Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Відповісти

У цьому селі/Цим селом/Це село

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколінь моїх пращурів
1
50%
Досліджую
1
50%
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим нас. пунктом
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 2

Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З другої теми
Олег Сохацький писав:предки Франка з села Велика Озимина Самбірського району Львівської області
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Олег Сохацький
Повідомлень: 18
З нами з: 12 квітня 2017, 20:50
Стать: Чоловік
Звідки: Київ
Дякував (ла): 11 разів
Подякували: 10 разів

Re: Велика Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Олег Сохацький »

Велика Озимина = Озимина = Ozmina

Озимина — загальна назва двох сусідніх сіл Мала Озимина і Велика Озимина в Самбірському районі Львівської області.

Неподалік від фельдшерського пункту Великої Озимини встановлена велика кам’яна брила з пам'ятною металевою табличкою з таким написом: “З Озимини бере початок Рід Івана Франка. Тут народився його прадід Теодор, дід Іван, а 11.05.1802 р. - батько Яків Франко”. Цей пам'ятний знак був урочисто відкритий 16 вересня 2001р. Він встановлений навпроти місця, де стояла хата прадіда Івана Франка - Теодора. 9 липня 2002 року на місцевому сільському цвинтарі було проведено освячення могил предків цього великого українського письменника.
Прізвище Франко вперше згадується в документах 1777 року в селі Озимина. У своїй тритомній роботі в шести книгах “Галицько-руські Народні приповідки” (1901-1910 рр.) Іван Франко написав прислів'я та приказки, які він зібрав у Нагуєвичах, Дрогобичі, Самборі, Озимині, Унятичі та інших селах Передкарпаття.

Прізвища моїх прямих предків з Озимини:
Товстяк (прийшли з села Лупянка (Łupianka))
Хомишак
Тершівський
Орищак
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Велика Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Олег Сохацький писав:Велика Озимина = Озимина = Ozmina

Озимина — загальна назва двох сусідніх сіл Мала Озимина і Велика Озимина в Самбірському районі Львівської області.
Зрозуміло, дуже дякую!
Є на форумі така можливість при переносі теми в інше місце залишати в першому спогад. І ще дуже слушна особистість, при зміні назви на новому місці, на старому залишається стара.
То в Літері В є спогад про Велику Озимину, а в Літері О вже тільки Озимина.
Гуртом ми сильні! :good:
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Олег Сохацький
Повідомлень: 18
З нами з: 12 квітня 2017, 20:50
Стать: Чоловік
Звідки: Київ
Дякував (ла): 11 разів
Подякували: 10 разів

Re: Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Олег Сохацький »

Мала батьківщина мами - село Озимина

Озимина - загальна назва двох, поруч розташованих сіл Мала Озимина і Велика Озимина, які знаходяться в Самбірському районі Львівської області, в бойківському Передкарпатті - території між долиною Дністра й північно-східною основою Карпат.
На цей час адміністративно це два села, хоча й підкоряються обидва великоозиминській сільській раді, а з давніх часів вважалося одним поселенням з однією спільною історією. На північ від Озимини знаходиться селище міського типу Дубляни, на захід - село Городище, на схід - село Новошичі, а на південь - Долішній Лужок.
З географічного довідника XIX ст. “Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов'янських” ми дізнаємося, що в той час на північному сході Озимини знаходилося пасовище під назвою “Мочар” (Moczar), а на північному заході - пасовище «Толока» (Tloka). А сама західна частина Озимина називається Горіщняни (Horyszniany або O. Gorna (Horiczna)). На захід від Великої Озимини знаходиться Мала Озимина і навіть зараз її іноді в розмові називають Горіщняни (Горіщани). А північні вулички Малої Озимини і тепер називають Толокою.
Вздовж південного кордону Малої Озимини тече річка Черхавка (інша назва Черхава) - ліва притока річки Бистриці. Бистриця і Черхавка входять у водний басейн Дністра. Є дві версії походження назви річки Черхавка. За однією версією, цю назву зводять від дославянського “Чорна”, дослівно - “Чорна ріка”. А за другою - це назва утворилася на слов'янській основі, про що свідчать родинні, однокореневі назви в західнослов'янському ареалі. В основі назви архаїчне cьrxava (дно річки “черхате” - нерівне, горбисте). Черхавка утворюється в місці злиття річок Сприня і Блажівки, на північній околиці села Черхава. Площа басейну Черхавки становить 168 км2. Тече переважно з північного заходу на південний схід протягом 26 км і впадає в Бистрицю-Тисменицьку біля Великої Озимини. На річці багато перекатів, дно кам'янисте, місцями мулисте, в середній та нижній течії сильно звивиста. Бистриця у свою чергу повертає на північ, обмежуючи село зі сходу. Черхавка - річка загалом неглибока, але для купання завжди знайдуться місця з відповідною глибиною, як для дорослих, так і для дітей. І берега у неї на будь-який смак - є і пологі, засипані каменем-галькою, й обривисті, у яких роблять собі гнізда-норки ластівки. Рибалкам тут теж роздолля - водяться і окуні, і карасі, трапляються й щуки.
За річкою, вздовж того ж південного кордону Озимини проходить автомобільне шосе Самбір-Дрогобич, яке було побудовано в 1855-1858 рр. Від траси до села можна потрапити двома мостами через річку. Перший - пішохідний міст через Черхавку приведе нас відразу в Малу Озимину. Зараз це сталевий міст з трубчастих балок і настилом із сталевих листів. Другий великий, автомобільний міст, який веде у Велику Озимину. Якщо їхати по цій дорозі в село, то перед мостом праворуч від дороги можна побачити озиминський цвинтар (загальний для Малої та Великої Озимини), а вже проїхавши через міст, ліворуч ми побачимо дерев'яну церкву Святого Миколая. Найперші згадки про неї в селі ведуться з 1565-1566 рр. Попередня дерев'яна церква була збудована в 1673 році, а в 1860 (1862) році на її місці була побудована нинішня церква - дерев'яна троєзрубна однорівнева будова з шоломоподібним куполом над нефом з ліхтарем і маківкою на світловому восьмерику. Відновлювалася у 1892 році. З 1962 по 1989 рік стояла зачиненою. Типова у плануванні та зовнішньому вигляді святиня, біля якої, як часто буває, розташований цвинтар.
Далі основна дорога проходить через село і потім розділяється на дві - одна веде на північ у Дубляни, друга повертає на захід - в Малу Озимину.
Неподалік від фельдшерського пункту Великої Озимини встановлена велика кам’яна брила з пам'ятною металевою табличкою з таким написом: “З Озимини бере початок Рід Івана Франка. Тут народився його прадід Теодор, дід Іван, а 11.05.1802 р. - батько Яків Франко”. Цей пам'ятний знак був урочисто відкритий 16 вересня 2001р. Він встановлений навпроти місця, де стояла хата прадіда Івана Франка - Теодора. 9 липня 2002 року на місцевому сільському цвинтарі було проведено освячення могил предків цього великого українського письменника. Прізвище Франко вперше згадується в документах 1777 року в селі Озимина. У своїй тритомній роботі в шести книгах “Галицько-руські Народні приповідки” (1901-1910 рр.) Іван Франко написав прислів'я та приказки, які він зібрав у Нагуєвичах, Дрогобичі, Самборі, Озимині, Унятичі та інших селах Передкарпаття.
Один з найбільш шанованих свят разом з Різдвом, Великоднем, Трійцею в Озимині, день якого зараз також є днем села - це Свято Святих апостолів Петра і Павла, що відзначається щороку 12 липня. За біблійними переказами, після Вознесіння Господнього святий Петро стає главою апостолів, великим священнослужителем Церкви і проповідником правди. Велика любов до Ісуса привела його на муки і смерть - Петра розіп'яли на хресті головою вниз. Такий спосіб розп'яття він вибрав собі сам, бо вважав себе негідним прийняти таку ж смерть, як Христос. Павло також ревний апостол Ісуса. Він здійснював великі місіонерські подорожі, забудовував нові церкви. Ще це свято пов'язане з літнім сонцестоянням. Найбільш урочисто його відзначали пастухи. У карпатському регіоні власники тварин організовували святковий обхід (“Петрівку”) на вигоні. Гуцули, скажімо, приносили пиріжки з сиром (мандрики, перевертаники), після чого пастухи влаштовували різні змагання, розваги, танці. В Озимині і в багатьох інших селах Прикарпаття та Гуцульщини існує вираз: “А ти ніні копав Петра?” Напередодні дня Петра-Павла з давніх часів й по сьогодення в селі Озимина молодь на великих зелених галявинах на березі Черхавки ставлять “Петра” - викопують канавки у формі кільця з зовнішнім діаметром близько 2 метрів і такої глибини, щоб можна було спускати в них ноги. Таким чином, середина обкопаного місця утворює великий круглий стіл. Потім над всім цим будується курінь (шатер) з гілок верби, яка у великій кількості здавна росте на берегах Черхавки. Такий курінь може вміщати в себе досить багато людей, що сидять за одним великим круглим столом, який застеляють скатертиною і кладуть на неї принесені з дому продукти, страви, ласощі. Звичайно ж, не обходиться й без випивки. Молодь ділилася на групи за віком і кожна група ставили свої “петра”. Традиційно старші або однолітки нерідко намагалися засипати або зруйнувати “петра”, а тому за куренем вели постійне спостереження, дозор. Такі гостини починалися з вечора й тривали до самого ранку. У ніч на Петра-Павла є традиція, тут же поруч з “петрами”, споруджувати і розпалювати велике високе багаття. Зараз це роблять використовуючи гілки верби і ... [sic!]старі автомобільні покришки (скати) - хоч і не зовсім «корисно», але вогнище при цьому горить довго і випускає в небо безліч яскравих іскор і вогників (через властивості горіння гуми).
Озимина - дуже давнє село (знову його узагальнюю, не розділяючи на Малу і Велику) і його витоки йдуть в далеке середньовіччя, у часи Столітньої війни в Європі, у часи Жанни д'Арк, у часи Тамерлана, за сотню років до відкриття Америки... Два кургани бронзової доби поч. II тис. до н.е. досліджено у с. Велика Озимина. Зараз селу не менш 605 років і існувало вже в кінці XIV століття.
Перші згадки, які мені вдалося знайти, датуються 8 травня 1406 р. Саме в цей день Ельжбета, вдова по Спитку, польського магната і краківського старости, власника міста Самбора, який загинув 12 вересня 1399р. у битві з татарами на річці Ворскла, своєю основоположною грамотою подарувала польським ченцям, отцям-домініканцям, під будівництво монастиря і костелу великі землі в місті Самборі (між вулицями Перемишльської (Шевченко) та Зеленої (Січових Стрільців)) володіння Шаде-Яблінь і призначила їм десятину з українських сіл Озимина, Лука, Купновичі, П'яновичі, Стрільбичі і Ступниця. За це ченці зобов'язалися відправляти у костелі святу літургію по засновницю Ельжбету, її чоловіка і родичів, а також раз на місяць одну літургію в селі Озимина. Є ще одна дуже цікава згадка села Озимина в мемуарах середньовічного французького (бургундського) лицаря Гільбера де Ланноа (1386-1462 рр.), які називаються “Подорожі та посольства”. Між іншим, ці мемуари вважаються першим західноєвропейським описом середньовічної Русі. Гільбер де Ланноа - виходець зі знатного дворянського роду графств Фландрії і Ено, сеньйор де Валлерваль, один з перших кавалерів ордена Золотого руна (1430 р). Він брав участь на боці своїх сюзеренів герцогів Бургундських Іоанна Безстрашного, а потім Пилипа Доброго в битвах з англійцями. У знаменитій битві при Азенкурі в 1415 році він потрапив у полон і ледь не втратив життя. Воював з арманьяками і за дорученням своїх государів чинив численні посольства. У 1421-1423 роках лицар відвідав Пруссію, Литву, Польщу, Молдавію, Крим, Константинополь, Єгипет, Сирію, Палестину, оповіщаючи про новий мирний договір між Францією та Англією і намагаючись спонукати ці держави розпочати необхідні приготування для хрестового походу проти мусульман. “Подорожі та посольства” представляють собою щоденникові записи старофранцузською мовою, мабуть, відредаговані самим автором незадовго до смерті. До нас дійшло лише кілька екземплярів. На Русь де Ланноа навідувався двічі: перший раз взимку 1413-го, коли з-за того, що не відбувся похід лівонських лицарів на литовців, вирішив використати час для поїздки у володіння Новгорода і Пскова. Другий - у 1421 році, коли він у якості посла герцога Бургундського, а також французької та англійської корон проїжджав через західноруські землі Галичини та Поділля. Так у записках про подорож лицаря в 1421 році читаємо: “З Пруссії я вирушив до короля польського через місто Садову (Sadowen) у Русі. Я знайшов короля в глибині польських просторів, в одному бідному місці, званому Озимина (Oysemny), і виконав уставлене до нього своє посольство миру від 2-х королів (Франції та Англії) і передав дари короля Англії. Польський король надав мені превелику честь, виславши до мене назустріч за тридцять миль людей, щоб проводити мене нього, і наказав у вказаному просторому місці влаштувати для мене дуже гарне житло із зеленого листя і гілок для того, щоб я перебував біля нього. (Дуже схоже на “Петра” - Вам не здається? - моя примітка.) Король водив мене з собою на полювання, на якому брали ведмедів живцем, поставив в мою честь два прекрасних бенкети: один з них, на якому було подано понад п'ятдесят пар страв, був особливим. Король посадив мене за свій стіл і посилав мені весь час страви. І він вручив мені листи, які я попросив у нього. Вони були адресовані імператору турецькому, з яким він перебуває у союзі проти короля Угорщини. Ці листи повинні були для мене служити охоронним свідоцтвом у Туреччині. Але він мені також сказав, що згаданий імператор помер, внаслідок чого вся Туреччина охоплена війною, і туди не можна проникнути сухим шляхом. Я пробув у нього 6 днів. При від'їзді він дав мені двох коней, дві кобилиці, дві шовкові матерії, сотню соболиних шкур, російські рукавички, позолочені срібні кубки, сто флоринів угорськими і сто флоринів богемськими грошами. Чотирьом дворянам, які супроводжували мене, він подарував шовкові матерії, кухареві, кучерові і моєму слузі - по флорину. Крім того, деякі з його людей обдарували мене багатьма дрібними подарунками, такими як: яструби, рукавички, собаки, ножі. Король, сам перебуваючи і залишаючись в тому місці на просторах, при моєму від'їзді, відправив мене в одне своє місто на Русі, зване Лемберг (Lembourg, тепер це Львів), для того, щоб зробити мені хлібосольний прийом. Тут пани і городяни поставили в мою честь великий бенкет і подарували мені шовкову матерію. А вірмени, що були там, подарували мені шовкову матерію і влаштували на мою честь танці та гарний прийом з дамами. І потім згаданий король розпорядився супроводжувати мене протягом декількох днів за свій рахунок до меж свого королівства.” Можна тільки уявити, яким мальовничим і привабливим ще в далекому середньовіччі було це “бідне місце” (як висловився лицар), в якому зупинявся і жив для розваги і полювання сам король Польщі і його наближені. Королем Польщі в той час був Владислав II Ягайло.
Село Озимина було центром окремої Озиминської волості, що вказує на його давньоруське походження. Тоді було кілька типів сіл: волосного, німецького права і села руського права, які в XVI столітті королівські польські ревізори ототожнювали з німецьким. До останньої групи належала й Озимина.
Абсолютна більшість мешканців цього села сповідувало православне (згодом греко-католицьке, потім знову православне) віровчення (в селі ніколи не було костелу, тільки церква) і використовувала властиві для корінного населення імена: Іван, Федір, Василь, Михайло і т. п. А жителі, наприклад, сусідніх Дублян відрізнялися більшістю римо-католицького віросповідання.
Озиминська волость підкоряла собі цілий ряд навколишніх сіл. А створення у 1590 році Самбірської економії стало причиною поступової ліквідації цієї волості. У XVIII столітті в Галичині в сільському управлінні основною фігурою був війт (те саме, що староста). Він обирався з членів сільської громади, зазвичай терміном на один рік. За умови успішного виконання своїх обов'язків і відсутності зловживань (не пропивав громадські гроші, не використовував зібрані податки в особистих цілях і т. п.) війт міг бути переобраний повторно. Адміністрація економії в своїх інструкціях рекомендувала віддавати перевагу кандидату із середовища “ні бідних, ні багатих господарів”. А ось мельники у XVIII столітті не були членами сільських громад. Їхній правовий і частково майновий статус відрізнявся королівськими привілеями. Особа, яка отримувала такий привілей, ставала довічним посесором млина і землі, яка входила до млинового господарства. Наприклад, за такими особливими привілеями в 1760 році чотири озиминських мельники мали два млини та дві чверті землі. На правах примусу у них були зобов'язані молоти зерно громади сіл Озимина і Нижній Лужок. А також ці громади проводили ремонтні роботи на млинах і забезпечували їх жорнами. Королівська скарбниця отримувала 1/3 прибутку з мірок жита і пшениці, а 2/3 залишалася мельникам. 1/3 витрат на ремонт млина брали на себе мельники, а 2/3 - королівська скарбниця. Як правило, посессорство млинових господарств було спадковим і передавалося від батька до сина. Млинові чверті землі в основному оброблялися сільськими громадами примусово - це була обов'язкова панщина (так було в Озимині, Шептичах, Дублянах і т.п.). У 1895 році в Озимині, Дублянах, Кульчицях і інших навколишніх селах був великий неврожай, в результаті якого від голоду селяни вмирали сім'ями. Наприклад, відомо, що в тому році в Дублянах від голоду померло 40 сімей. Ще більш жахливий голод настав для жителів цих місць в 1902 році, коли через дощі майже весь урожай загинув на полях.
В останні десятиліття XIX століття Галичина, будучи у складі Австро-Угорщини, була одним з найбільш слабко розвинених країв імперії. Значний відсоток неписьменного населення породив гостру проблему формування народної освіти. 25 червня 1867 р. цісарською постановою в Галичині була утворена Крайова шкільна рада, а згідно з розпорядженням міністерства освіти від 1 грудня 1870 р. також повітові та місцеві шкільні ради. Місцеві шкільні ради створювалися у громадах, де існували основні типи шкіл і до їх складу входили представники школи і церкви. Так було і в Озимині. Рада складалася від 3 до 5 членів, які вирішували всі питання, пов'язані з утриманням школи, стежили, щоб вчителі належним чином виконували свої обов'язки, а також за виплатою їм зарплат та пенсій. Місцева шкільна рада обиралася строком на 3 роки. Шкільні місцеві ради існували і після розпаду Австро-Угорської імперії. Збереглася печатка-штамп Озиминської шкільної місцевої ради. У центрі Малої Озимини є невелика будівля. Раніше тут була початкова школа з 1 по 4 класи. Школа невелика, але її вистачало - дітей у класі було небагато - до 5-7 учнів. Після закінчення цієї школи діти переходили вже в середню школу, яка знаходиться в селі Городище. Пізніше цю початкову школу закрили, всіх дітей перевели навчатися у Городище, де вже було повне початкове і середнє навчання. А в малоозиминській школі утворили сільський клуб, де влаштовуються танці, громадські збори. Зараз цей сільський клуб називається - Народний дім "Просвіта".
4 вересня 2007 р. на фасаді Народного дому була урочисто відкрита меморіальна табличка на честь крайового провідника ОУН, політвиховника боївок УПА тактичного відділення “Маківка-24” Володимира Федика (псевдонім “Береза”). Майбутній повстанець народився в Малій Озимині в 1921 році і навчався у цій школі в 1927-1930 рр. Збройну боротьбу за незалежність України розпочав у 1944 році. Тереном його діяльності були Турківщина, Бориня, Підбузскій район, бойківська частина Закарпаття і частина Закерзоння. З 1946 р. очолив крайовий провід з пропаганди і став провідником ОУН. "Береза", як згадують очевидці, всіляко охороняв молодих вчителів, які прибували до шкіл Галичини з Великої України, цікавився умовами їх життя, навчанням дітей у гірських селах, а дорослих попереджав про можливі провокації з боку енкаведистів. Великим авторитетом користувався серед бойових побратимів, населення, за що його назвали “гірським генералом”. Є суперечливі дані щодо часу загибелі у Стрийському районі Володимира Федика - 1949 (1950) р. Вірогідно - 4 березня 1948 року в оборонному бої ОУН з МВД в селі Корналовичі Дублянського района Дрогобицької області (загигнуло 12 повстанців, командир кущової боївки “Доля” і провідник ОУН-Дубляни Воложимир Федик “Береза”. Місце поховання повстанця невідомо. Йому було всього 26 років...
Сьогодні Озимина вже не та, що була раніше, не так багатолюдна, як раніше, ферми вже немає - руйнуються її будівлі, молоді дуже мало, багато хто виявив бажання жити в місті. Це властиво зараз на жаль, багатьом селам України. За останніми даними про перепис населення у Великій Озимині проживає 269 осіб, а в Малій - 140 осіб.
Але природа цього краю завжди буде прекрасною і привабливою, про що говорить безліч відпочиваючих в літні дні на берегах Черхавки та Бистриці, які приїжджають з найближчих міст щоб відпочити в тіні верб від міської суєти, насолодитися незрівнянним пейзажем, природними звуками - співом птахів, дзюрчанням річки.

Павло Воронін, 2011 (e-mail: vpn80@mail.ru)
explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=5286.0
deratisator.livejournal.com/98128.html
Аватар користувача
Balymba
Повідомлень: 643
З нами з: 10 березня 2016, 09:25
Стать: Чоловік
Звідки: Гуцульщина
Дякував (ла): 634 рази
Подякували: 795 разів

Re: Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Balymba »

От тільки отой Воронін щодо гуцулів пише повну нісенітницю. Літнім святом у гуцулів є не св. Петра і Павла, а св. Івана (7 липня), коли за гуцульським народним календарем починається літо. Для мене це дуже знайоме, оскільки частина моїх родинних сіл належить до властиво Гуцульщини, а одне - до Покуття. Межа між цими селами - невеликий хребет висотою до 800 м, на вершинах якого традиційно і відбуваються народні свята. Гуцули святкують початок весни ( Юрія - 6 травня), і початок літа ( Івана - 7 липня), покутяни ж відзначають "Петранку" 12 липня на день св. Петра і Павла. Причому ці свята відбуваються чітко окремо з кожної сторони хребта і сусіди з іншої сторони їх ніколи не відвідують.
Левицький (придомок Попович), Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Ісайчук, Абрамюк, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Gut
І-BY-78168/ Н
Аватар користувача
Олег Сохацький
Повідомлень: 18
З нами з: 12 квітня 2017, 20:50
Стать: Чоловік
Звідки: Київ
Дякував (ла): 11 разів
Подякували: 10 разів

Re: Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Олег Сохацький »

Balymba писав:щодо гуцулів.
в Озимині живуть бойки
Аватар користувача
Balymba
Повідомлень: 643
З нами з: 10 березня 2016, 09:25
Стать: Чоловік
Звідки: Гуцульщина
Дякував (ла): 634 рази
Подякували: 795 разів

Re: Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Balymba »

Олег Сохацький писав:
Balymba писав:щодо гуцулів.
в Озимині живуть бойки
Я до того, що автор змішав докупи традиції різних етнічних груп Прикарпаття.
Левицький (придомок Попович), Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Ісайчук, Абрамюк, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Gut
І-BY-78168/ Н
Аватар користувача
Олег Сохацький
Повідомлень: 18
З нами з: 12 квітня 2017, 20:50
Стать: Чоловік
Звідки: Київ
Дякував (ла): 11 разів
Подякували: 10 разів

Re: Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Олег Сохацький »

Balymba писав:
Олег Сохацький писав:
Balymba писав:щодо гуцулів.
в Озимині живуть бойки
Я до того, що автор змішав докупи традиції різних етнічних груп Прикарпаття.
зрозумів,
ну логічно, що бойки ближче до Покуття, тому 12-го і святкують?
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення АннА »

Вибачаюсь, але я зазвичай в НП викладаю інфу з радянського джерела. 60-ті роки минулого століття - це ж вже історія? Гарна, чи ні, але наша.

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
ГОРОДИЩЕ — село, центр сільської Ради, розташоване на річці Черхавці, притоці Бистриці, за 12 км на південний схід від районного центру і за 6 км від залізничної станції Дубляни. Населення — 700 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Велика Озимина, Мала Озимина, Сіде.

Значним впливом серед селян користувались комуністи. В одному з донесень поліції говорилось, що у Великій Озимині комуністи можуть одержати певну кількість голосів на виборах до сейму у 1928 році. Значну роль у цьому відігравала і місцева організація «Сельроб».
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Аватар користувача
Олег Сохацький
Повідомлень: 18
З нами з: 12 квітня 2017, 20:50
Стать: Чоловік
Звідки: Київ
Дякував (ла): 11 разів
Подякували: 10 разів

Re: Озимина, село, Самбірський р-н, Львівська обл, Україна

Повідомлення Олег Сохацький »

"На бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих"...
(Н.Клаїч, хорватська дослідниця).
"Бойківське коріння – ознака фанатизму"...
Гуцули – це коломийки, бриндза, лижники і “Тіні забутих предків”.
Лемки – це втрачені Україною землі, депортовані люди і добре зорганізована діаспора.
А ось бойки – маловідома група поза Галичиною, хоч прізвище Бойко надзвичайно поширене по всій Україні. Насправді ж у бойків є свої коломийки і лижники, втрачені терени і діаспора. Просто у них традиційно кульгає РR, бо вони маломовні. Все як у лицарській приказці: “Брязкіт мечів ліпший від слів”.
Усі знають, що актор Іван Миколайчук – буковинський гуцул, Енді Вархол (Андрій Вархола) – словацький лемко, а ось славетний астроном і медик доби Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич – просто “галичанин”. Боже збав великого вченого назвати бойком! З цікавості я допитувалася про це у авторів, котрі писали розвідки про бойків, уникаючи вказувати на їхнє походження, і зазвичай чула у відповідь розпливчасті відмовки: саме слово “бойки” буцімто якесь немилозвучне, читач із Харкова чи Черкас ще подумає, що то не українці. І читач зі Східної України так і думає, бо знає, що в Галичині є гуцули, лемки, а втім – усі вони галичани.
Насправді ж бойки – найзагадковіше українське плем`я. Родовід бойків так глибоко загубився у віках, що історики, два століття поспіль нишпорячи по літописах та карпатській землі, ніяк не можуть достеменно визначити: хто такі бойки, де їхнє коріння і чому вони так називаються. Навіть кордони розселення цього племені дотепер називають умовними, оскільки люди з бойківського прикордоння або цураються нині свого імені, або давно переселені з батьківського краю.
І чиї ми діти?
Щодо назви племені – бойки – суперечки не вщухають вже двісті років. Одні виводять його від російського слова “бойкий”, другі – від власного імені Бойко або Бой, треті – від діалектної частки “бойє”, четверті – від місцевої форми звернення до бога – “богойку” і т.п. Та кожна спроба з`ясувати походження назви бойків через брак переконливої аргументації виявлялася безуспішною.
На працю імператора Костянтина Порфирогенета (Багрянородного), що датується 950-ми роками, спиралися Іван Вагилевич, а потім Яків Головацький і Павел Шафарик. Вони доводили, що назва бойків походив від етноніма “бої”, яким називалися кельтські племена, що жили в VI ст. на території сучасних Австрії, Чехії, Словаччини і півдня Німеччини, а в І ст. н.е. переселилися на Балкани.
Якщо переглянути зарубіжні праці про кельтів, складається враження, що істориків буквально переслідує дух боїв – бойового чи радше войовничого племені. Дехто припускає: якщо у Галії вони творили провідну верству, то й руське слово “боярин” має первісне походження від боїв (кельтське “бої-вари” – боївська старшина).
Є ще одне ім’я, над походженням якого зламали списи багато істориків. Йдеться про співця Бояна – “Боян бо віщий”. До речі, у “Слові о полку Ігоревім” згадуються про бардів-друїдів, які були співцями серед кельтів. Хоч жодних відомостей про приналежність Бояна до боїв не виявлено, впадає в око певна схожість між “Словом…” і “Піснею про Роланда”.
Відомо, що барди-друїди були жрецями-віщунами і народними співцями. В зв’язку з цим видається цікавим, що саме на Бойківщині найдовше з-поміж усіх українських земель затрималися окремі поганські ритуали. Взагалі бойки вважаються найзабобоннішими і водночас найрелігійнішими серед українців. А хто ж був пророком у Вітчизні? Традиційно – поети. Відразу згадуються Шевченко і Франко. Останній ніколи не заперечував свого бойківського походження і не цурався рідної говірки. Що ж до Шевченка… Мало хто знає, що діда по матері Тараса в селі кликали бойком, оскільки коріння його сягало Сколівщини.
Звичайно, кожен, хто вивчав українську історію, може знайти чимало аргументів, щоб слідом за Михайлом Грушевським заперечити тим, хто вважає бойків ослов`яненими кельтами. Здавалося б, останню крапку в дискусії про те, чи є бойки нащадками боїв-кельтів, поставив антрополог Хведір Вовк, коли довів спільність антропологічних рис бойків з українцями Наддніпрянщини. Це відкрило дорогу гіпотезам, що бойки є нащадками іншого войовничого племені – степовиків-боїсків, котрі жили на краю Скіфії в Приазов’ї у IV столітті н.е., а в V-му вже опинилися на нижньому Дунаї і, мандруючи, ослов`янились, поки в IX-X століттях дійшли до Бескидів. Особливо кохалися в цій теорії російські історики, переконані, що наші корені можуть бути де завгодно, аби лишень не на Заході.
Та Захід тим часом не дрімав. Починаючи з середини цього століття заокеанські професори проводили дослідження з розподілу кров`яних груп у представників різних народів і виявляли, що показники частоти резус-негативних серед української еміграції (бойки й лемки серед них — виразна більшість) на диво близький до відповідних показників ірландців та інших народів, які вважаються нащадками кельтів. Історик із діаспори Олександр Дражньовський, вважаючи бойків нащадками боїв-кельтів, наполягає на важливості зазначених досліджень: “Зовнішні форми можуть змінитися під впливом клімату і харчування, але кров у своїх субклітинних структурах – генах передається з покоління в покоління дуже докладно… і зміни є дуже рідкісні”.
Якщо погодитися з попередніми висновками, то скільки ж кельтської крові тече у бойківських жилах? Відповідь на це питання два століття тому намагався дати Яків Головацький, враховуючи, що сусіди-русини завжди вороже ставилися до бойків. Він висловлював припущення, що в Карпатах, після відступу кельтів на Захід, лишилася горстка кельтів-боїв, які згодом “злилися з руським народом”, переставши таким чином дратувати слов’ян своїм войовничим запалом. Ця гіпотеза певною мірою пояснює, чому частина бойків цурається назви свого племені, і чому в українській історії відсутнє таке поняття як бойківський сепаратизм чи бодай найменший натяк з боку бойків на їхню окремішність від решти українців.
Бойківщина – земля лицарів
Давні автори вважали бойків надто приземленими як для горян. І надто практичними як для словян, адже бойко, на відміну від скотаря-гуцула і гречкосія-подолянина був скотарем, землеробом і навіть гендлярем одночасно. Правда, деякі бойківські підходи до господарювання критикував бойко Петро Яцик, громадянин Канади і… найбагатший українець у світі.
Сусіди про бойків теж були невисокої, м`яко кажучи, думки. В оберемку сороміцьких коломийок, яких гуцули знають без ліку, вам обов’язково згадають про неотесаного бойка. Справді, поряд із гуцулом – яскраво вбраним жартівником і любителем жінок – забобонний небагатослівний бойко виглядав якось сірувато. Бойки кохалися не в грі яскравих барв, а у грі відтінків кольорів стриманих, бойківські різьбярі змагалися не у складності візерунків, а у гладкості дерев`яних поверхонь. Контраст – на рівні побуту і в ментальності – настільки впадав у вічі, що бойків називали носіями західних і північних культурних впливів.
Проте повільність і маломовність бойка можна пояснити ще й прагненням уподібнитися до шляхти, для якої “квапитися і тріскотіти – то не гонорово”. На Бойківщині ще з часів Галицької Русі мешкало багацько князівських дружинників, яка оберігали кордони й торговельні шляхи держави. Пізніше, з метою залучення цієї дрібної шляхти до військової служби, польські королі надавали їм право на заснування сіл, тому на Бойківщині було найбільше шляхетських сіл і громад. Хоч час, що минав “на нашій не своїй землі” робив свою темну справу. Письменниця Софія Парфанович в оповіданні “Загоріла полонина” так писала про збіднілих шляхтичів-бойків: “Князі з родовими паперами і печатками живуть там, не знаючи грамоти, наче сумні окази природи в заповіднику”.
Звісно, шляхта – це ще не вся Бойківщина. Інтенсивне заселення її теренів відбувалося за рахунок українського населення низовинних регіонів. На думку деяких істориків, упродовж століть вона була притулком для переслідуваних феодалами бунтівників. Можливо, саме кровна мішанка нащадків кельтів, військових шляхтичів і непокірних хлопів витворила на цій землі плем’я, відоме як норовливі бойки. Недаремно ж серед шляхти колись існувала приповідка: “З бойка слуги не буде”.
Письменники, мандруючи Карпатами, вказували на відмінність у зовнішності, одязі і говірці між бойками і гуцулами (естет – життєлюб гуцул і пуританин – прагматик бойко), а їхніми спільними рисами вважали спритність і відвагу. Власне, гірському населенню завжди приписували не лише “тяжкий” характер, але й спадкову схильність до помсти і вбивств. Ходіння в розбій у свідомості горянина було посвяченням у лицарі, а підтримка розбійників народом зумовлена їхньою вродженою любов’ю до зброї і пригод – в один голос запевняють польські науковці. В Україні ж джерелом народних протестів зазвичай називали не географічні умови, а феодальний гніт, себто умови соціальні. Все просто, як у голлівудських сценаріях: вбив пана – значить був голодний…
Гарячі хлопці з середніх Бескидів
Якщо вірити твердженням про бойків як нащадків провідної військової верстви, то чи подарувала Бойківщина Україні полководців чи бодай безстрашних воїнів? Патріоти Бойківщини відповідають на це питання приблизно так: було на Січі багато гетьманів, та найславетніші серед них — бойко Петро Сагайдачний, а ще Богдан Хмельницький, який за праву руку свою мав бойка — генерального писаря Івана Креховецького, шляхтича з Дрогобиччини. Прикметно, що за дорученням гетьмана він виконував найризикованіші дипломатичні накази, що певною мірою уможливлювало успішність козацької політики .
Уславлений в походах проти Москви й Туреччини гетьман Запорозького війська Петро Конашевич-Сагайдачний зі шляхетського роду гербу Побуг походить з села Кульчиці поблизу Самбора. Його односелець, також зі шляхетського роду, Юрій Франц Кульчицький відомий у світі як власник першої кав’ярні в Європі. Заволодіти величезними запасами кави, не маючи безстрашної бойківської натури, йому також навряд чи пощастило б. Духмяні зерна дісталися Кульчицькому у 1683 році як дарунок австрійського цісаря за те, що з оточеного величезним турецьким військом Відня він доставив його таємні листи і документи до польського короля і повернувся з відповіддю.
Здається, бойки завжди тільки й чекали слушного моменту, щоб перекувати свої рала на мечі. Звичайно, іскра не завжди спалахувала саме на теренах Бойківщини. Але бойки з притаманною їм впертістю, щоразу підливали масла у вогонь. Скажімо, опришківський рух за часів Олекси Довбуша залучив до своїх лав велику кількість бойків, а в багатьох бойківських селах у опришках, а згодом у захисті кордонів імперії, було задіяне майже все чоловіче населення.
З бойківських теренів походять провідники двох націоналістичних таборів – Степан Бандера і Андрій Мельник. Менш відомі широкому загалу Зенон Коссак, Степан Охримович і Мирослав Тураш, котрі на початку 30-х років першими таємно творили ОУН, теж мали бойківське коріння.
Важко не помітити, що більшість бойовиків ОУН були бойками. Акція у Городку, щоправда невдала, зробила відомими двійко бойовиків підпільної п’ятірки бойового референта Коссака – Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Відважна поведінка молодих націоналістів під час процесу і при виконанні вироку схвилювала все українство на окупованих поляками землях, а з них самих зробила героїв справжнього патріотичного культу по цілій Галичині й Волині.
Овіяне легендами й ім’я племінника В.Біласа і Д.Данилишина – трускавчанина Романа Різняка, більш відомого під псевдом Макомацький. В часи німецької окупації молодий поліглот стає розвідником. Трускавецькі краєзнавці розповідають, що після відступу німців Макомацький заручився допомогою дружини радянського генерала Сабурова – Ніни. Вони твердять, що під керівництвом їхнього земляка УПА здійснило викрадення самого генерала і “обміняло” його на дві сотні заарештованих повстанців.
Дисидентський рух важко назвати суто галицьким, а тим паче, бойківським. Правда, стався один випадок, про який два десятиліття говорили пошепки. І лише вісім років тому у пресі з’явилося коротке повідомлення: у 1978 році на Чернечій горі в Каневі, за кількадесят метрів від могили Тараса Шевченка було здійснено акт самоспалення. Протестуючий залишив записку: “…З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 року 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі.” Відтоді про цю подію писали часто. В одній з публікацій побіжно зазначалося щось на кшталт: “Олекса Гірник, член ОУН , мав горде бойківське коріння”.
Немає народів чи племен сміливих і боязких, талановитих і бездарних. Але кожен народ чи плем`я має щось особливе, тому й говорять про німецьку пунктуальність, французьку галантність, гуцульський гедонізм. Бойки не дали Україні і світові великих художників чи великих акторів. Натомість пора призвичаїтися до вислову “бойківська відвага”. Навіть якщо поза Бойківщиною ця відвага часто трактувалася як фанатизм.
Довідка
Бойківщина розмістилася в середній частині Українських Карпат, між Лемківщиною на заході й Гуцульщиною на півдні.
За свідченнями Костянтина Багрянородного, в Х ст. від Р.Хр. земля бойків займала територію сучасних Бойківщини й Лемківщини разом із суміжними їм районами з півночі та з півдня.
Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за теперішнім адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області.
На території сучасної Польщі бойки мешкали переважно у Ліському повіті та його околицях.
Після депортацій 40-50-х років західні бойки (яких українська наука радянського періоду послідовно ототожнює з лемками) розсіяні переважно по західній і південній Україні, а також по всій північній Польщі.
Товариство “Бойківщина” (Філадельфія, США) межі Бойківщини окреслює приблизно від Великого Березного на півночі і містечка Балигрод на заході – до Виноградова й Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході.
За даними Товариства, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося до 1 млн. бойків.
Наталя Кляшторна,
«ПІК»
Публікація зі сторінки: Lubomyr Koval
за 11 березня 2017 р.
https://www.facebook.com/roman.perishok ... 6250283299
Відповісти

Повернутись до “Літера О”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 14 гостей