Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
Весна

Ще лютує зима хуртовинами, ще стоять тріскучі морози і лежать великі сніги, а в повітрі вже пахне весною. Здається, що зима хоче надолужити прогаяний час, а тому й лютує; але дарма, бо вже йде не до Різдва, а до Великодня...
-Лютий – це той місяць, що каже до людей: «Ех, якби я такий дужий, як умій батько, то я б бику-третяку роги скрутив!»
-А хто ж місяця лютого батько?
-Січень! – той був ще в повній силі; крутив, кріпив морозами, як хотів, а цей пнеться, дметься; а пройде «Громиця», - водою розіллється... (Зап. На Уманщ. – О.В.).
«Як, лютий, не лютує а на весну брів не хмар!»
«Вночі тріщить, а вдень плющить».
«Весна днем красна, а на хліб тісна» (М.Рильськ., стор.93-96.).
«Весною сій, осінню збереш» (Шв.Франко, Льв. 1901, стор.151.).
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
Сиропустна неділя
Вареники на Масляну годиться варити щодня: "вареники доведуть, що і хліба не дадуть!" Але не всі цього правила дотримувались. На сиропусну ж неділю "і бусурмени вареники їдять!" - а, мовляв, про нас, православних, і мови не може бути.
Щоб побачити відьму, треба в сиропусну неділю при вечері, виколупати з останього вареника сир, зав'язати у вузлик, покласти в рот і так тримати до ранку. Ранком, у "жилавий понеділок", належить піти до церкви і вистояти всю обідню на одному місці, не ворухнувшись. Вдома, після обідні треба сховати сир у гаманець і зберігати його разом з грішми аж до Великодня. "На Великдень, як переспівають "Христос Воскрес", стань на паперті. Котра з жінок до тебе підійде, та і є відьма..." (З оповідань Свирида Галушки).
Зберігши на запусти сир з вареника в роті, можна побачити не тільки відьму, а й домовика. Ось як про це розповідає Марія Д-ко, жінка понад 50 років з села Дітряхі на Чернігівщині:
"Коли починалися довгі осінні вечори, то звичайно мама або бабуся розповідали нам казки про всякі страхи... Я дівчинкою любила слухати про домовика і все хотіла його побачити. А я знала, що для того, щоб побачити домовика, треба на запусти залишити шматочок сиру з вареника в роті і так тримати його цілу ніч, а на всеношній перед Великоднем тримати його з собою у вузлику. Ранком на Великдень, прийшовши з церкви, треба було вилізти на хату і там можна було побачити домовика. Та все лихо було в тому, що я ніяк не могла зберегти того сиру у роті. Як тільки, було, прокинусь ранком - сиру в роті вже нема. Так я домовика і не побачила..."
На цей тиждень припадає багато прикмет. Кажуть: "Яка погода на сиропустну неділю, така й на Великдень буде", "Як сонце схлдить рано, то й весна рання буде" (Записано від Євгена П-ка).
Увечорі на "постові заговіни" старі люди жодили колись до рідних і знайомих "прощатися" - просити прощення за "кривди" чи "гріхи", заподіяні на протязі цілого року. Відвідують, бувало, і цвинтар, щоб і померлі простили їм.
Як ідуть, бувало, до живих, то ввійшовши до хати, вклоняються тричі кожному, не виключаючи і малих дітей. При цьому відбувається такий діалог:
- Прости мені!
- Бог простить!
- І в другий раз прости!
- Бог простить!
- І в третій раз прости!
- Бог простить!
Колись вірили, що страшний суд відбуватиметься в саме цей вечір. Богобоязливі люди на сиропустну неділю з хати не виходили, горілки не пили, а сиділи вдома і пригадували, чи багато гріхів наробили в цьому році...
На Слобожанщині чоловік не лягав спати з жінкою - "щоб вовк поросят не з'їв".
"Кінець м'ясниць справлялося не в м'ясопустну неділю, а в сю. Ладять ліпшу вечерю. Бідніші купують ґелетку сира, вівчого чи коров'ячого, і діляться ним; купують теля, вечором ріжуть і розпаюють між себе. По вечері казять єйця о чоло, переступають через поріг і їдять, аби так борзо перейшов великий піст.
Який буде день на Пущеня, такий буде Великдень. Який буде перший понеділок посту, такий буде по Великодні. Так само повідають про вівторок, среду і т.д.
В перший понеділок посту рано не їдять, полочуть горівкою зуби" (М.Зубрицький. Нар. кал. с. Мшанці Старомиського повіту. Матер. до укр.-русь. етнологіКолись вірили, що страшний суд відбуватиметься в саме цей вечір. Богобоязливі люди на сиропустну неділю з хати не виходили, горілки не пили, а сиділи вдома і пригадували, чи багато гріхів наробили в цьому році...
На Слобожанщині чоловік не лягав спати з жінкою - "щоб вовк поросят не з'їв".
"Кінець м'ясниць справлялося не в м'ясопустну неділю, а в сю. Ладять ліпшу вечерю. Бідніші купують ґелетку сира, вівчого чи коров'ячого, і діляться ним; купують теля, вечором ріжуть і розпаюють між себе. По вечері казять єйця о чоло, переступають через поріг і їдять, аби так борзо перейшов великий піст.
Який буде день на Пущеня, такий буде Великдень. Який буде перший понеділок посту, такий буде по Великодні. Так само повідають про вівторок, среду і т.д.
В перший понеділок посту рано не їдять, полочуть горівкою зуби" (М.Зубрицький. Нар. кал. с. Мшанці Старомиського повіту. Матер. до укр.-русь. етнології, т.ІІІ, Львів, 1900; стор.40).
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
"Жилавий" понеділок
Перший понеділок Великого посту називається "жилавий" понеділок, бо в цей день господині печуть житні коржі - "жиляники". Крім цих коржів, ніякої страви не готують, а їдять лише тертий хрін з буряковим квасом та редьку.
"Моя мати, бувало, як почують дзвін у цей понеділок, тричі перехрестяться і скажуть: "Хрін та редька!" Це значить, що вони не забули, а добре пам'ятають про піст" (З оповідань Свирида Галушки).
Хоч і пісна страва у цей день була, проте їли її, запиваючи горілкою. "Це, - казали колись люди, - ми зуби полощемо після Масляної, щоб - борони Боже - не залишилося поміж зубами чогонебудь соромного!" А тому цей понеділок ще називався "полоскозуб".
Господині, "полощучи зуби", пили горілку не чаркою, а новою покришкою від того горщика, в якому кашу варили - "щоб на пшениці зонú не було!"
Була колись ще й тертя назва для цього дня - "чистий понеділок". Чистий тому, що господині обіду не варили і їхні горщики залишалися чистими. В одній з приповідок, що виникла з народніх прикмет, говориться: "Як у чистий понеділок погода ясна, то й пшениця уродить рясна!" (Записано на Уманщині в селі Громах).
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
4 березня День преподобного Льва
Четвертого березня - день преподобного Льва. На Лівобережжі та на Київщині було колись повір'я: якщо хворий вночі перед цим днем побачить на небі падаючу зірку, то він у цьому році помре. До такого хворого, як до приреченого, зходилися всі рідні та знайомі прощатися: "Бо то його зірка з неба впала і вона з собою душу забере!" - говорили селяни.
Проте віра ця не була надто міцною, бо існувало багато оповідань, що заперечували віщування падаючої зірки, наприклад, таке:
"Був у нашому селі дід Мокій, здоровий, кремезний - дуб, а не чоловік! А як було йому п'ятдесят років, то схопило його за живіт - соняшниці напали чи там що... Лежав на лаві і стогнав. Було це саме на преподобного Льва, а ніч була місячна, гарна... І ось тоді побачив Мокій, що зірка з неба впала. Перелякався чоловік: схопився з лави, крику наробив... Діти, жінка - всі посхоплювались. "Що таке, що сталося?" - питають. Жінка його вже хреститися почала - думала: "Нечистий чоловікові приснився". А як почула про зірку, то й заголосила: "І на кого ти мене покидаєш?" - А Мокій з того переляку і про хворобу забув, болячку - як рукою зняло!... "Хай йому біс, - казав, - не буду більше хворіти". І не хворів. Ще п'ятдесят літ після того жив - два дні за сто літ перетягнув, а хворим не був... Тільки вже як помирав, то ліг на лаві і сказав жінці: "Затули вікно, Горипино, рядиною, хай своєї зірки не бачитиму, як падатиме з неба". Таке було..." (З оповідань Свирида Галушки).

___________

Віра в падаючу зірку не скрізь однакова. Так на Поділлі про падаючу зірку розповідають таку леґенду:
"Зірки - це Божі свічі на небі. Диявол чи то, пак, дідько по-нашому хоче, щоб і його свіча горіла разом з Божими. Як тільки той янгол, що свічі пильнує, кудись відвернеться, дідько - тиць та й поставить свою свічку. Але вона довго не горить, бо янгол ходить і оглядає, чи добре свічі горять, - побачить чортову свічку та й скидає її додолу, і ото ми бачимо, як вона падає" (С.Кордишівка на Поділлі).
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
Благовіщення
- Це велике свято, таке велике, що не можна працювати, навіть птиця не в'є свого гнізда в цей день. (Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7-го квітня за новим стилем або 25-го березня за старим.)
"На Благовіщення і птиця гнізда не в'є".
"На Благовіщення і птиця не несеться і кубла не в'є" (М. Номис, стор.9).
"Зозуля тому й несе яйця в чуже гніздо, що колись вила кубло в день Благовіщення" (Чуб., ІІІ, 10).
"Ніяка птиця не в'є гнізда в цей день, один тільки горобець не знає свята Благовіщення, бо він, бач, бусурмен поміж птицями".
"Якщо яканебудь птиця проспить Благовіщенську заутреню або в цей день зів'є гніздо, тоді віднімаються у неї крила на кілька день, і вона не може літати, а тільки бігає по землі, розчепіривши крила. Цього ніхто не може бачити, крім відьми, яка тоді не літає, а сидить тихенько вдома" (Від Св. Галушки, Київщина.).
Колись вірили, що на Благовіщення, як і на Великдень, сонце виходячи з-за гір, грає. (Терещенко Ол., VІ, 22.)
"Благовіщення... уважається великим святом - але не оргіястичного... а, навпаки, суворого, аскетичного характеру: все, що належить до зачинання, породу і т.д., обставлене різними суворими заборонами. Це - свято землі, супроти котрого наказується боязкий містицизм, щоб його чимсь не споганити, не порушити..." (Груш. І, 167.).
Від Введіння до Благовіщення не можна порати землі, бо "земля відпочиває і сили набирається", а від Благовіщення можна працювати коло неї, бо в цей день Бог благославляє землю " і всяке диханя" або - як кажуть гуцули: "Бог вкладає голову в землю, щоб її розігріти, і від того будиться вся живина, що спала в землі: муравлі, жаби, гади..." (Там же.)
Ранком, коли ще в церкві правиться служба Божа, випускають пташок з неволі - "щоб співали на волі, Бога прославляли та просили щастя-удачі тому, хто їх випустив" (Від Євд. С-к з Києва.).
Випускати птиць в день Благовіщення вважалося честивим ділом. Колись люди (переважно міщани) спеціяльно купували пташок, щоб у цей день було що випускати на волю (Вчені орнітологи протестують проти цього звичаю. Так Л. Б. Боме пише: "звичай випускати птиць "на волю" саме на весні - жорстокий звичай. Рання весна (а Благовіщення - це початок весни) один з найтяжчих періодів року в житті птиць... Випущені з кліток птиці на 100% стають жертвами хижаків, попадають під ноги коней або людей, під колеса автомашин або нарешті, просто гинуть від голоду". "Жизнь птиць у нас дома", 1951, стор.17. Або: "Особливо кепсько доводиться випущеним на весні з кліток зимуючим птицям. Влітку або навесні, коли немає ні ягід горобини, ні насіння ясеня, коли кіньський щавель не те, що не має насіння, але ледве утворює зав'язок, коли обсипалось насіння кропиви, випускають снігурів, які звикли взимку годуватися саме цими кормами". В. Г. Дормідонтов, "Птицы в неволе", 1930, стор.18.).
Прийшовши з церкви, господар випускає на волю, на сонце всіх тварин, навіть пса й кота вигонить на подвір'я - "щоб чули весну і самі про себе дбали" (Поділля.).
"Господар виганяє весь свій інвентар - худобу, дріб, бджіл і навіть пса на сонце, на волю, щоб чули весну і самі на себе старалися..." (Груш., І, 167.).
Якщо весна пізня, холодна, і в день Теплого Олексія пасічник не виставив на пасіку бджіл, то в день Благовіщення він виставляє вулики на пасіку при будь-якій погоді (Херсонщина.) У церкві в цей день святять проскури. Годуючи бджіл, пасічник висипає в мед потерту на порошок благовіщенську проскуру - "щоб бджоли роїлися".
Товчену на порошок благовіщенську проскуру змішують з землею і сіють на чотирьох кутах ниви - "щоб дощова хмара ниви не минала".
Благовіщенську проскуру заривають у землю - "щоб град посіву не побив".
Хворому на пропасницю дають благовіщенську проскуру, як ліки.
Благовіщенська проскура і стрітенська вода - цілющі, а тому їх зберігають на божнику поміж святими образами.
Щука-риба, зловлена і зварена на Благовіщення, має чародійну силу, бож це "благовіщенська щука". В кормовий мед пасічник висипає на порох потерту голову благовіщенської щуки, висушені і потерті на порошок мурашки і перець - "щоб бджоли були зубаті, як щука, працьовиті, як мурашки, і сердиті, як перець" (Слобожанщина й Полтава.)
"... У нашому селі був пасічник, дід Гордій; він, бувало, як вистависть колоду бджіл, то вкладе у вічко вулика череп благовіщенської щуки, щоб бджола пролазила поміж зубами: "Така бджола, - казав Гордій, - буде зубата і не дасть себе в обиду" (Київщина. З оповідань Св. Галушки.)
"Різні повірки, магічні акти, ворожіння зв'язані з сею основною ідеєю: розбудження землі і скритого в ній життя" (Грушевський, І, 168.).
В цей день рано-вранці молодиці йдуть в ліс, трясуть березу і збирають насіння, вірячи, що з нього виросте розсада капусти.
Господині до схід-сонця сіють розсаду - "щоб капуста рано поспіла і головата була".
Не можна рукою торкатися до бурякового насіння, бо виросте з нього редька. Не можна брати курячого яйця в руки, бо вилупиться курча з двома головами. (Іванківці на Переяславщині.)
Якщо хтось бажає мати шапку-неведимку, то повинен взяти в цей день вужа, відрубати йому голову, взяти три горошини і закопати їх разом з головою вужа на покуті. До Великодня ці горошини проростуть; їх треба вирвати і піти з ними до церкви. Там ходить дідько в золотій шапці і всіх смішить, а його ніхто не бачить, бо то шапка-неведимка. Треба підкрастись і схопити ту шапку. Дідько буде викупляти її, даватиме великі гроші, але брати не слід... (Чуб., ІІ, 10.) "бож звісно: дідькові гроші - черепки".
Все, що народиться в цей день - погано ростиме, бо "від благовісного теляти добра не ждати" (М. Номис, стор. 9.). Благовісне яйце під квочку не кладуть.
Бог благославляє в цей день рослини, і все починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава...
"Як знайдеш у цей день ряст (Ряст - багаторічна трав'яниста рослина з підземною бульбою, з подвійно трійчастим листям; квіти зібрані в ґронах. В Україні відомі 7 видів рясту, а найпоширеніший в наших лісах ряст порожнистий (Corydalis cava Schveig). Квітки цього виду пурпурові або білі.), то зірви, кинь під ноги, топчи й промовляй: "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!". "Топтати ряст - жити, "не топтати рясту" - вмерти. "Мабуть, йому вже рясту не топтати", - кажуть про кволого чоловіка, що має скоро вмерти. "Недовго з того часу стара ряст топтала - через тиждень чи що і вмерла" (Грінч., ІІ, 144.)
Те саме кажуть і про сон-траву (Сон-трава або сон (Pulsatilla). Багаторічна трав'яниста рослина, з коренивищем і прикореневими листками. На Україні відомо 6 видів, в тому числі "сон український" - Р. ucrainika (Ugrin.). Квіти українського сону фіялкові або червонувато-фіялкові, ззовні пухнасті. Див. "Фльора УРСР", V, 89.): "Дай, Боже, діждати, сон-траву топтати!"
Якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дівчина знайде квітку первоцвіту (Первоцвіт (Primula veris L.). Леґенди про цю квітку надруковані в журналі "Нові дні" за квітень 1952 - О. Воропай "Квіти". Тут лише згадаємо, що квітка ця в Баварії (Німеччина) теж віщує дівчатам весілля; іноді цю квітку там називають "Heiratsschlüssel". У Швейцарії, навпаки, первоцвіт - це квітка "Verschmähter Liebe".), то це знак, що цього літа вона заміж піде. "Первоцвіт - віщун дівочого весілля". Це - чародійна квітка, і про неї скрізь, по всьому світі розповідають багато казок, леґенд та переказів.
Проліски (Пролісок (Scilla verna L.), род. лілійних - Liliaceae- Трав'яниста рослина з підземною цибулькою; квіти сині, п'ятипелюсткові, своїм виглядом нагадують зірки.) - символ надії, щастя, молодої краси. "Як знайдеш пролісок на Благовіщення, зірви й поклади в пазуху. На Великдень, як заспівають "Христос Воскрес!", вийми з пазухи і поклади під святими образами на щастя" (Від Галини М-ко, с. Кордищівка на Поділлі.).
"На Благовіщення рано-вранці налий у миску холодної води, поклади пролісок і вмийся - на красу" (Ольга Д-ко з Харківщини.)
На Благовіщення дівчата виводять по обіді, коло церкви перший весняний хоровід: "Кривий танець". Побравшись за руки, дівчата довгою черідкою бігають поміж трьома вербовими кілочками, застромленими в землю, і співають:

Ми кривого танцю йдемо,
Кінця йому не знайдемо, -
То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину...

... А ми кривому танцю
Не виведемо кінця,
Його треба вести,
Як віночка плести...

Виспівуючи ці слова, дівчата плетуться в танці одна поміж одною. Потім, знову побравшися за руки, йдуть хороводом і співають:

Дівки-чарівниці терем будували,
Терем будували, вікон не виймали,
Щоб не вилетів сивий соколонько
Та щоб не виніс дівочої краси,
Дівочої краси, весняної роси...

Наприкінці хороводу дівчата ніби розмовляють з весною:

Вже ж весна воскресла, -
Що ж ти нам принесла?
- Принесла вам росу,
Дівочую красу!
(Див. О. Степовий, "Українські народні танці", 1946, стор. 10. Там цей хоровід описано докладніше.)

"Кривий танець" - це не тільки зустріч, вірніше, привітання весни - це ще й символ пробудженої життєвої енергії.
До цього часу весну тільки "виглядали" та "закликали", а тепер вона вже тут, вона вже прийшла і вступила в свої права. "Кривим танцем" дівчата ніби кажуть весні: "Добридень".
На цей день існує багато прикмет:
Якщо перед сходом сонця на Благовішення ясно й тихо, то буде добрий врожай на збіжжя.
Яка погода на Благовіщення, така й на Великдень буде.
Якщо на Благовіщення лежить сніг, то літо буде неврожайне.
Якщо на Благовіщення мороз, то буде багато огірків. (Київщина.)
Якщо ранком на Благовіщення туман, то це віщує розлив ріки Бугу або повінь взагалі. (Старокостянтинів.)
"До Благовіщення зими не кляни!" - бо, мовляв, вона ще може вернутись.
"До Благовіщення кам'яна зима!" (Ів. Франко, "Гал.-русь. народ. приповідки", стор. 59.)
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
8 квітня Благовісника
Благовісником наші селяни називають архангела Гавриїла (Собор архангела Гавриїла - 8-го квітня за новим стилем або 26-го березня за старим.). Народ вірив, що архангел Гавриїл - володар блискавки. "Ілля - володар грому, а Гаврило - блискавки. Обох, було, святкуємо, бо грім і блискавка страшні для нас, хліборобів". Святкували Благовісника - "щоб Гаврило хати не спалив" (Від Г-ко, понад 60 р., с. Кожухів на Поділлі.).
За стародавнім віруванням у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну, а тому "після Благовісника кожен день можна сподіватися грому".
В різних місцевостях України є багато казок і леґенд про грім і блискавку. В усіх цих оповіданнях народ намагається дати своє пояснення цього грізного явища природи.
В селі Старосілля на Чернігівщині дітям кажуть: "Грім і блискавка - це тому, що Бог Гаврилові золоті ключі передає небо відмикати, щоб дощ землю змочив". В тому самому селі є й таке пояснення: "Це Бог Саваоф каменем як кине, то камінь по небі котиться і гуркотить, аж іскри летять - від того грім і блискавка".
На Київщині (с. Громи) пояснюють: "Як збереться велика хмара, то архангел Гавриїл сідає на неї, як на коня верхи, і б'є золотою різкою - від того грім і блискавка". Далі: "Грім і блискавка землю будять, щоб прокидалася, бо вже весна".
У Літинському повіті на Поділлі є така леґенда: "Блискавка - це хмари розриваються, щоб архангел Гавриїл бачив, де чорти ховаються, та щоб міг слідкувати за стрілою, яку пускає в нечисту силу. Чорт верткий; як біжить, то крутиться - ото і стріла за ним викрутаси робить".
На Херсонщині, землях колишнього Запоріжжя, існує своє "козацьке" пояснення грому і блискавки: "Коли чуємо, що грім гримить, то це з небесної гармати святий Юрій і архангел Гавриїл стріляють у нечисту силу. Святий Юрій кулі закладає, а архангел Гавриїл ґніт запалює - від того грім і блискавка".
На Вінничині кажуть: "Як перед ударом грому з блискавки робиться хрест, то це архистратиг Михаїл хрестом благославляє, а архангел Гавриїл стріляє в чорта".
У Канівському Повіті: "Як гримить, то це Ілля по небі їздить, а блискає, то це Гаврило квіткою махає".
На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирають плота - "щоб спина не боліла"
Господарі в день Благовісника носили в церкву хлібні зерна для посвячення на посів. Прийшовши додому, вони змішували зерна з насінням.
Від Благовісника починають сіяти ранні ярі зернові - овес, ячмінь та ярову пшеницю. Отже Благовісника святкували перед першими яровими посівами.
В західньоукраїнських леґендах Благовісник наділений ще більшою силою - там він володар сонця. А що сонце найголовніше з усіх небесних світил, то й "Благовісник старший від Великодня".
До цієї приповідки - "Благовісник старший від Великодня" Іван Франко дає таке пояснення: «"Благовісник" - свято Благовіщенє, але якось персоніфіковане. Оповідають, що коли Благовіщенє трапиться в той самий день, що Великдень, то насамперед треба відправити службу"святому Благовісникові", а тільки тоді можна починати Воскресеню. Раз трапилося десь так, що забули се зробити: відправили "резурекцию", відчиняють хрестом церковні двері, чекають на схід сонця, щоб зачинити воскресну утреню, а тут сонце не сходить. Чекають, чекають, уже й перелякалися, а сонце таки не сходить. Тільки тоді пригадали собі, що забули відправити що слід святому Благовісникові; відправили - і зараз розвиднилося (чув у Нагуєвичах)» (Д-р Ів. Франко. "Галицько-руські народні приповідки". Львів, 1901 р., стор. 59. Пояснення: "Благовісник" - свято Благовіщенє помилкове.).
В усіх цих народніх леґендах, як бачимо, Благовісник або архангел Гавриїл наділений значно більшою силою, ніж йому в християнській релігії належиться. Отже, за образом Благовісника, імовірно, криється якесь стародавнє божество. В дальшому ми зробимо спробу розв'язати цю загадку.

Ярило
В сусідній з нами Білорусі, де збереглося багато стародавніх звичаїв, була (а, можливо, існує ще й досі) традиційна забава дівчат п. н. "Ярило".
Забава відбувалася так: одну з дівчат, звичайно найкращу, іменували Ярилою, її одягали в білу керею (а як було, то обгортали білим покривалом), на голову клали вінок з весняних квітів і садовили на білого коня, що був припнутий до стовпа десь у полі або на вигоні, де земля вже протряхла.
І ось навколо Ярила на білому коні дівчата ходили хороводи і співали веснянки, в яких вихваляли цього Ярила за те, що він ходить по полях і

... гдзѣ жь іонъ нагою,
Тамъ жито копою,
А гдзѣ жь іонъ ни зырне,
Тамъ колосъ зацьвице...

Ярилові, як бачимо, дається білий кінь, а це звичайний атрибут мітичного бога сонця. А що забава на його честь відбувається на початку весни, перед першими яровими посівами - саме тоді, як ми святкуємо Благовісника, то це дає нам підставу висловити припущення, що з приходом християнства архангел Гавриїл замінив стародавнього Ярила.
В мітології балтійських слов'ян був колись Яровіт, який мав своїм завданням - як і Білоруський Ярило - на весні оживляти природу, бути плододавцем та володіти сонцем. Але, крім цих обов'язків, Яровіт був ще й вояком, щось на зразок грецького Ареса або римського Марса.
Наш Благовісник теж, як бачимо з леґенд, не тільки відмикає небо, щоб дощ землю змочив, не тільки вимагає для себе молитви, бо інакше сонце не зійде, - він ще й воює з нечистою силою: пускає стріли в чорта, палить з козацької гармати і взагалі дуже нагадує вояка.
Щождо "білоруського Ярила", то він зовсім не належить тільки білорусам, бо походить він і з наших країв, з України-Руси, він - киянин. На це маємо такі докази. Літописець Нестор (ХІ століття) поруч з Перуном, Хорсом, Дажбогом і Стрибогом назвав ще й Симарьгла. Ім'я це довгий час було загадкою для дослідників слов'янської мітології. Пізніше звернули увагу на те, що Христолюбець у своєму "Слові", повторюючи за Нестором імена поганських богів, ім'я Симарьгла розділив і записав так: "Вѣрують в перуна.. і в сима, і в рьгла" (за списком ХІV стол.). З цього приводу Александер Фамінцин пише таке:
"Вважаю, що найправильнішим з усіх читань цього загадкового імени буде Сима Ерьгла (або Сема Ерьгла). Замінивши ъ г літерою ы - а така заміна, при переписуванні, літери ы двома літерами ъ г, очевидно, дуже легко могла трапитись, - ми одержимо Сима Ерыла (або Сема Ерыла), тобто знахідний відмінок від Симъ (або Семъ) Ерылъ або Ерыла" (Божества древнихъ словянъ, СПБ, 1884, стор. 223.).
І дійсно, ім'я Ерило, Еріло, Ярило, Яріло ще й досі живе в устах усіх східно-слов'янських народів: назва урочища "Ярилове поле", народна назва "Ярило"...
Щождо слова "Симъ" (або Семъ), то його поясняють сабінським (Сабіняни - це старо-італійський народ, сусіди латинців, жили в гірській країні між Умбрією і р. Анієне (ст. Аніо), частково злилися з римлянами. УЗЕ, ІІІ.) "Semo" що значить геній або півбог (В "лексикону славено-росского и именъ тлъкованія", Київ, 1627, Памва Беринда слово "Симъ" пояснює, як "слава, достойность", а старовинний "Азбуковникъ" перекладає "Симъ" словом "совершенъ".).
Збереглася стародавня леґенда, імовірно, київського походження. В цій леґенді говориться, що Великий Грім прокидається на весні від довгого сну, сідає верхи на чорні хмари, як на коня і, їдучи над землею, б'є її золотою різкою-блискавицею.
Земля прокидається, одягається в розкішну сукню з квітів і зелені - все навколо оживає: ліси, поля, діброви... І почав тоді Ярило по ночах ходити. Де він ступить ногою - ярина виросте, як подивиться на поле - квіти зацвітуть, гляне в ліс - пташки защебечуть, а у воду гляне - риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторох і на кого гляне, у того серце коханням спалахне. Торкнеться у сні молодого хлопця - кров закипить, дівчину зачепить - як іскра спалахне. І виходять дівчата й хлопці надвечір на Ярилове поле хороводи водить та пісень співати. Не зчуються, не зоглядяться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки роси...
Білоруси уявляють собі Ярила молодим гарним парубком, який їздить верхи на білому коні, в білій кереї, з вінком квітів на голові. В правй руці він тримає людську голову, а в лівій - сніп житніх колосків.
Наш Ярило ходить пішки в білій кереї з вінком маків і хмелю на голові. В правій руці він носить серп, а в лівій - сніп жита, пшениці та всякої пашниці.
Раньої весни прихід Ярила відзначається хороводами та піснями, а на початку літа, під час заговін на Петрівку, буде похорон Ярила - весела забава молодиць, куди дівчат і хлопців не допускають (Див. "літо", частина ІІІ.).
Отже, Ярило або Яр-хміль (так він іноді називається в леґендах) - це чоловічий образ весни, ніби пара дівчині-весні. Поетична уява наших предків не допускала самотности на весні, бож у такий веселий час все повинно бути в парі.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
9 березня "Обретіння"
Свято знайдення голови Івана Хрестителя або "обретіння" стало в народі святом "обретіння" Перше і друге віднайдення Чесної Голови св. Іоана Хрестителя - 9 березня за новим стилем або 24-го лютого за старим). В цей день "чоловік до жінки обертається, і птахи обертаються з вирію". "Обертаються до нас головами, збираються летіти до нас". "Діти - від хліба, а птахи - до гнізд" (Михайло Грушевський. "Історія укр. літератури", ч.1. Київ-Львів, 1923. Стор.166). "На обретіння прилітають з вирію птахи; це святий Іван чудом своєї голови повертає їх назад додому" (Запис від Ганни Г-к, с. Кордишівка на Поділлі).
В цей час і справді відбувається масовий приліт пернастих гостей. Першим прилітає жайворонок (Жайворонок польовий (Alauda arvensis), з громади горобцевих. Зимує в північній Африці або в Індії, прилітає до нас на початку березня, а відлітає в жовтні. Живе в полях, там і в'є гніздо просто на землі. Кладе від 3 до 6 плямистих яєчок. Починаючи співати, жайворонок швидким летом підіймається вгору, описуючи велику спіралю. Згори летить спочатку повільно, а потім раптово складає крильця і "каменем" падає додолу. Живиться комахами, хлібними зернами і насінням бур'янів. П'є росу з лиця трави, і це дозволяє йому жити і в посушливих степах південної України) - справжній благовісник весни в Україні. Він з'являється на наших полях тоді, як сніг ще лежить на горбках і долинах, але весна вже з кожним днем, з кожною годиною все певніше перемагає зиму.
В одній з народніх веснянок про жайворонка дівчата співають:

Чом ти, жайворонку, рано з вирію вилетів:
Іще по горах сніженьки лежать,
Іще по долинах криженьки стоять!

А жайворонок ніби відповідає їм:

Ой, я тії сніженьки крильцями розжену,
Ой, я тії криженьки ніжками потовчу!

(За П. Чубинським. ІІІ, стор. 110)

Селяни по жайворонках ворожать на врожай: якщо жайворонки летять високо над землею, то це вони "до Бога летять молитися" - буде врожай на збіжжя. Якщо ж жайворонки летять над землею низько, то це вони "загубили ціп по дорозі" - буде неврожай.
Прилітають веселі граки (Граки - Corvus frugilegus) і відразу ж приступають до побудови своїх гнізд. Звичайно вони вибирають для гніздування високі, рідко ростучі дерева, і на невеличкій площі поселяється кілька сотень, а то й тисяч граків. Одна пара в'є гніздо поруч з іншою парою, і при цьому всі разом щось дуже голосно говорять між собою чи, може, сперечаються за "будівельний матеріал", який вони безсовісно крадуть один в одного. У свякому разі граки підіймають такий галас і метушню на деревах, як циган на ярмарку, а звідси і народня загадка: "Дорога розлога, на дубі - ярмарок" (М.Номис. Згадки. Стор. 292. "Укр. нар. припов. таке інше"). Відповідь: граки на деревах.
Вслід за граками летять з вирію дикі гуси (На Україні водиться кілька видів диких гусей, то але найбільш розповсюджений вид - сірі гуси (Anser anser). Від цього виду походять і наші свійські гуси (Anser domesticus). Всі види диких гусей на УКраїні є лише літніми мешканцями, а на зиму відлітають у вирій). Вони починають летіти дуже рано: ще сніг лежить на полях,ще ставки й озера не розмерзаються. Летять вони в цей час табунами, дуже високо і, переважно вночі; їх легше почути, ніж побачити, бо під час лету гуси іноді кричать - перегукуються між собою.
Іноді трапляється так, що гуси летять одинцем або парами - це вони, імовірно, відбилися від своїх табунів. Такі гуси летять значно нижче над землею і переважно вдень. Коли вже зробиться тепліше, розтане сніг на полях, розіллються весняні води, замерехтить перша зелень, - табуни гусей летять низько над землею і час від часу сідають на полях десь поблизу води: відпочити, попоїсти, попливати...
Коли діти побачать вперше на весні диких гусей, то підкидають у гору солому і гукають: "Гуси, гуси, нате вам на гніздечко, а нам на здоров'ячко!" Цю солому матері збирають і кладуть на гніздо під квочку - "щоб курчата водились" (Див. М. Номис. "Укр. приказки, прислівъя и таке инше" 1864).
"У нас, було, як летять дикі гуси з вирію, а діти побачать їх, то гукають: "Гуси, гуси, зв'яжу вам дорогу, щоб не втрапили додому!" (Запис. від Марфи М-к з с. Надлак на Херсонщині).
"На весні, як тільки на горбках сніг злізе, ми з братом, бувало, бігаємо за село на вигін та виглядаємо гусей, а як побачимо, то гукаємо: "Гуси, гуси, колесом - червоним поясом!" Це щоб вони почули нас і почали кружляти на одному місці" (Запис від І. П. з Київщини).
В цей час летять з вирію і дикі качки.: крякви, чирки, крохалі та чубатий гоголь. Подібно до гусей, качки спочатку летять великими табунами високо над землею, що ще покрита снігом. Але, як тільки розтане сніг і ріки звільняться від льоду, качки летять низько над землею і сідають на ті місця, які їм сподобаються - звичайно на ріки, ставки, озера...
Коли вже льоду на ріках нема і дикі качки з вирію прилетіли, дівчата колись "замовляли" на тепло і на щастя, викликаючи з сухого очерету птаха-гоголя. Ось як розповідає про це добродійка Марія Г-ко (Походить з південних районів Київщини. Село назвати відмовилась):
- Цього я вже сама не робила, а мої мама, було, розказують, що як вони дівували, то оце йдуть ранком з коромислом по воду, стануть над річкою і замовляють...Як гоголь випливе з осоки чи з очерету, то це добре: весілля буде або літо весело пройде, а як не випливе гоголь, то це - казали - доля забарилася".
- А як же вони замовляли?
- Та як? ... оце стануть і говорять: виплинь, гоголю, винеси літо, щастя... Я вже все позабувала, як там вони говорили".
Але замовляння птаха-гоголя відоме в етнографічній літературі (Див. М. Грушевський. "Історія укр. літ." ч. !. Київ-Львів, 1923. Стор.166). Ось воно:

Ой, виплинь, виплинь, гоголю,
Винеси літо з собою,
Винеси літо, літечко,
Зеленеє житечко,
Хрещатенький барвіночок,
Запашний васильочок!

(Існує три види барвінку: малий барвінок (Vinca minor L.), великий барвінок (Vinca major L.) і барвінок трав'янистий (Vinca herbacea W. et K.). Всі ці три види зустрічаються в Україні. Всі види барвінку мають сині квіти (Vinca major іноді зустрічається з білим цвітом) і темнозелене листя, що зберігається і в зимку. За цю свою повсякчасну зеленість барвінок у народній традиції вважається символом вічного кохання та тривалого щастя і вплітається у весільний вінок молодої. Барвінок часто згадується в українських народніх піснях, казках, переказах та заклинаннях. Вживається в народній медицині. Квітка барвінку вважається чародійною і в багатьох інших европейських народів, наприклад, в англійців, голляндців та німців.
Запашний васильок (Ocimum basilikum), рослина з роду губоцвітих, цвіте в липні і на початку серпня. Рослина ця вимагає багато тепла, а тому поширена лише в південних районах України. На Херсонщині - у великій пошані в місцевого населення; там васильок росте і в дикому стані, і плекається у квітниках. Вживається в народній медицині, а добутий пахучий олієць іде на приправу горілки. Часто згадується в народніх піснях).

Раньою весною повертається з вирію і чорногуз (Чорногуз звичайний або білий (Ciconia alba). Хоч і рідко, проте зустрічається на Україні і чорний чорногуз або гайстер (C. niga). Цей останній ніколи не гніздиться поблизу людських осель, а лише в лісах, на високих, міцних деревах. Обидва види чорногузів зимують в Африці та в Індії, прилітають до нас у березні, і відлітають у серпні місяці. Перед подорожжю у вирій чорногузи збираються великими табунами) - великий птах з довгою шиєю і довгими міцними ногами. Коли він летить, а крила його згорнені, то нам здається, що він увесь білий, і тільки його хвіст (гуз) чорний. Коли ж чорногуз випростує свої крила, ми бачимо, що це лише кінці крил та довге покривне пір'я чорне, а хвіст, як і все тіло, білий. Імовірно, що від "чорного гуза" походить і назва птаха. Але крім цієї, загальнопоширеної назви, у різних місцевостях України чорногуз ще має такі назви: боцюн, бусель, бусел(в), бузько, лелека.
Звичайно чорногузи гніздяться по лісах, десь поблизу озера, ріки, болота - там де плодиться багато жаб, які разом з гадюками та вужами є головною поживою для цього птаха. Згадаймо прислів'я: "Ковтнув, як бузько жабу!" і приповідку: "На кожній сіножаті і віл пасеться, і бузько жаби ловить!" (Див. М. Номис. "Укр. приказки, присл. и таке инше". Стор. 154).
Але далеко не всі чорногузи гніздяться по лісах: велика їх частина селиться у близькому сусідстві з людиною і є напівсвійськими птахами. У нас на Україні чорногуз в'є своє гніздо на хаті, клуні або великих днревах - дубі, липі, - що ростуть на подвір'ї чи в саду. Гніздо в'ється не на один рік, а на багато років. Кожної весни, коли пара чорногузів повертається з далекої подорожі, вони лише підправляють своє старе гніздо і там виводять звичайно двоє пташенят.
Старі чорногузи - відважні і розумні птахи, вони не бояться людей до яких звикли. Молоді ж чорногузи, коли вперше прибувають у незнайому їм місцевість, спочатку боязкі, полохливі, завжди насторожені. Але як тільки вони помітять, що люди поклали для них дерев'яне колесо на даху будівлі або на вершині дерева (колесо звичайно буває основою для величезного гнізда чорногуза), то відразу ж догадуються, що це доброзичливе запрошення, і починають будувати гніздо. Розпочавши будівництво, чорногузи вже не бояться людей, якщо - розуміється - люди їх не турбують навмисно.
За народнім віруванням господарство, в якому є гніздо чорногуга, є щасливим (Колись, у доколгоспній Україні, в селах Чернігівщини, Полтавщини, Київщини та Поділля селилося багато чорногузів. Якщо митці малювали селянську хату, то завжди з гніздом чорногуза на даху, бо без кього додатку хата не вважалася типовою українською. Тепер же, у всякому разі перед останьою війною, гніздо чорногуза на селянській хаті стало рідкістю. За нашим спостереженням, кількість чорногузів у селах України різко зменшилася після тирдцятих років - тобто після насильницької колективізації і голоду на Україні. Цікаво, чи звернули на те увагу орнітологи України, а якщо звернули, то чим і як вони пояснять зменшення кількости цих корисних птахів?) і забезпеченням від пожежі: "Чорногуз хату від лиха береже" - кажуть селяни на Херсонщині. Руйнувати гніздо цього птаха - великий гріх, та й небезпечно, бо "хто зруйнує гніздо боцюна, у того хата згорить" - кажуть на Поділлі.
Колись на Поділлі, як господар, було, побачить бусла вперше, то простягає до нього шматочок житнього хліба і каже: "Бусел, бусел, на тобі гальвоту, дай мені жита копу!" Цим він закликав урожай на своє поле (Записано в селі Олександрівці, Хмельницького району на Вінничині. У М. Номиса ("Укр. приказки, присл. й таке инше" стор. 7) до цього звичаю є така пимітка: "Примовляє дітвора на Благовіщення, показуючи буслеві свячені хлібці").
Якщо дівчина побачить вперше на весні бусла літаючим, то це знак, що вона буде все літо веселитися; якщо побачить, що бусел ходить або стоїть на ногах, то не матиме великого успіху в своєму дівуванні ціле літо. Найгіршою прикметою для дівчини є те, якщо вона побачить вперше на весні сидячого бусла: "сидітиме ще довго в дівках" (В селі Кордишівці на Вінничині).
"... Як були ми ще дітьми, то на весні, бувало, побачимо лелеку, коли вона летить і головою крутить - то в один бік, то в другий: свого гнізда шукає. Ми махаємо руками і кричимо їй: "Лелеко, лелеко, - до соени далеко, а де твої яйця?!" - А вона ніби відповідає нам: "На бару!" - Тоді кожен з нас кричить: "Я яєчка зберу, а кубельце потовчу!" - Буває так, що птах почне кружляти вгорі над нами: літає колами, а нам здається, що це він нас просить, щоб ми його яєць не брали..." (З оповіді Свирида Галушки. Між іншим, слід відмітити, що чорногуз не видає ніяких звуків, крім хрипкого шипіння; але своїм довгим дзьобом він досить голосно і виразно стукотить).
На Херсонщині діти, побачивши на весні чорногуза, співають (точніше - вигукують) пісеньку:

Чорногуз, дядьку,
Зроби мені хатку
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок!

А на Київщині про чорногуза і горобця співають жартівливу пісеньку:

А горобець впився, з чорногузом бився,
Як ударив чорногуза, чорногуз звалився!

(Чубинський. Т. V., стор. 1124)
На Чернігівщині, якщо хочуть висловити співчуття нещасливому мандрівникові, то кажуть: "Облітав, сердега, море й землю, як лелека!" (Б. Грінченко. Словник, т.ІІ, 1907).
В середній смузі України маленька жвава пташка ремез (Ремез (Remiz, Aegithalus, Authoscopus) - рід синиць. Дрібна пташка з гострим, довгастим дзьобом, з довгими закругленими крильми та коротким хвостом. Гніздо ремеза - це по-мистецькому вив'язаний м'який кошик з боковим вхідним отвором. Гніздо справді нагадує рукавичку, що причеплена до гіллячки і висить над водою. В побудові гнізда бере участь не тільки самичка, але й самець) перша починає вити на весні своє гніздо. На Київщині селяни кажуть, що саме в день Обретіння, коли інші птахи тільки починають летіти з вирію, ремез уже в'є своє гніздо-рукавичку. Ремезова "рукавичка" звичайно висить на тоненькій галузці верболозу, що похилився над водою: річкою, або ставком.
На весні дівчата співають про ремеза таку пісню:

Ой, ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на льодоньку;
Буде льодок розтавати,
Твоє гніздо забирати.
Увий собі в темнім лісі,
В темнім лісі, на орісі:
Будуть оріх оббирати,
Твоє гніздо оглядати...

Ось так дівчата радять ремезові горіх, а потім явір і сосну, але в кожнім дереві знаходять якусь невигоду, і нарешті радять таке:

Увий собі у дівиці,
У дівиці, у світлиці,
Там їй будеш приспівати,
Будеш її звеселяти...

(Потебня, а за ним і М. Грушевський, в пісні про ремеза вбачають паралелю до парубка, якому радять в одній з різдвяних колядок не ставити світлоньки ні у кого, тільки у милої. Див. М. Грушевський, "Історія української літератури", ч. 1., Київ-Львів, 1923. Стор.167).
Цими словами пісня робить натяк на тих дівчат, що зустрічають весну самітніми, без пари, їх - мовляв - немає кому розважати, то хай хоч ремез потішить засмучених дівчат своєю піснею.
Пісня про ремеза імовірно була колись дівочою веснянкою, а в пізніші часи перейшла до різдвяного циклу, як величальна пісня для дівчини.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
"Хрестя"
На Хрестя або на Хрестопоклінному тижні, в середу - "середопістя" (Третя неділя Великого посту зветься Хрестопоклінна, тиждень - Хрестопоклінний, а середа Хрестопоклінного тижня - середопістя) чи ще інакще - "поклони" На Київщині та на Лівобережжі колись господині на цей день пекли хлібини у формі хреста - "хрестопоклінний хліб". Одну частину тих хлібин споживали, а другу - зберігали в коморі, зариваючи в зерно-насіння аж до часу посіву. Ідучи в поле сіяти ячмінь, овес або ярову пшеницю, господар брав з собою хрестопоклінний хліб. Ось як про це розповідають колишні селяни, тепер уже поважні віком люди, що зберегли в своїй пам'яті звичаї старовини:
"...Колись, було, як господар їхав сіяти, то брав ті хлібини з собою в поле.
- А що ж він робив з тими хлібинами в полі?
- Та як хто зумів, не всі однаково. Мій батько, було, приїдуть на ниву, покладуть хліб на землю, моляться Богу, а тоді їдять кусник того хліба і примовляють: "Дай, Боже, і на той рік їсти свій хліб". А мій дядько, мамин брат, брав з собою в поле дві такі хлібини: одну їв, а другу закопував на ниві в землю, щоб краще та земля хліб родила" (З оповідання Івана Глушака, чоловіка понад 60 років, родом з Полтавщини).
"...А у нас на Київщині, ще як самі хазяйнували, то тільки перший хліб, як витягнуть з печі, клали в зерно-насіння, а всі інші хлібини споживали, як звичайно. Коли виїдуть, бувало, в поле, то кладуть хрестопоклінний хліб на ниві, стають обличчям до сонця, моляться а потім набирають жменю зерна з сівні, сіють зерном два рази навхрест і примовляють: "Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Господи, поможи, Господи, благослови. Дай мені, Боже, щастя!" Сіючи першу сівню, жують хрестопоклінний хліб. Бувало, весна пізня, і хліб зо два тижні лежить у зерні - засохне, а то й поцвіте. Просто не вгризеш його; тоді розмочували в свяченій воді і їли" (Записано від Семена К-ка з Київщини).
"Якщо в цей день у полі над сівачем заспіває жайворонок, буде добрий урожай на збіжжя. А як жайворонки літають низько над землею і не співають, - жди посухи" (Прикмети з Слобожанщини, Таврії та Херсонщини).
"...Я з-під Лубень. Наша родина була велика: батько, мати, дві сестри і нас, синів, троє. Було, мати печуть "хрести" на Поклінну, а батько кажуть: "Спечи, Ялино, мені і хлопцям на щастя!" Ото мати й спечуть чотири "хрести" окремо. В один, як виробляють хліб, вкладуть у середину гроші. Коли хліб спечеться, батько беруть ті чотири "хрести", занесуть до комори і зариють у зерно. Як прийде пора сіяти, батько беруть ті "хрести", і ми, всі четверо, їдемо в поле. В полі обійдемо ниву навкруги, станемо обличчям до сонця, помолимось, а тоді кожен бере з воза один "хрест" і ламає: у кого "хрест" з грішми, той щасливий, тому й треба починати посів" (Зап. від Тимоша Чорнія).
"...Щоб нива не заростала бур'яном, треба, їдучи на посів, одягнути ту сорочку, в якій ішов до сповіді та причастя. Тато, бувало, як прийдуть з церкви, то зразу ж скидають сорочку і кладуть у скриню, щоб чиста була на той день, як доведеться в поле на посів виїжджати..." (Зап. від С. Я-ко з Харківщини).
У селі Кам'янка на Лівобережжі заривали в землю череп'яний посуд з свяченою водою - "щоб посухи не було". У селах Чернігівщини заривали, бувало, шматки полотна, яке лежало в церкві на плащаниці - "щоб був добрий урожай на збіжжя" (Записано від Марії Г-ль з Лівобережжя).
"Хто чесно постує у Великий піст, той на Хрестопоклінному тижні, опівночі з середи на четвер, може почути шум і тріск - це піст переламався" (Зап. від Марії Т-к з Київщини).
"На Хрестя ворона хрест кладе, починає гніздо вити. Скоро буде нестися..." (З села Старосілля на Чернігівщині. Про хрестопоклінний хліб - див. П. В. Иванова «Жизнь и повѣрья крестьянъ Купянскаго уѣзда, Харьковской губ.» Харьковъ, 1907).
Востаннє редагувалось 17 квітня 2022, 16:17 користувачем D_i_V_a, всього редагувалось 1 раз.
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
"Всеїдний"тиждень
Тиждень перед масляною зветься "всеїдним". Якщо на всеїдному тижні зі стріхи висять довгі льодові бурульки, "бджола мідна буде" (від слова мід - мед). Якщо на цьому тижні курка нап'ється води з калюжі, - чекай теплої, погідної весни. Виє хуртовина - "Всеїдна в гості їде!" А як хуртовина на першому тижні Великого посту, то кажуть, що це "Масляна їде дитину шукати, бо бач, загубила, коли п'яна з гостей їхала!"...
На Лівобережжі тиждень перед Масляною зветься "рябий", бо в середу і п'ятницю треба постувати. "Всеїдним" же зветься попередній тиждень, бо весь тиждень за церковним уставом можна їсти скоромне.
Масляна складається з трьох частин: зустріч у понеділок, кульмінаційна точка або "перелом" у "широкий" четвер" і "прощальна неділя".
"Не завжди котові масляна!"
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Re: Звичаї нашого народу - Олекса Воропай та інші...

Повідомлення D_i_V_a »

D_i_V_a писав:Олекса Воропай
(29 лютого за старим стилем) Касіянів день
День преподобного Касіяна припадає на 29-те лютого за старим стилем, отже - тільки на високосні (переходові) роки.
В народніх приповідках і леґендах Київщини та Лівобережжя цей святий виглядає понурим і злим чоловіком. "Чому ти Касіяном дивишся!" - кажуть дітям, що позирають на людей з-під лоба. Або: "Касіян оком накинув - не буде з цього народженого добра!" Останній вираз найчастіше застосовується до телят, лошат та іншого молоднику свійських тварин; але інколи він стосується і до дітей, що народилися в Касіянів день. "Гей, верни, Касян круто!" ("Касіян" і "Касян" - в українській мові вживаються обидві ці форми. Див. Г.Голоскевич, "Правописний словник". Нью-Йорк, 1952.) - кажуть тому чоловікові, що намагається зробити комусь кривду, але при цьому виявляє свою безсилість.
В одній з леґенд, записаній на Харківщині, преподобний Касіян нагадує казкову особу "з довгими віями аж до землі" (Цей образ використав Микола Гоголь у своїй повісті "Вій").
"...У Касіяна такі довгі брови і вії, що він нічого не бачить. Один раз на чотири роки Касіян піднімає свої вії і дивиться понурими очима. Лихо тому, на кого він гляне: гляне на людей - мруть люди, гляне на тварин - дохнуть тварини, гляне на поля - все сохне..."
"У Касіяна брови довгі - нижче колін. В Касіянів день не можна до схід-сонця виходити з хати, щоб він не глянув, бо як гляне - помреш!
- А як треба до худоби вийти: напоїти чи їсти дати. Як тоді? - На Касіяна до схід-сонця і пес з будки не вилізе, а не те, щоб чоловік з хати виходив. Касіян сердитий, не милує!
- А чого ж він такий сердитий?
- Він, бач, сердиться на людей, що його день не празникують, не шанують. Я від людей чув таку казку: "З'явився Касіян перед Богом у капелюсі, в рукавицях, з прутиком в руках - геть чисто, як наш панич, бувало, ходить. Прийшов він до Бога і почав жалітися на людей, мовляв, святого Миколу шанують, почитають, на його ім'я церкви будують, а мене й не згадують..." (З розмови з селянином Тимошем С-ко, що походить з Охтирки на Харківщині. Продовження цієї казки - див. "Миколая".)
-Е, діду, ви таке говорите! Тож Касіян преподобний, він же святий, він з чортами боровся. Від Ликери Походенчихи, що в чорницях була, я чув таку казку:
Святий Касіян цілих три роки сидить над чортом і б'є його по голові молотком. Б'є його на те, щоб не мав нечистий часу обдумати свої пляни на людську загубу. Б'є чорта Касіян день-у-день і не дає йому спам'ятатися. Цю роботу Преподобний лишає тільки в день своїх іменин - один раз на чотири роки, тоді він іде до церкви і молиться Богові, щоб Бог дав йому більше сили в боротьбі з нечистим. З церкви Касіян повертається тоді, коли вже починає світати - цілу ніч молиться. А як з церкви прийде, то знову береться за своє діло: молота в руки і - чорта по голові!... В той час, коли преподобний Касіян молиться Богові, чорт вільний. Він вилазить із безодні на поверхню землі, і все, на що він подивиться, гине. Подивиться на худобу - здихає, подивиться на людей - мруть люди, подивиться на поля - все сохне, все гине від очей нечистого. Ось чому на Касіянів день не можна з хати виходити саме тоду, як розвидняється..."
Отже, не всі народні леґенди зображують преподобного Касіяна таким страшним. Оповідання Ликери Походенчихи, що за молодих літ була в монастирі, як бачимо, малює Касіяна справжнім святим, який бореться з нечистою силою.
Цікаво, що Тиміш С-ко - людина вже понад шостий десяток - вислухав переказане мною оповідання колишньої черниці, махнув рукою і сказав: "Е, на світі всякі казки є - всіх не переслухаєш!" (Про день преподобного Касіяна див.: П. В. Иванова. «Жизнь и повѣрья крестьянъ Купянского уѣзда, Харьковской губерніи» Харьковъ, 1907).
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Відповісти

Повернутись до “Багатонаціональна Україна + Етно”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 12 гостей