Головне (Головно), смт, Любомльський р-н, Волинська обл, Україна

Відповісти

У цьому смт/Цим смт/Це смт

Народився і живу
0
Немає голосів
Народився, але не живу
0
Немає голосів
Жили мої батьки
0
Немає голосів
Жили декілька поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Жило більше 7 поколінь моїх пращурів
0
Немає голосів
Досліджую
0
Немає голосів
Цікавлюсь
0
Немає голосів
Є зв'язок моїх пращурів з цим нас. пунктом
0
Немає голосів
Жив
0
Немає голосів
Ваш варіант відповіді
0
Немає голосів
 
Всього голосів: 0

Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Головне (Головно), смт, Любомльський р-н, Волинська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ГОЛОВНО, с, Володимирський пов., Головеська вол., 70 км. від Володимира. Село положене при заливовій долині початків р. Прип'яті. На північ від цього села терен значно обнижується і переходить за селом Нудижами в болота, що звуться „Тенетисько", починає формуватися річка Прип'ять, засилювана численними невеликими струмками, які спливали з південної волинської височини. При одному з таких джерел положене велике село Головно. В кінці 19 ст. було там 510 дом. і 3,120 жит., дві церкви, школа, олійня, волосне правління, 1 крамниця. Село колись належало до любомирського староства. В 1565 р. було там 15 селян, які платили по 14 грошів і по дві курки, 10 яєць і мірку вівса, 3 боярів, які давали мед, 8 флоринів, 17 город і 2 комірників, 2 ковалів, 2 дьогтярів, 3 рибалок, коршма і водяний млин. Обов'язки відробляли з плугами на любомельському фільварку. В 16 ст. с Головно було зобов'язане виробляти „ком'яги" (дуже великі човни) і сплавляти їх до Прип'яті, вздовж малого поточка. Місцеві легенди твердять тому, що власне з Г. розпочинається р. Прип'ять. Ком'яги збудовані у Головні пливли до Пінська, Турова і Києва.
З інших обов'язків жителів Г. був довіз дерева до любомельського замку і кошення сіножаттів. Разом усі роботи виносили 200 флор, і 15 грош. річно. Як подає В. Антонович, в Головні було городище, або замчище, обнесене валом, яке місцеві селяни називали Замчищем або Колесом. Вали ці мають до 5 км. навколо. В середині городища два урочища: Тарнів і Жидівка. Згідно з переказом був там колись великий город і місто Тарнів. В ур. „Жидівка" було три кургани, а в околицях села, на полях і в лісах, було їх кілька. Ціла околиця Г. і сусідніх сіл Городка і Скриниці і Нудижа багата на археологічні знахідки як з неоліту і бронзової доби, так і, особливо, з раннього середньовіччя. Грунт там піскуватий на крейдяному підложі. За переписом 1911 р. було в Головні 2,998 жит., волоське прав., школа одноклясова, фельдшерський пункт, 2 крамниці, державна горілчана крамниця і 2 ярмарки річно. В 1863 р. знайдено там скарб — 65 монет західньо-европейських (В. Антонович, XI з'їзд, Москва, 1901 р.).
Джерело-О.Цинкаловський "Стара Волинь і Волинське Полісся" (від найдавніших часів до 1914 року)
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Головне (Головно), смт, Любомльський р-н, Волинська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З вікіпеді
Зображення
Головне́ (Головно) — селище міського типу Любомльського району Волинської області України. Населення — 3155 чоловік, переважно українці. До райцентру можна дістатися автошляхом Т 0308.
Географічна характеристика
Головне розташоване за 15 кілометрів на північ від районного центру і залізничної станції Любомль, за 132 км від обласного центру та за 35 км від Польщі. Через селище проходила асфальтована дорога, яка йшла від автошляху Любомль—Брест до Ратного. Селище має автобусне сполучення з Любомлем, Луцьком, Володимир-Волинським, Ковелем. Площа — 6,4 кв. км.
Історія
Перша згадка. 15—16 століття
Головне належить до числа найдавніших поселень Волині. Перша документальна згадка про це село датується 1444 роком. Сам населений пункт, згідно з археологічними матеріалами, існує не менше 4 тис. років. Тут відомі поселення лужицької, поморської та інших культур. Біля Головно досліджено поселення доби пізньої бронзи (II — початок I тисячоліття до н. е.), поселення і могильник IV—III століть до н. е.
В урочищі Колесо збереглося городище часів Київської Русі (IX—XI ст.). Городище розташоване на узвишші серед болотистої луки. Круглий майданчик (діаметр 30 м) злегка підвищується у центрі і покритий шаром попелу товщиною до 50 см. Під насипом кільцевого валу (висота його 1 м) залягав шар каміння, вугілля і обгорілих колод. Уздовж валу виявлено кілька коритовидних ям і скупчення каменів. Знайдено уламки посуду X ст., рештки тварин, фрагмент обгорілого черепа людини і два зуба[2].
Територія села входила тоді до складу Волинського князівства.
Згідно з переказами місцевих жителів і дослідженнями деяких науковців, річка Прип'ять брала раніше початок саме з Головно. З джерела в південній частині селища, яке називається Попова Криниця. Саме звідси починався перший і головний потічок річки, який і дав назву селищу. Але через те, що в XIX столітті він заливав південну околицю села, жителі змушені були майже повністю закидати його валунами, а річку спрямувати в озеро Велике Згоранське.

Тут було збудовано дерев'яну церкву, про яку згадується в 1482 році, що вона входила в Любомльську протопопію. З поборових реєстрів за 1533 рік відомо, що церква сплачувала податку в рік 16 грошів і додатково ще 8 грошів. На той час вона була покинута.

У 40-х роках XIV століття це село було захоплено Литовським князівством. Головно згадується в люстрації Любомльського староства 1564 року. В 1564 році там було 15 робітних кметів, що проживали на 12 дворищах, 3 бояр, які платили податок 8 флоринів, 17 городників, 2 коморники, 2 ковалі, 2 дьогтярі, 3 рибалок, була корчма і водяний млин. Жителі села мали повинність орати 6 днів на рік у Любомльському фільварку, будувати ком'яги (великі човни) і справляти їх по Прип'яті, привозити п'ять возів дров до Любомльського замку і косити сінокіс у Любомлі. Згідно з поборовими книгами, село мало 20 спадкових полів, 10 ремісників.
XVII—XVIII століття

У 1618 році церква селища згадується як Покровська. Невідомо, коли вона перейшла в унію, але вже у 1620 році, за вказівкою греко-католицького єпископа Афанасія Пакости, у Любомлі проводився церковний собор, де був присутній і священик з церкви селища Головно.

Іван Виговський, як староста Любомльський, колятор і опікун місцевих церков виконав у своєму старостві в 1659 році Гадяцьку угоду і вивів церкви староства з-під юрисдикції греко-католицького єпископа Якова Суші, перевівши їх у православ'я. Серед них була і церква с. Головне. У 1664 році, після страти І. Виговського поляками, всі церкви були знову повернуті в унію.
Йоган Баптист Лампі. Францішек Ксаверій Браницький з дітьми. Після 1785 року

До 60-х років XVIII століття селище було у власності польської корони. У 1768 році король віддав його разом з усім Любомльським староством у володіння магнату Браницькому. Жителі села лишалися на становищі кріпаків, зазнавали тяжкого соціального, національного та релігійного гніту. В 1795 році після третього поділу Польщі Західна Волинь увійшла до складу Росії і возз'єдналася з основною частиною України. Населення Головне визволилось від польсько-шляхетського панування і засилля католицизму. Село стало волосним центром Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. На той час у Головно була дерев'яна церква, але 8 травня 1820 року сталася пожежа і церква повністю згоріла. Старожили розповідають, що церква, яка згоріла, стояла за 100 м на північний захід від нинішньої.
XIX століття

У 1841 році стараннями графа Браницького була побудована нова мурована Троїцька церква та при вході кам'яна дзвіниця, яка приваблює своєю архітектурою і є пам'яткою національного значення.

У 1856 році на кошти парафіян у селищі було побудовано приписну дерев'яну кладовищенську церкву Казанської Божої Матері, яка у 1882 році була піднята і поставлена на кам'яний фундамент, покрита бляхою і пофарбована вся з середини і зовні на кошти настоятеля Іродіана Коровицького. В підземеллях церкви закладена усипальня.

Ще у 1849 році царський уряд конфіскував володіння Ксаверія Браницького у Володимир-Волинському повіті. У зв'язку з цим Головне перейшло у розпорядження держави, а селяни стали державними. В 1866—1867 роках царський уряд видав укази про поземельний устрій державних селян України. На початку XX століття в селі відкрили сільський банк. До середини 70-х років XIX століття в Головні не існувало жодного навчального закладу. Майже все населення було неписьменним. Лише у1876 році в селі було відкрито однокласне сільське училище, а у 1903 році при сільському училищі відкрився клас для дорослих, у якому навчалося 90 хлопчиків і 10 дівчаток.
XX століття

До 1915 року Головне відносилось до Володимир-Волинського повіту. У 1913 році село було центром волосного правління. У рік проводилися три ярмарки, у четвер на Святій Неділі, 2 жовтня і 30 листопада (за старим стилем), на яких продавали с/г продукцію, а також реміснича продукція: одяг, взуття, побутові вироби, зокрема бондарні. Головне швидко розвивалося.

В грудні 1916 року під час австрійської окупації була вперше відкрита Українськими Січовими Стрільцями школа з українською мовою. З початку 1919 року до 1939 року Головне було під керівництвом Польщі.

Ще під час Першої світової війни Головне перебувало в зоні воєнних дій. Тому вже у 1915 році почалася масова евакуація жителів села. Частина їх виїхала у східні губернії, здебільшого Пензенську, Самарську і Тамбовську.

На початку 1919 року Головне було окуповане поляками, які грабували і чинили насильства. У серпні 1920 року 25-та Чапаєвська дивізія загарбала село. Тут було проголошено радянську владу, створено волосний ревком. Проте в другій половині вересня 1920 року поляки знову окупували Головне, воно перебувало під владою Польщі до вересня 1939 року.

У вересні 1939 року «червона чума» знову повернулась до Головна. 24 вересня було створено перший сільський комітет, головою якого став Солодуха Пилип Іванович. Комітет швидко перетворився на центр політичного, господарського і колаборантського життя села. Тут було організовано міліцію, яку очолив сільський активіст Камінський О. А.

У жовтні 1939 року в Головному відбулися псевдовибори делегатів до Народних зборів західної України, а в січні 1940 року село стало центром Головненського району. Почав працювати райком КП(б)У, було створено перший у районі колгосп «Правда». Багато уваги приділялося ліквідації неписьменності, у 1940 році початкова школа була реорганізована в неповну середню.

25 червня 1941 року німецькі війська окупували Головне і встановили окупаційний режим. 22 липня 1944 року воїни 47-ї гвардійської дивізії 1-го Білоруського фронту відбили Головне в німецьких загарбників. Відразу після зайняття відновили діяльність районні та сільські ради депутатів, розгорнулися роботи з відбудови господарств. Були відновлені приміщення районних установ, універмагу, бібліотеки, розгорнулося житлове будівництво, стали до ладу кілька цехів райпромкомбінату. На початку 1945 року було відкрито районну лікарню на 15 ліжок, почав працювати радіовузол, трохи пізніше запрацював овочесушильний завод.

У 1961 році в селищі відкрили восьмирічну школу-інтернат санаторного типу, яка сьогодні спеціалізована і виховує 300 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Встановлено Обеліск Слави на честь воїнів, які загинули під час Другої світової війни, є Братська могила.

Нині Троїцьку церкву — пам'ятку національного значення реставровано настоятелем УПЦ Московського патріархату — архімандритом Савою (Мякотою): унікальний класицистичний іконостас XIX століття вилучено з храму, замінено оригінальні вікна на пластикові. Зовні змінено класицистичне горизонтальне профілювання стін храму, а також пофарбовано В яскравий зелений колір — нехарактерний для пам'ятки.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Головне (Головно), смт, Любомльський р-н, Волинська обл, Україна

Повідомлення АннА »

З історії міст і сіл УРСР виданої у 1968-1973 роках.
Головне, Любомльський район, Волинська область
Головне — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване за 15 км на північ від районного центру і залізничної станції Любомль. Через селище проходить шосе, яке йде від асфальтованого автошляху Любомль—Брест до Ратного. Селище має автобусне сполучення з Любомлем і Заболоттям. Населення — 4100 чоловік. Головненській селищній Раді підпорядковано село Ясне.
Біля Головного досліджено поселення доби пізньої бронзи (II — початок І тисячоліття до н. е.), поселення і могильник IV—III століть до н. е. В урочищі Колесі збереглося городище часів Київської Русі (X—XI століття)1. Ця територія входила до складу Володимиро-Волинського князівства. У 40-х роках XIV століття вона разом з Любомлем та іншими навколишніми населеними пунктами була захоплена Литовським князівством.

Головне вперше згадується в люстрації Любомльського староства 1564 року. На той час воно перебувало у власності польського короля. Тут були понад 40 селянських господарств, а також млин і корчма. За люстрацією 1564 року, в селі проживало 15 кметів, 17 городників, 2 комірники, 2 ковалі та інші, які щороку сплачували податків і вносили різних платежів на суму 200 злотих 15 грошів.

Становище всіх категорій селянства було тяжким і безправним. Воно визначалося «Уставою на волоки», яка закріпачила селян і посилила їх експлуатацію. Залежні селяни — кмети повинні були відбувати панщину по 2 дні на тиждень від волоки, сплачувати грошову ренту в розмірі 14 грошів, а також ренту продуктами — зерном, яйцями, курми. Крім того, вони мали возити дрова до панського маєтку і відробляти інші повинності.

До 60-х років XVIII століття Головне було власністю польської корони. В 1768 році король віддав його разом з усім Любомльським староством у володіння магнату В. Браницькому. Жителі села лишилися на становищі кріпаків, зазнавали тяжкого соціального, національного та релігійного гніту.

В 1795 році після третього поділу Польщі Західна Волинь увійшла до складу Росії і возз’єдналася з основною частиною України. Населення Головного визволилося від польсько-шляхетського панування і засилля католицизму. Село стало волосним центром Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. На кінець XVIII століття в ньому налічувалося 240 дворів і 1680 жителів.

Проте соціальне становище головненських селян не змінилося. Уряд визнав за В. Браницьким права власності на всі земельні володіння, а селяни лишилися його кріпаками. Лише в Головному графу Браницькому належало близько 6 тис. десятин землі. Найбільш родючі грунти відводилися для поміщицького господарства, а гірші віддавалися в користування селянам.

Основними галузями селянського господарства були землеробство і тваринництво. З зернових сіяли переважно жито, овес і гречку. Незначні площі займали під пшеницю, ячмінь, просо і горох. Провідне місце у тваринництві належало поголів’ю великої рогатої худоби. Багато господарств були безкінними. В 1839 році на 298 дворів в селі налічувався лише 201 кінь.

У 30—40-х роках XIX століття селяни відробляли по 2—3 дні панщини на тиждень, а також сплачували ренту. Додатковим засобом гноблення закріпаченого селянства було монопольне право поміщика на помел зерна, виробництво і продаж горілки тощо. У 30-х роках В. Браницький мав у Головному 2 корчми. В соціальному і духовному поневоленні селян-кріпаків Головного не останнє місце належало православній церкві. Магнат В. Браницький виділив для місцевої Троїцької церкви понад 190 десятин землі, для обробітку якої вона використовувала працю кріпаків.

У 1849 році царський уряд конфіскував володіння К. Браницького у Володимир-Волинському повіті. В зв’язку з цим Головне перейшло у розпорядження держави, а селяни стали державними. Після зміни юридичного становища життя селян не поліпшилося. Хоча площа землі, якою стали користуватися головненські селяни, дещо збільшилася та їм дозволялося змінювати своє місце проживання, експлуатація не зменшилася. За користування землею селяни повинні були платити великий податок і відробляти різні повинності — підводну, шляхову, постоєву та інші. Земля, ліси і луки знаходилися у власності держави.

У відповідь на жорстоку експлуатацію і повне безправ’я у 1867 році вибухнув стихійний виступ селян Головного і ряду сусідніх сіл. Селяни почали вирубувати і вивозити ліс з урочища Бабиного на площі понад 8 десятин. У вирубці взяло участь близько тисячі чоловік. В протоколі лісничого вказувалося, що «призвідниками» цього виступу були жителі Головного. Селяни побили представників місцевої влади— помічника лісничого, десятника та інших. Справа про самовільну порубку лісу в державному урочищі Бабиному розглядалася володимир-волинським повітовим судом. Постановою від 9 грудня 1868 року він зобов’язав усіх учасників порубки сплатити штраф у сумі 949 крб. 48 коп., тобто в 3,5 раза більше, ніж вартість вирубаного лісу. Губернське управління державних маетностей схвалило це рішення.

В 1866—1867 рр. царський уряд видав укази про поземельний устрій державних селян України. У відповідності з цими указами рішенням губернської люстраційної комісії від 1875 року 387 селянським дворам Головного було виділено 6426 десятин землі, з яких 2002 десятини — орної. Ця земля була розподілена між селянами нерівномірно. Із загальної кількості дворів один одержав півтора наділу (наділ становив близько 7 десятин орної землі), 254 двори — цілий наділ, 51 двір — півнаділу, 80 дворів — зменшені наділи або тільки городню ділянку. За цю землю селяни протягом 49 років мали щороку сплачувати державній казні по 2217 крб. 60 коп. викупу. Таким чином, так зване наділення царизмом землею державних селян лягло важким тягарем на їх плечі.

У пореформений період в Головному інтенсивніше стали розвиватися капіталістичні відносини. Селянські господарства дедалі більше втягувалися у торговий обіг. У селі розвивалося кустарне ремесло, вироби якого реалізовувалися на місцевих базарах і ярмарках або вивозилися до Любомля, Шацька та інших населених пунктів. В кінці XIX — на початку XX століття у Головному щороку відбувалося три одноденні ярмарки, на яких продавалися сільськогосподарські продукти худоба, а також реміснича продукція: одяг, взуття, побутові вироби, зокрема бондарні. На початку XX століття в селі відкрили сільський банк. Воно швидко розвивалося. Якщо в 1860 році тут налічувалося 278 дворів і 2186 жителів, то в 1908 році — вже 520 дворів і 3192 жителі.

До середини 70-х років XIX століття в Головному не існувало жодного навчального закладу. Майже все населення було неписьменним. Так, на сільському сході, який відбувся 3 червня 1874 року, з 259 присутніх не було жодного письменного. Тому селяни змушені були шукати сторонню особу, щоб вона підписалася за них під рішенням сходу. Лише у 1876 році в селі було відкрито однокласне сільське училище. Проте злиденне становище основної маси селян позбавляло їх можливості дати дітям хоча б початкову освіту. У 1913 році тут навчалися 51 хлопчик і 9 дівчат. Це були переважно діти заможних селян. У 1903 році при сільському училищі відкрився клас для дорослих.

Під час першої світової імперіалістичної війни Головне перебувало в зоні воєнних дій. Тому вже у 1915 році почалася масова евакуація жителів села. Частина їх виїхала у східні губернії, здебільшого Пензенську, Самарську і Тамбовську.

У липні 1915 року Головне захопили австро-німецькі війська. Окупаційні власті почали реквізицію худоби. Вони відібрали у населення понад 800 голів великої рогатої худоби і коней, 160 свиней та багато іншого майна. Окупанти примушували жителів ремонтувати шляхи, рити окопи і за ухилення від виконання цих розпоряджень жорстоко розправлялися з ними.

На початку 1919 року Головне було окуповано білополяками, які теж грабували населення і чинили насильства. Незважаючи на окупацію, жителі села дізналися про великі революційні події, які сталися у жовтні 1917 року в Росії. Значну роль у поширенні ідей Жовтня відіграли військовополонені і біженці, які почали повертатися додому, а також нелегальна преса. Трудящі Головного вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Житель села Д. І. Свитящук став бійцем 1-ї Кінної армії С. М. Будьонного і боровся на фронтах громадянської війни.

Іноземна окупація перешкоджала встановленню Радянської влади в Головному. В серпні 1920 року легендарна 25-а Чапаєвська дивізія визволила село від білопольських окупантів. Тут було проголошено Радянську владу, створено волосний ревком на чолі з А. М. Шишком та міліцію. Ревком встановив революційний порядок, дбав про забезпечення Червоної Армії продовольством, організував сільську бібліотеку.

Проте в другій половині вересня 1920 року білополяки знову окупували Головне. Воно перебувало під владою буржуазно-поміщицької Польщі до вересня 1939 року. Окупанти встановили жорстокий поліцейський режим і відновили капіталістичні порядки. Польський уряд проводив грабіжницьку аграрну політику. Він підтримував куркульські господарства і насаджував польських колоністів-осадників, наділяючи їх землею, конфіскованою у селян. У Головному було створено 35 осадницьких господарств, яким належало 796 га землі, тоді як 49,7 проц. господарств Головненської гміни мали ділянки менші за 5 га. Крім місцевих куркулів, селян експлуатували польські осадники. Свавілля властей викликало гнівний протест жителів. На захист їх інтересів виступили західноукраїнські й польські комуністи. В 1924 році депутати-комуністи з трибуни польського сейму подали запит урядові з приводу масової конфіскації землі у селян Головного на користь осадників. Такі запити становили одну з гострих форм боротьби проти антинародної політики польського уряду, на захист інтересів трудящих.

Великим тягарем для трудящих були численні податки та штрафи. Селяни сплачували поземельний, шляховий, гмінний та інші податки. Власті з найменшого приводу накладали на них штрафи. Штрафували навіть за те, що селянський віз не мав номера або не з того боку їхав чи йшов селянин. Особливо великі штрафи стягували за вирощування тютюну — по 5 злотих за кожне стебло.

Тяжке становище населення погіршувалося безробіттям. В Головному, крім парового млина, не було підприємств, і сільська біднота, шукаючи заробітку, змушена була йти з села. Близько половини чоловіків виїздили на кілька місяців до Польщі й навіть до Німеччини. В 1925—1936 рр. 16 сімей виїхало до Канади та Аргентіни. Внаслідок цього за часів польського панування населення села зростало повільно. В 1935 році чисельність його становила 1336 чоловік, тобто втроє менше, ніж до першої світової війни.

Трудящі Головного зазнавали також національного гноблення. Місцева адміністрація складалася виключно з поляків. В селі була лише початкова школа, навчання в якій велося польською мовою. Її відвідували переважно діти заможних батьків. Майже 70 проц. дітей шкільного віку лишалося поза школою. Не було жодного медичного закладу.

Трудящі Головного не мирилися з своїм тяжким і безправним становищем. Рік у рік посилювалася боротьба проти гнобителів. Зростанню політичної свідомості селянських мас сприяла діяльність комуністичного підпілля. Воно викривало підступність уряду та його агентури, розповсюджувало революційну літературу, підпільну пресу, листівки.

Активність революційного підпілля особливо виявлялася у революційні свята. Напередодні 16-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції у Головному відбулася нарада активістів, у якій взяв участь член Ковельського окружкому КПЗУ Т. Д. Кавецький. 6—8 листопада 1933 року в кількох селах і хуторах Головненської гміни були вивішені плакати революційного змісту. Головне входило до сфери діяльності райкому КПЗУ, який тоді перебував у селі Кукуріках. Одним з активних членів головненського осередку КПЗУ був Ф. І. Семенюк. Комуністичний осередок багато зробив для організації бойкоту виборів до сейму в 1935 році.

На початку 30-х років у Головному виник кооператив «Поступ», який мав просвітительський характер. Він організовував колективні читання книг і газет, роботу гуртків художньої самодіяльності. На сцені «Поступу» жителі продивилися п’єси М. П. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», І. К. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» та багато інших. В 1936 році властями було закрито кооператив як такий, що є політичною організацією. На заклик комуністів селяни Головного і всієї гміни взяли участь у сільськогосподарському страйку, який відбувся у 1936 році. Внаслідок цього скоротилося постачання продуктів на ринок у Любомль з ряду сіл цієї гміни.

Жителі Головного палко вітали визвольний похід Червоної Армії на західноукраїнські землі. Негайно розпочалася підготовка до зустрічі братів-визволителів. З ініціативи місцевих активістів було створено ревком, організовано загін червоно-гвардійців. На центральній вулиці жителі спорудили тріумфальну арку, прикрасили її квітами та червоними прапорами. 24 вересня частини Червоної Армії вступили у село. За давнім звичаєм воїнам-визволителям піднесли хліб-сіль.

У житті трудящих Головного почався новий період. Вони стали господарями своєї долі. Відразу ж було створено орган революційної влади — селянський комітет, головою якого став П. І. Солодуха. Комітет швидко перетворився на центр політичного, господарського і культурного життя села. В кінці вересня 1939 року він організував міліцію, яку очолив сільський активіст О. А. Камінський, нині майор Радянської Армії.

В обстановці високого політичного піднесення у жовтні 1939 року в Головному відбулися вибори депутатів до Народних Зборів Західної України. На підставі Декларації цих Зборів селянський комітет націоналізував землі осадників, місцевої церкви, механічний млин. Націоналізована земля була безплатно передана селянам. Радянська влада звільнила їх від платежів за землю, від численних податків і боргів. Уряд Української РСР постановою від 9 травня 1940 року надав селянам пільги щодо сплати сільськогосподарського податку. В селі було налагоджено торгівлю предметами першої потреби. Селяни-бідняки одержали від держави довгостроковий кредит на придбання корів.

У січні 1940 року село стало центром Головненського району. Почав працювати райком КП(б)У. 15 грудня цього ж року відбулися вибори до районної і сільської Рад депутатів трудящих. Широким фронтом розгорнулося в селі соціалістичне будівництво. З ініціативи селян-бідняків навесні 1941 року було створено перший у районі колгосп «Правда», головою якого став Г. Д. Пикалюк. Молодій артілі подавала допомогу МТС. Розвивалася торгівля, почав працювати райунівермаг. Для подання медичної допомоги трудящим було відкрито медпункт, для якого збудували спеціальне приміщення.

З перших днів визволення почалося здійснення культурної революції. Вперше в історії села діти стали навчатися безплатно і рідною мовою. У 1940 році початкова школа була реорганізована на неповну середню. Органи народної освіти подбали про забезпечення її вчителями. Багато уваги приділялося ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Велику допомогу вчителям у цій справі подав радянський актив. В райцентрі працювало 37 культармійців, які навчали грамоти понад 3 тис. неписьменних і малописьменних. Вогнищем культури став Будинок культури. Тут демонструвалися кінофільми, проводилися концерти художньої самодіяльності, читалися лекції. Для Будинку культури звели нове приміщення на 200 місць.
Віроломний напад німецько-фашистських загарбників на Радянський Союз перервав мирне соціалістичне будівництво. 25 червня гітлерівці окупували Головне. Вони встановили кривавий окупаційний режим. Німецько-фашистські загарбники та їх прихвосні — українські буржуазні націоналісти розстріляли і по-звірячому вбили 103 жителі села, 40 юнаків і дівчат примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Окупанти ліквідували радянські установи, колгосп, культурно-освітні заклади. Вони знищили багато селянських дворів, реквізували велику кількість худоби та іншого майна.
З перших днів війни населення Головного піднялося на боротьбу проти німецько-фашистських загарбників. 24 жителі села громили ворога на різних фронтах Великої Вітчизняної війни, серед них — М. Г. Гайовий. За мужність і героїзм, виявлені під час визволення міст Річиці, Старої Руси та під час боїв по ліквідації угруповання німецько-фашистських військ у Східній Пруссії, він був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня і кількома медалями.

В Головному активно діяло антифашистське підпілля. За його закликом населення саботувало заходи окупаційних властей, ухилялося від здачі сільськогосподарської продукції для потреб ворога. Частина жителів пішла в партизанські загони. Активними учасниками партизанського руху були Ю. Т. Абрамчук, С. П. Янчук та інші. Ю. Т. Абрамчук від початку окупації гітлерівцями села і до літа 1943 року був підпільником, а потім боровся в лавах партизанського загону ім. Ворошилова. С. П. Янчук перебував у партизанському загоні з лютого 1943 року по червень 1944 року. На його бойовому рахунку 32 вбиті фашисти, 2 знищені танки і 4 автомашини. У січні 1944 року в районі Головного протягом кількох днів діяло партизанське з’єднання під командуванням П. П. Вершигори. Партизани цього з’єднання за допомогою місцевих жителів розгромили гітлерівський гарнізон у сусідньому селі Кукуріках.

Народні месники подали велику допомогу військам Червоної Армії у визволенні Головного від німецько-фашистських окупантів. 20 липня 1944 року воїни 47-ї гвардійської дивізії 1-го Білоруського фронту вступили в село. Відразу ж після визволення в Головному відновили діяльність РК КП(б)У, районна і сільська Ради депутатів трудящих. З березня 1945 року почала виходити газета «Нове життя» — орган Головненського РК КП(б)У і районної Ради депутатів трудящих. Розгорнулись роботи по відбудові господарства, організації громадського порядку і допомоги фронтові.

Одним з важливих завдань була охорона громадського порядку і боротьба проти банд українських буржуазних націоналістів. Трудящі Головного активно підтримали заходи партійних і радянських органів. 6 жителів села вступили до групи охорони громадського порядку. Серед них особливо відзначився С. П. Янчук, який затримав 25 бандитів. У червні 1947 року банди, що діяли на території Головненського району, були розгромлені.

Прагнучи якнайбільше допомогти фронтові, трудівники Головного вже в серпні 1944 року здали на заготівельний пункт близько 2 тис. цнт хліба. Життєві інтереси Батьківщини вимагали швидкого збільшення виробництва продовольства. Долаючи великі труднощі, селяни Головного протягом 1945—1946 рр. відновили довоєнні посівні площі.

Райвиконком та виконком сільської Ради подали допомогу сім’ям, потерпілим в роки німецько-фашистської окупації, виділивши їм державні кредити та будівельні матеріали. Лише у квітні 1946 року трьом таким сім’ям було надано кредит у сумі 45 тис. крб. Велику допомогу дістали сім’ї червоноармійців та інвалідів Великої Вітчизняної війни.

З перших днів після визволення в Головному почалися роботи по його відбудові. Були відновлені приміщення районних установ, універмагу, бібліотеки. Розгорнулося житлове будівництво, було прокладено перші сотні метрів тротуарів. З кінця 1944 року стали до ладу кілька цехів райпромкомбінату. На початку 1945 року було відкрито районну лікарню на 15 ліжок. Напередодні 28-ї річниці Великого Жовтня почав працювати радіовузол. Відновили роботу Будинок культури, бібліотека, неповна середня школа.

Найважливішою подією в житті трудящих Головного було здійснення колективізації. У травні 1948 року 67 бідняцько-середняцьких господарств села організували колгосп, якому дали назву першої довоєнної артілі — «Правда». У цьому ж році до нього вступили ще 182 селянські господарства. Тепер артіль об’єднувала 249 дворів.

Господарство спочатку мало рослинницький напрям. Неподільний фонд його в 1949 році становив лише 7 тис. крб. Поступово артіль розвивалася і міцніла. Поряд із зерновими і круп’яними культурами (житом, озимою пшеницею, ячменем, вівсом, просом та іншими) зростала роль технічних культур, зокрема льону-довгунця. В 1949 році під цю культуру відвели 18 га, а з 1952 року — понад 60 гектарів.

З початку 50-х років у колгоспі дедалі більше уваги стали приділяти тваринництву. Питома вага його у валовій продукції господарства швидко зростала. Якщо в 1949 році поголів’я великої рогатої худоби налічувало 72 голови, в т. ч. 26 корів, то в 1956 році воно зросло відповідно до 299 і 70 голів. У 1956 році доход від тваринництва становив третину загального доходу господарства. Колгосп побудував типові тваринницькі приміщення, 2 зерносховища, критий тік, овоче-картоплесховище. Його неподільний фонд у 1957 році досяг 21,7 тис. крб., тобто збільшився втроє порівняно з 1949 роком.

У 1958 році колгосп «Правда» об’єднався з сусіднім колгоспом «40-річчя Жовтня». Укрупнена артіль дістала назву «Росія». Це велике колективне господарство рослинницько-тваринницького напряму. Воно об’єднує понад 600 дворів, має 5604 га землі, з яких 3503 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 1518 га орної. Артіль «Росія» почала розвиватися більш інтенсивно. За семирічку валовий збір зерна зріс з 6152 цнт до 8902 цнт, а валовий доход — на 88 проц. і становив у 1965 році 188 тис. карбованців.

Важливе значення для дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва мали рішення березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС, який розробив заходи, спрямовані на зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів, підвищення матеріальної заінтересованості трудівників села. Внаслідок поліпшення організації праці, впровадження передового досвіду в колгоспі збільшилася врожайність усіх культур. У 1968 році середній урожай з гектара становив: льону-волокна — 5 цнт, цукрових буряків — 372 цнт, картоплі — 120 цнт. Серед рільничих бригад перед веде бригада, яку очолює комуніст Б. І. Шум.

Дальшого розвитку набуло громадське тваринництво, питома вага якого у валовій продукції господарства постійно зростає. В 1958 році прибутки від реалізації продукції тваринництва становили 35,5 тис. крб., а в 1966 році —131,8 тис. крб. В 1967 році на колгоспній фермі було 980 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 310 корів. На 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено по 120 цнт молока, 30 цнт м’яса. В колгоспі багато майстрів-тваринників. Свинарка М. В. Солодуха в 1967 році одержала по 15 поросят від свиноматки, телятниця Т. В. Сулік домоглася щоденного приросту живої ваги телят по 650—700 грамів.

Рік у рік зростає машинно-тракторний парк колгоспу. У 1968 році він мав 12 тракторів, 4 зернозбиральні, 3 силосо- і 2 кукурудзозбиральні комбайни та 18 вантажних автомашин. Ця техніка забезпечує механізацію основних процесів виробництва. У 1968 році в колгоспі налічувалося 39 механізаторів проти 27 у 1964 році. Раціональним використанням сільськогосподарської техніки та господарським ставленням до неї відзначилися механізатори комуністи Я. В. Богдан, К. Д. Васютич, Ф. І. Герах та інші. Я. В. Богдан у 1968 році своїм комбайном скосив зернові культури на площі 287 га.

Валовий доход колгоспу в 1967 році збільшився до 212,9 тис. крб. Порівняно з 1964 роком вартість людино-дня у 1967 році зросла на 63 проц. і становила 1,63 карбованця.

У післявоєнний час в Головному почала розвиватися промисловість, в якій на кінець семирічки було зайнято 345 робітників. У селищі працюють овочесушильний завод, комбінат побутового обслуговування, черепичний цех і пилорама рай-промкомбінату, пекарня тощо. Провідним є овочесушильний завод, побудований у 1959 році. Тут працює 250 штатних і понад 130 сезонних робітників. Підприємство оснащене новітньою вітчизняною технікою; має консервний, сушильний і крохмальний цехи. Тут сушать і консервують овочі, картоплю, фрукти, переробляють ягоди, маринують гриби тощо. Його продукція йде в Москву, Ленінград, на Далекий Схід та Крайню Північ.

Завод щороку успішно виконує планові завдання, збільшує обсяг виробництва. Якщо в 1963 році він випустив валової продукції на 996 тис. крб., то в 1966 році — на 1218 тис. крб., виконавши планове завдання на 113,5 проц. Визначних успіхів колектив підприємства добився в ювілейному 1967 році. Напередодні 50-річчя Великого Жовтня він рапортував про дострокове завершення річної виробничої програми. За рік завод виробив продукції на 1280,6 тис. крб. Передовиками виробництва є апаратник І. С. Хацьор, закатниця Н. Н. Сулік, бригадир зміни комсомолка М. С. Сачук. Бригада крохмального цеху, очолювана комуністом І. С. Хацьором, з 1962 року носить почесне звання колективу комуністичної праці. В успіхах заводу — велика заслуга партійної організації, яка складається з 20 комуністів. Від своїх старших товаришів не відстає молодь. Вона гаряче підтримала заклик гідно зустріти 50-річчя Ленінського комсомолу. Комсомольці включилися у змагання за почесне звання зміни відмінної роботи.

За Радянської влади докорінно змінився зовнішній вигляд Головного. Селище зросло, чисельність його населення збільшилася більш ніж утроє. За післявоєнні роки тут збудовано понад 300 добротних будинків, у т. ч. 7 двоповерхових. Виросли нові вулиці — Калініна, Кірова, Ворошилова та ін. Селище електрифіковано і радіофіковано. З 1964 року струм для виробничих і побутових потреб воно одержує від Добротвірської ДРЕС. У селищі багато зроблено по озелененню вулиць. В центрі виріс молодий парк, посаджений делегатами XI районної комсомольської конференції на честь 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Чудовим місцем відпочинку є дендропарк Головненського лісництва.

Заможно і культурно живе населення Головного. Кожна сім’я має підсобне господарство. В особистому користуванні жителів у 1967 році було 649 корів, 880 свиней, багато овець і домашньої птиці. В селищі працюють 7 магазинів: сільмаг, 2 продовольчі, госпмаг, культмаг та інші. Зростає товарооборот торговельної мережі і купівельна спроможність населення. Якщо у 1967 році було продано товарів на 1880 тис. крб., то в 1968 році— на понад 2 млн. крб. У 1968 році в особистому користуванні жителів було багато пральних машин, холодильників, велосипедів, мотоциклів, радіоприймачів, телевізорів. До послуг трудящих чайна, 4 буфети, відділення зв’язку, готель, перукарня, майстерні побутового обслуговування, лазня.

З кожним роком поліпшується медичне обслуговування трудящих Головного. В селищі працює дільнична лікарня на 75 ліжок, яка міститься в новому приміщенні. Вона має хірургічне, терапевтичне, дитяче, інфекційне, акушерсько-гінекологічне відділення. При лікарні є поліклініка з терапевтичним, стоматологічним, рентгенологічним та іншими кабінетами. З 1958 року діє протитубдиспансер на 50 ліжок. Є аптека. На варті здоров’я трудящих стоять 11 лікарів і 39 медпрацівників з середньою освітою. Авторитет і повагу населення заслужила акушерка Н. X. Глікман, ім’я якої занесено на Дошку пошани Любомльської райлікарні.

Наслідком здійснення культурної революції була ліквідація неписьменності. Всі діти робітників, колгоспників і службовців навчаються. В селищі є середня школа. В 1966/67 навчальному році в ній налічувалося 690 учнів. Вона міститься в новому двоповерховому будинку з просторими світлими класами, кабінетами, майстернею, актовим залом. У 1961 році в селищі відкрили 8-річну школу-інтернат санаторного типу, де навчається до 300 дітей. Школа має гуртожиток, навчальний корпус, медкабінет, їдальню. В Головному працюють 95 вчителів, серед яких 16 уродженців селища. За багаторічну і сумлінну працю по навчанню і вихованню молодого покоління вчителів А. Г. Гайову і Н. А. Оксентюк нагороджено значком «Відмінник народної освіти». Добру славу заслужив педагогічний колектив школи-інтернату, який домігся високої успішності учнів. Тут добре поставлено виховну роботу, часто організовуються зустрічі учнів з колишніми членами КПЗУ, учасниками Великої Вітчизняної війни. В 1965 році комсомольці інтернату обладнали ленінську кімнату та кімнату бойової слави, виготовили альбом про міста-герої. В селищі є дитячі ясла і садок.

За Радянської влади понад 100 жителів Головного здобули вищу та спеціальну середню освіту. Серед них —вчителі, медпрацівники, інженери, техніки, спеціалісти сільського господарства, офіцери Радянської Армії. Так, А. Ю. Соловко має вчений ступінь кандидата медичних наук, І. В. Галян працює заступником керуючого трестом Харківнафтогазрозвідка, а І. Є. Оксентюк — головний архітектор Дрогобича.

Вогнищем культурно-масової роботи в Головному є Будинок культури. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності: хореографічний, хоровий, драматичний та інші. Є духовий оркестр. Учасники художньої самодіяльності часто виступають не тільки перед місцевими жителями, а й у сусідніх селах. В 1967—1968 рр. агіткультбригада Будинку культури дала понад 50 концертів. Гуртківці беруть участь у районних і обласних фестивалях, виїжджали з концертами у місто Мало-риту Білоруської РСР, Зарасайський район Литовської РСР, у складі районної концертної групи до міста Влодави Польської Народної Республіки.

В Будинку культури регулярно проводяться тематичні вечори, зустрічі молоді з ветеранами революційної боротьби, учасниками партизанського руху, передовиками виробництва, читаються лекції, доповіді. Щороку кінозал відвідують понад 60 тис. глядачів. На сцені Будинку культури виступають талановиті митці. Тут гастролювали ансамбль пісні й танцю Прикарпатського військового округу, циганський ансамбль, артисти Волинської обласної філармонії і обласного драматичного театру та інші.

В Головному є 3 бібліотеки з книжковим фондом понад 33 тис. примірників. Вони щорічно обслуговують близько 3,5 тис. читачів. У 1968 році бібліотека для дорослих видала понад 40 тис. книг. За виробничим профілем читачів складено списки рекомендованої літератури.

Важливу роль у житті селища відіграє селищна Рада депутатів трудящих, яка складається з 44 депутатів. Комсомолку М. С. Сачук було обрано депутатом обласної Ради депутатів трудящих. При селищній Раді є 9 постійно діючих комісій, які відіграють важливу роль у вирішенні завдань господарського і культурного будівництва. До роботи в них залучено 83 кращі представники колгоспного селянства, робітників та інтелігенції.

У справі комуністичного виховання трудящих значне місце належить первинній організації товариства «Знання», яка об’єднує 34 кращі представники інтелігенції та активу. У 1968 році вони прочитали для населення понад 220 лекцій. В 1968 році трудящі передплачували 5104 примірники газет і журналів.

За перспективним планом у Головному передбачено побудувати нові приміщення Будинку культури, 2 дитячих садків, середньої школи, ресторану і сільмагу.
Я. Я. СЕРПЕНІНОВ. А. Я. ЯКИМЧУК
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8876
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3562 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Головне (Головно), смт, Любомльський р-н, Волинська обл, Україна

Повідомлення АннА »

ЦДІАК
Українська назва Головне, с. Російська назва Головно, с.
Назва на 2009 рік
Приписні села
Адмін поділ за документами Володимир-Волинського пов. Волинської губ.
За адмін. поділом XIX ст. Володимир-Волинського пов. Волинської губ.
За адмін. поділом XXI ст. Любомльського р-н Волинської обл.
Церкви
Примітки

Тип Фонд Опис Справа
метрична книга 224 2 32 (к.ХІХ ст.) про хрещення
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “Літера Г”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 18 гостей