Верхратського, С.Томашівського, Ф.Вовка та ін. діячів України, які зацікавилися в той час закарп. тематикою). Після розвалу Австро-Угорщини внаслідок поразки в Першій світовій війні, під впливом революц. подій в Росії та проголошення в сх. і зх. регіонах України укр. держ. утворень – Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, народовецький рух у Закарпатті набув політ. забарвлення. Укр. закарпатці були невдоволені обмеженою автономією Закарпаття під назвою "Руська країна" в складі проголошеної Угор. Нар. Республіки (закон за № 10 угор. уряду від 21 груд. 1918 "Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині"). Тому спочатку з'їзди нар. рад у містах Стара-Любовня (нині місто в Словаччині), Свалява та Мараморош-Сігет (нині м. Сігету-Мармацієй, Румунія) в листоп. і груд. 1918, а невдовзі 21 січ. 1919 Всенародні збори угорських русинів у м. Хуст (420 обраних делегатів від 175 населених пунктів Закарпаття) прийняли ухвали про возз'єднання Закарпаття з Великою Україною. Однак долю краю вирішили д-ви-переможниці у I світ. війні на Паризькій мирній конференції 1919–1920 : за Сен-Жерменським мирним договором 1919 З.У. під назвою "Підкарпатська Русь" було включено до складу новоутвореної Чехословаччини з "наданням їй щонайширшої автономії". На це рішення вплинули як тогочасні міжнар. обставини, так і угода закарп. еміграції в США з лідерами Чехословаччини і результати плебісциту серед амер. русинів у листоп. 1918 щодо майбутнього рідного краю. Майже 20-річне перебування З.У. в складі Чехословаччини мало для нас. чимало й позитивних наслідків: у період між двома світ. війнами умови життя закарп. українців у складі ЧСР були значно кращими, ніж умови життя українців під угор., румун., польс. та рад. владами. Щоправда, надання повної автономії З.У. через об'єктивні й суб'єктивні причини тривалий час затягувалося чехословац. урядом. Лише під впливом міжнар. подій і внутр.-політ. кризи, викликаної Мюнхенським диктатом (див. Мюнхенська угода 1938), чехословац. уряд змушений був слідом за урядом Словаччини надати автономію краєві: 11 жовт. 1938 призначений перший автономний уряд Підкарп. Русі на чолі з А.Бродієм – лідером русофільського напряму, який проводив проугор. політику. 26 жовт. 1938 сформовано новий автономний уряд краю на чолі з А.Волошиним, який у складних умовах розпочав буд-во карпато-укр. автономної д-ви в складі федеративної Чехословаччини. За рішеннями першого Віденського арбітражу Німеччини та Італії від 2 листоп. 1938 (див. Віденські арбітражі 1938 і 1940) пд.-зх. р-ни З.У. з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове (понад 12 % тер. краю) було передано Угорщині. Уряд А.Волошина перебрався до м. Хуст, де 12 лют. 1939 відбулися вибори до сойму (парламенту) краю. 15 берез. 1939 сойм проголосив незалежність Карпатської України й обрав її президентом А.Волошина. Того ж дня за згодою Німеччини угор. війська почали окупацію щойно проголошеної укр. д-ви й протягом трьох днів захопили все Закарпаття. Уряд А.Волошина та багато укр. політ. і культ. діячів емігрували за кордон, а ті з них, які залишилися, зазнали репресій. Угор. окупації було покладено край восени 1944, коли до Закарпаття прийшли рад. війська. Хоч юридично З.У. залишалася ч. Чехословаччини, чехословац. адміністрація відновила свою діяльність лише на сх. краю. Тим часом Комуніст. партія Закарп. України, створена за підтримки політ. органів Червоної армії (див. Радянська армія), 26 листоп. 1944 скликала з'їзд народних комітетів у Мукачевому. На нього прибуло 663 делегати, які прийняли Маніфест про вихід З.У. зі складу Чехословаччини та возз'єднання краю з ін. укр. землями в складі УРСР(див. Закарпатська Україна 1944–1946). 29 черв. 1945 у Москві підписано Договір між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну 1945. Його підписання ознаменувало завершення об'єднання практично всіх укр. земель (Пряшівщина залишалася за Чехословаччиною). На тер. З.У. указом Президії ВР СРСР 22 січ. 1946 утворено Закарп. область УРСР.
Віднянський С.В.
дата публікації: 2005 р.