Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Відповісти
Аватар користувача
D_i_V_a
Повідомлень: 9525
З нами з: 01 березня 2016, 10:52
Стать: Жінка
Звідки: Київ
Дякував (ла): 6280 разів
Подякували: 3675 разів
Контактна інформація:

Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Повідомлення D_i_V_a »

День КОНСТИТУЦІЇ незалежної України 2022 - особливий день...
Щось таке зовсім незрозуміле до тепер, враз стало таким важливим і необхідним...
Дідкі(о)вський, Тишкевич, Садовський, Лукашевич, Домарацький, Денбицький, Білінський, Стефанський, Дименський, Бе(а)рлинський,
Пустовіт, Павленко, Бургала, Борсук, Слабошевський
Онацький
г. Муром - Гостев, Зворыкин, Шелудяков, Пешков?
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Повідомлення АннА »

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ Пилипа ОРЛИКА 1710 = ПАКТИ ТА КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО 1710

"ПАКТИ ТА КОНСТИТУЦІЇ ЗАКОНІВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО" 1710 ("Договори і постанови прав і вольностей військових…") – договір, укладений між обраним гетьманом П.Орликом та козацькою старшиною і козаками Війська Запорозького. В історіографічній традиції має назви: "Договір", "Хартія", "Угода", "Акт", "Конституція", "Державна конституція", "Конституція Пилипа Орлика", "Бендерська конституція", "Козацька конституція", "Конституція Української гетьманської держави", "Перша конституція України", "Конституція Війська Запорозького", "Українська конституція" тощо.

"Пакти та конституції..." ухвалені 16 (5) квітня 1710 в умовах відступу військ І.Мазепи з території України після поразки в Полтавській битві 1709. Підготовлені за результатами т. зв. Бендерської комісії 1709, окремих нарад генеральної старшини під час виборів нового гетьмана на старшинській раді, яка відбулася на території осман. фортеці Бендери (нині м. Тігіна, Молдова; див. Тягиня). Скріплені присягою обраного на раді гетьмана П.Орлика, його підписом та держ. печаткою Війська Запорозького. Затверджені 21 (10) травня 1710 швед. королем Карлом ХII як "протектором України" в документі під назвою "Підтверджувальна грамота пактів королем Швеції" ("Confirmatio horeem Pactorum a Rege Sueciae").

Як політико-правовий акт "Пакти та конституції..." мали широке застосування: 1) визна-чали взаємовідносини між гол. суб'єктами політ. системи Укр. козац. д-ви – гетьманом і козац. старшиною; 2) були зводом узаконених і неузаконених норм, що в разі відвоювання Лівобережної України та Правобережної України відповідно в Росії й Польщі регулювали б діяльність держ. влади, у т. ч. конституювали територіальний, церк., політ., екон., фінансовий, правовий і суд. устрій об'єднаної України, а також визначали права й обов'язки її станів; 3) стали маніфестом до міжнар. спільноти, який post factum публічно оголошував про причини відмови Укр. козац. д-ви від політ. зверхності Моск. царства та вказував на мотивації її переходу під протекторат Швед. королівства.

"Пакти та конституції..." збереглися в 4-х редакціях: основний (варіант № 1) та скорочений (варіант № 2) тексти на латинській, а також два тексти на староукраїнській (варіанти № 3 і 4) мовах. Повна назва угоди: "Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis inter illustrissimum Dominum Philippum Orlik, neolectum Ducem Exercitus Zaporoviensis, et inter Generales, Colonellos, nec non eundem Exercitum Zaporoviensem, publico utriusque partis laudo conventa ac in libera electione formali juramento ab eodem illustrissimo Duce corroborata, anno Domini 1710, Aprilis 5, ad Benderam" ("Пакти та конституції законів і вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького та між генеральними старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах"). Слово "пакти" (з лат. "pactum") тут означає "договори", "угоди", "умови", а "конституції" (лат. "сonstitutiones"; множина) – "постанови", "рішення", "закони". У Речі Посполитій "конституціями" називали постанови вищого законодавчого органу влади – вального сейму (див. Конституції сеймові). Скорочений латиномовний текст "Пактів та конституцій..." має назву "Conventa Pactorum inter Ducem et Exercitum Zaporoviensem conventorum, in compendium brevi stylo collecta" ("Затверджені умови договору між гетьманом і Військом Запорозьким, у стис-лому огляді зібрані"). У перекладі з латинської варіант № 1 був уперше опубл. М.Маркевичем 1842 в Москві. Староукр. текст "Пактів та конституцій..." мав назву: "Договоры и постановлєня Правъ и вольностєй войсковыхъ межи Яснє вльможнымъ Его Милости Паномъ Филиппомъ Орликомъ, новообранымъ войска Запорожского Гетманомъ, и межи Енеральными особами, Полковниками, а тымъ же войскомъ Запорожскимъ сполною зъ обоихъ сторонъ обрадою утверженные при вольной елекціи формальною присягою отъ тогожъ Яснє вельможного Гетмана подтверженные Року отъ Рождества Христова 1710, месяца априля 5:". Очевидно, що базовий латиномовний текст документа зроблено для нового протектора України короля Швеції та міжнар. спільноти, скорочений – для королів. канцелярії, а староукр. варіант – із метою оголошення в Україні та на Запорозькій Січі. Гол. автором і редактором "Пактів та конституцій..." був П.Орлик. Також в опрацюванні їхнього проекту та ухваленні брали участь: небіж і найближчий радник гетьмана І.Мазепи А.Войнаровський, кошовий отаман Запороз. Січі К.Гордієнко, прилуцький полковник Д.Горленко, генеральний обозний І.Ломиковський, генеральний бунчужний Ф.Мирович, генеральний осавул Г.Герцик, генеральний писар І.Максимович, генеральний суддя К.Довгополий, а також ін. старшини та козаки – Ф.Нахимовський, І.Герцик, О.Герцик, В.Ломиковський, І.Ломиковський, М.Ломиковський, Іваненко, Карпенко та ін. Безпосередньо над документом працювали з 2-ї пол. лютого (за ст. ст.) 1710, при цьому декілька разів посланці з Бендер їздили до Лівобереж. України для консуль-тацій з окремими представниками уряду І.Скоропадського. Преамбула і положення "Пактів та конституцій..." приймалися почергово в результаті дискусій консенсусом. Джерелами "Пактів та конституцій..." були оригінали й копії текстів договорів (їхні проекти, у т. ч. й дипломатичні "інструкції") гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Тетері, І.Брюховецького, П.Дорошенка, І.Самойловича з монархами Речі Посполитої, Моск. царства, Османської імперії, Кримського ханату та Швед. королівства, що були укладені в 2-й пол. 17 ст. Окрім того, укладачі "Пактів та конституцій..." взорували на тогочасні європ. політ. теорії Ф.Аквінського, Ю.Алімпія, Н.Макіавеллі, Ж.Бодена, Ф.Бекона, Й.Альтузія, Д.Локка, Г.Гроція, С.Пуфендорфа та ін., керувалися політ. доцільністю й відштовхувалися від звичаєвих норм, правових засад і політ. практики, які існували від часу постання ранньомодерної Укр. д-ви.

Внук мазепинця І.Ломиковського генеральний хорунжий 1754–60 Микола Ханенко (1693–1760) зберігав у своєму фамільному архіві повний лат. текст "Пактів та конституцій..." (варіант № 1), який перейшов у спадок його нащадкам – новгород-сіверському повітовому маршалку Михайлу Івановичу Ханенку (1818–52) та його братам Олександру (1816–95) й Івану (1817–91). Текст, збережений у козацько-старшинській родині Ханенків, було вперше опубліковано О.Бодянським 1847. Рукопис латиномовної преамбули "Пактів та конституцій..." (варіант № 1) зберігається у фондах Нац. архіву Швеції в Стокгольмі (фонд "Cosacica", ч. 1), а його копії – у ЦДІА України в Києві (фонд 2236: Архівна Україніка: Документи з фондів зарубіжних архівів: Копії, опис 1: Копії документів Стокгольмського державного архіву, Швеція, справа 71, арк. 1–6). Скорочена рукописна редакція "Пактів та конституцій..." лат. мовою (варіант № 2) також міститься у фондах Нац. архіву Швеції в Стокгольмі, копії – у ЦДІА України в Києві (фонд 2236, опис 1, справа 72, арк. 1–7). Текст "Пактів та конституцій..." староукр. мовою (варіант № 3) зберігається в Рос. держ. архіві давніх актів у Москві (фонд 13, опис 1, рік 1710, справа 9, арк. 1–20) у вигляді написаної скорописом серед. 18 ст. діловодної копії, яка поміщена в таблицю із графою для перекладу окремих малозрозумілих укр. слів і словосполучень на рос. мову. 1792 до Санкт-Петербурга від колиш. запорожців був переданий оригінальний текст "Пактів та конституцій..." (варіант № 4) і двох підтверджувальних грамот швед. короля Карла ХII, а у 1800 ці документи були "сообщены в архив для сохранения" (Рос. держ. архів давніх актів, Москва, фонд 124, опис 2, рік 1710, справа 12, арк. 1–18). Україномовний оригінал за власноручним підписом П.Орлика засвідченим печаткою Війська Запорозького, було віднайдено київ. архівістами на чолі з О.Вовк наприкінці 2008 і вперше опубліковано 2010. Впродовж 18 ст. різномовні копії цього документа знаходилися в Генеральній військовій канцелярії в Глухові. Копія староукр. тексту (варіант № 3) вперше побачила світ 1842 завдяки М.Маркевичу, вдруге – О.Бодянському 1859. Оригінал скороченого тексту з Нац. архіву Швеції (варіант № 2) скопійований Н.Молчановським 1899 та опубл. В.Кордтом 1930. Ще один текст лат. мовою був віднайдений у 1920-х рр. І.Борщаком в особистому архіві Орликів у замку Дентевіль неподалік Парижа (Франція), однак при повторному перегляді цього архіву А.Жуковським та О.Пріцаком 1987 натрапити на даний документ не вдалося.

"Пакти та конституції..." складаються зі вступу-преамбули, 16-ти статей і присяги новообраного гетьмана. У преамбулі викладалася коротка історія укр. народу, легітимізувалося існування козац. стану та обґрунтовувалися становлення Укр. козац. д-ви, а також її відхід від Речі Посполитої і добровільне піддання під владу моск. царя. Проаналізовано українсько-рос. відносини від 1648 до поч. 18 ст. та українсько-швед. стосунки 1653–57 і 1708–09. Наголошувалося на тому, що Моск. царство всіляко обмежувало права "Війська Запорозького і вільного руського народу", через що Б.Хмельницький налагодив міцні стосунки зі Швед. королівстом. Ішлося про відновлення українсько-швед. відносин за правління І.Мазепи, які продовжувалися в умовах еміграції. Осн. мотивацією піддання швед. королю оголошувалися "відновлення і зміцнення зневажених своїх прав і вольностей", звільнення України з-під "московського ярма" та боротьба проти "тиранського іга" рос. царя Петра І. Вказувалося на причини обрання на гетьман. посаду "за стародавнім звичаєм і давніми законами" П.Орлика, який мав "Раду радити, уряд радити і провадити". Наприкінці преамбули зазначалося, що іменем Бога ухвалених "Пактів та конституцій..." має дотримуватися як новообраний "вільним голосуванням" гетьман, так і його наступники на гетьман. посаді. Стаття 1 "Пактів та конституцій...", опираючись на екскурс в історію православ'я"від часів панування хозарських каганів" до повстання Б.Хмельницького, проголошувала захист правосл. віри в Україні та відновлення діяльності Київ. митрополії під зверхністю Константиноп. патріарха. Також на користь розбудови правосл. церков в Україні заборонялося проживання представників "чужовір'я". Стаття 2 обґрунтовувала встановлення кордонів і забезпечення територіальної цілісності Укр. козац. д-ви, яка мала об'єднувати Правобережжя, Лівобережжя та Запорожжя. При цьому йшлося про "недоторканність українських кордонів" (лат. – Іntegritas limitum Ukrainensium) та "прикордонні українські землі" (Ukrainensibus vim inferre). Швед. король повинен виступати гарантом цілісності України, а під час укладення майбутнього мирного договору з Моск. царством доби-ватися "відшкодування всіх втрат, яких завдано Україні воєнними діями" та повернення на Батьківщину захоплених у цих діях полонених козаків. Стаття 3 зобов'язувала гетьмана налагодити мирні "побратимські" відносини з Крим. ханатом, які б надалі не порушувалися. У статті 4 йшлося про політико-правовий статус Війська Запороз. Низового, яке "заслужило собі невмирущу славу незліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі". Окреслювалися територіальні межі володінь Запороз. Січі, для чого гетьман мав домагатися під час майбутніх шведсько-моск. переговорів очищення від рос. військ фортець і укріплень уздовж Дніпра. Гетьман мав також надавати "всіляку допомогу" для захисту Січі. Згідно зі статтею 5, стародавній козац. монастир у Трахтемирові (нині село Канівського р-ну Черкас. обл.; Державний історико-культурний заповідник "Трахтемирів") мав бути поновлений та разом з усіма угіддями, а також містечками Переволочна і Келеберда на Полтавщині, Переволочанською переправою через Дніпро, Кодацькою фортецею і "рікою Ворсклою з млинами" перейти під юрисдикцію Війська Запороз. Низового. Обумовлювалося положення щодо заборони всім "визначнішим людям світського і духовного стану" ловити рибу у володіннях запорожців по Дніпру від Переволочної до гирла річки, а також право на володіння запорожцями "річками, протоками і всіма визначеними угіддями у Дикому Полі аж по Очаків". У статті 6 вказувалося на порушення попередніми гетьманами (очевидно, ішлося про Д.Многогрішного, І.Самойловича та І.Мазепу) звичаю колективного ухвалення рішень на догоду "необмеженої влади" та "самоуправства", через що, на думку укладачів договору 1710, в Україні розпочалися різні негаразди, у т. ч. "утиски посполитих", "насильний розподіл посад", "зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства". З огляду на це в "Пактах та конституціях..." виписувався окремий закон, що регламентував: 1) статус генеральної і полкової старшини, які оголошувалися "чільними (народними генеральними) радниками в нашій Вітчизні"; 2) процедуру й квоту делегування на Ген. раду представників від полків як адм. одиниць Укр. козац. д-ви; 3) права та обов'язки гетьмана, ген. старшини, полковників і ген. радників, які утворювали своєрідну вищу палату Ради, де мали разом "радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи"; 4) скликання Ген. ради, яка за спец. універсалом гетьмана мала щорічно проводитися в "гетьманській резиденції" 3-ма сесіями під час великих церк. свят – на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці. Обрані на Раду мали право "вільними голосами" відкрито "виказувати і заявляти про порушення прав та вольностей вітчизняних"; 5) управління Україною поза сесіями Ген. рад, яке покладалося на гетьмана; 6) питання зовн. політики й міжнар. відносин вирішувалися гетьманом разом із ген. старшиною на "таємних та публічних нарадах"; 7) питання присяги "відповідної форми" всіх членів Ген. ради, які повинні були "особисто присягнути на вірність Вітчизні, на щиру відданість гетьманові, а також на сумлінне виконання обов'язків своєї посади". Отже, встановлювалася колегіальна форма управління Україною, адже кожний вибраний від полку як адм. одиниці репрезентував не лише козацтво, а й представників ін. станів, що проживали на його території. Уряди полковників і сотників також були виборними й підлягали періодичній звітності, а відтак – переобранню чи необранню на Радах. Стаття 7 визначала повноваження Генерального військового суду, до якого передавалася "кримінальна чи якась інша" справа. У статті 8 ішлося про права ген. старшин (які "постійно перебувають при боці гетьмана"), а також обов'язки дворових "слуг" гетьмана. Стаття 9 встановлювала повноваження Військ. скарбу та ген. підскарбія. Тут же виписувалися повноваження гетьмана у фінансово-екон. сфері, який "до військового скарбу й приходів, які до нього належать, не має належати і на свій персональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми чиншами і доходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу". Свої прибутки гетьман мав отримувати від індукти з Гадяцького полку, Шептаківської сотні та Почепівських і Оболонських "маєтків". Окрім того, гетьман не мав права "самовладно" привласнювати собі громад. маєтності, угіддя Війська Запорозького, а також розподіляти їх серед "інших людей". У цій статті встановлювалися норма виборів у кожному з полків по 2 підскарбії від "козаків і посполитих", а також їхні обов'язки. Cтаття 10 обмежувала свавілля укр. можновладців та встановлювала норми взаємовідносин між "військовими і посполитими урядовцями" й залежними від них категоріями населення. Зверталася увага на корупцію серед вищих і середніх станів, окремі представники яких "жадобою власного зиску заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів". Протидією цьому мало стати положення про вибір "вільним голосуванням" на полковницькі, сотенні та ін. посади. У статті 11 йшлося про пільги для козац. вдів і сиріт, яких, зважаючи на постійні військ. дії та загибель козаків під час походів, було на той час в Україні дуже багато. Статті 12 та 14 встановлювали права укр. міщан, купців і селян. Стаття 13 обумовлювала статус м. Києва та ін. міст із магдебурзьким правом: "Столичне місто Київ та інші українські городи з магістратами своїми в усіх правах та привілеях наданих, щоб були заховані непорушно, повагою сього акта елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі". У статті 15 йшлося про забезпечення існування найманих, т. зв. сердюцьких, підрозділів у структурі укр. війська. Стаття 16 унормовувала організацію торгівлі та податкової системи на всій території Укр. козац. д-ви. До осн. тексту додавалася присяга новообраного гетьмана, який зобов'язувався дотримуватися та впроваджувати в життя положення угоди в "усіх розділах, уривках, поняттях і клаузулах", бути вірним і відданим "нашій Вітчизні" та дбати про її "суспільне благо і соборність".

Творці "Пактів та конституцій..." оперують поняттями "Вітчизна", "Військо Запорозьке", "Україна", "Мала Русь", "руський народ", "козацький народ" та ін. Слово "Вітчизна" в осн. латиномовному тексті (варіант №1) "Пактів та конституцій..." вживається 40 разів, при цьому з означенням "руська" – 5 – та "роксоланська" – 3 рази. Як тотожні використовуються такі поняття, як "Русь" – 1 раз, "Мала Русь" – 2, "Роксоланія" – 6 – та "Україна" або ж "український" – 7 разів. Це, зокрема, простежується у визначенні "Столичне місто Русі, Київ, та інші міста України" (Metropolis Urbs Rossiae, Kiiovia, caeteraeque Ucrainae civitates). Не раз вжито поняття "козацький народ", зокрема як "войовничий прадавній козацький народ, колись званий хозарським". Поняття "руський народ" переважно вживається у сполученні з терміном "Військо Запорозьке": "Військо Запорозьке і закріпачений, пригноблений руський народ", "Військо Запорозьке і вільний руський народ", "із Військом Запорозьким і народом руським" та ін. Поняття "запорозький" вжито 46 разів для позначення "Війська Запорозького" як корпоративної військово-політ. структури, а також назви ранньомодерної Укр. д-ви – Гетьманщини або ж Гетьманату. Термінологічне означення "Військо Запорозьке низове" вживається для маркування автономного утворення Запороз. Січ. Визначення "реєстрові" та "запорозькі" козаки об'єднуються терміном "все Військо Запорозьке". У тексті "Пактів та конституцій..." староукр. мовою (варіант № 3) лат. означення "роксоланський" і "руський" скрізь подаються як "малоросійський" (малороссійский), хоча поряд із цим вживаються терміни "Україна" (Украина), "Украйна" (Украйна) та "український" (украинский). Якщо в латиномовному тексті подається поліетнонім "Московська імперія" (Moskovitico Imperio), то у староукр. тексті він звучить уже як "Держава Московська" (Государство Московское). При цьому щодо узагальненої назви ін. світ. д-в вживається таке поняття, як "Панство" (польс. "państwo" – д-ва).

"Пакти та конституції..." закріплювали незалежність від Моск. царства й Речі Посполитої, але визнавали протекторат Швед. королівства. За окремим законом, який вписувався до "Пактів та конституцій...", проголошувалася станова республіка у формі Гетьманату. Виборна Генеральна рада та обраний на ній правитель-гетьман ставали одночасно законодавчим, контрольним і розпорядчим вищими владними органами. Кримінально-суд. справи відходили до компетенції Ген. військ. суду, фінансові – Ген. скарбу. Реалізація "Пактів та конституцій..." була обмежена внаслідок несприятливої міжнар. ситуації, постійних військ. дій та поразки українців у Полтавській битві 1709. Однак протягом кількох років конституційні положення частково діяли на теренах Правобереж. України завдяки походам 1711 і 1713 військ гетьмана П.Орлика та визнанню його влади місц. населенням. Звістка про укладення "Пактів та конституцій..." в умовах продовження Північної війни 1700–1721 змусила рос. царя Петра I вжити певних заходів щодо повернення запороз. козацтва під свою владу, що, однак, не завершилося успіхом. Під час перебування протягом 1714–42 у Швеції, Греції та Туреччині гетьман в еміграції П.Орлик і його оточення домагалися дипломатичними засобами поновити свою владу над Україною і впровадити "Пакти та конституції..." в політ. практику. Деякі положення договору знайшли відгук у низці документів пізнішого часу, зокрема в "анонімній записці" (т. зв. Мала конституція) 1720-х рр. з архіву І.Скоропадського, політ. "записках" Г.Политики 2-ї пол. 18 ст. та ін.

Договір 1710 відображав світоглядні цінності козац. старшини кінця 17 – поч. 18 ст. та засвідчив її прагнення унормувати життя за власними звичаями, традиціями й законами. Цей політико-правовий акт враховував інтереси не лише козацтва (гетьман; старшина – генеральна, полкова й сотенна; ген. "радники"; реєстрові, низові та прості козаки; козац. дружини, вдови і "осиротілі сім'ї"; сердюки й компанійці; дворові гетьман. та старшинські "слуги") як провідної верстви, а й регламентував життєдіяльність ін. укр. станів – духовенства, міщанства, купецтва і селянства. Усі ці категорії населення тогочасної України творцями "Пактів та конституцій..." об'єднувалися в поняття "народ". Положення договору 1710 узагальнили накопичений протягом попередніх століть державотворчий потенціал укр. народу й стали ідеологічним підґрунтям для подальших його виступів за незалежність. "Пакти та конституції..." заклали основи розвитку вітчизн. конституціоналізму но-вої та новітньої доби і стали визначною історичною пам'яткою нац. та європ. політичної думки 18 ст.

Публікації: Маркевич Н. История Малороссии, т.4. М., 1842; Переписка и другие бумаги шведского короля Карла ХII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, генеральского писаря Филиппа Орлика, киевского воеводы Иосифа Потоцкого на латинском и польском языках. "Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете", 1847, кн. 1; Бантыш-Каменский Д. Источники Малороссийской истории, ч. 1–2. Там само, 1859, кн. 1, ч. 2; Эварницкий Д. История запорожских казаков, т. 3. СПб., 1897; Pacta et constitutiones legum libertatumque... Lausanne, 1916; Кордт В. Матеріали із Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII – початку XVIII ст. В кн.: Український археографічний збірник, т. 3. К., 1930; Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика: 1710 рік. К., 1994; Історія Української конституції: Збірник документів. К., 1997; Конституція Української Гетьманської держави: Староукраїнською, латинською, українською та англійською мовами. Львів–К., 1997; Універсали Івана Мазепи 1687–1709. К.–Львів, 2002; Орлик П. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані твори. К., 2006; Україна – Швеція: На перехрестях історії (XVII–XVIII ст.). К., 2008; Вовк О.Б. Конституція Пилипа Орлика: Оригінал та його історія. "Архіви України", 2010, № 3–4; Договори і постанови. К., 2010; "Пакти і Конституції" Української козацької держави (до 300-річчя укладення). Львів, 2011.
ЧУХЛІБ Тарас Васильович
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Повідомлення АннА »

Джерело-Енциклопедія Історії України (Інститут історії України НАН України)

КОНСТИТУЦІЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТРЕТЬОГО ТРАВНЯ 1791 (офіц. назва – Ustawa rządowa – Урядовий закон) – Осн. Закон Речі Посполитої, ухвалений 3 трав. 1791 Чотирирічним або Великим (Wielki) сеймом (1788–92). Перша в Європі та друга у світі після США ухвалена парламентом конституція; регулювала діяльність держ. влади, а також визначала права та обов'язки громадян. Ввела до вжитку поняття "громадянин" ("obywatel"), під яким треба було розуміти кожного мешканця Речі Посполитої, який не був підданим володаря ін. країни, а також поняття "народ", що об'єднувало в одне ціле шляхту, міщан і селян (раніше це поняття вживалося лише стосовно шляхти).

Зображення Зображення

Ухваленню конституції передувала низка важливих для життя д-ви подій. Після 1-го поділу країни 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) стало очевидним, що д-ва потребує здійснення реформ політ. та сусп. ладу. Перші зміни були проведені в галузі освіти (див. Едукаційна комісія 1773–1794), замість єзуїтських шкіл були організовані світські, заснований кадетський корпус. Король Станіслав-Август Понятовський підтримував реформи, спираючись на досить численну партію патріотів (oboz reform), що ставила за мету врятувати незалежність держави. Опозицію королю й партії патріотів складали магнати і частина шляхти, які закликали до повернення "золотої вольності" і шукали підтримки в сусідніх д-в. Намагаючись позбутися втручання Російської імперії в польс. справи, Станіслав-Август Понятовський і патріоти шукали слушного моменту. Такий момент, як вони вважали, настав, коли Османська імперія 1787 оголосила Рос. імперії війну (див. Російсько-турецька війна 1787–1791), а ще раніше – на поч. 1788 це зробила і Швеція.

У Польщі було ініційовано перебудову всієї політ. структури. У жовт. 1788 зібрався сейм. Щоб противники реформ не зашкодили їм, опрацювання тексту К. відбувалося в таємниці, з проектом була ознайомлена невелика група людей. Усупереч сеймовій процедурі проект не був навіть погоджений з палатою послів (депутатів). Розгляд проекту і його ухвалення відбулося 3 трав. 1791. Тоді у Варшаві перебувало 182 з 359 послів, причому більшість присутніх були прибічниками реформи.

Згідно з текстом закону, шляхта і надалі залишалася привілейованим станом. Селяни отримували "опіку права й уряду", хоча без гарантій. Міщанам надавалося право обирати на сейм своїх представників. Скасовувався принцип виборності королів: після смерті Станіслава-Августа Понятовського престол Речі Посполитої (див. Корона Польська) мав стати спадкоємним у династії саксонського курфюрста Фрідріха-Августа III (онук польс. короля Августа III Саксонського). Законодавча влада мала здійснюватися сеймом, складеним із двох палат: сенаторської й посольської; всі справи вирішуються більшістю голосів, право вето (див. "Ліберум вето") скасовувалося. Заборонялося створення конфедерацій (див. Конфедерації шляхетські). Виконавча влада передавалася королеві та раді при ньому, остання називалася стражем законів (Straź Praw) і складалася з примаса як голови едукаційної комісії та 5 призначуваних королем міністрів – поліції, друку, війни, фінансів і закордонних справ. За королем закріплювалися права: помилування, розпоряджання військ. силами під час війни, призначення біскупів, світських чиновників та офіцерів. Однак він не мав права видавати розпорядження без згоди ради. Низка положень закону стосувалася реліг. політики. Пануючою релігією залишився католицизм (належним до цієї конфесії було заборонено її покидати), ін. релігіям гарантувалися свобода культу й захист уряду. (Ще 13 квіт. та 9 жовт. 1790 сейм видав універсали сеймових маршалів (С.Малаховського та К.Сапєги) про громадян греко-східного визнання (українців і білорусів) та дисидентів (див. Протестантизм). У них православні й дисиденти заохочувались "до порятунку спільної Вітчизни", їм гарантувалося вільне вживання їхньої віри й давалась обіцянка створити Духовний уряд, який мав утвердити "порядок і зв'язок влади духовної та світської"). Конституція підтвердила реліг. свободи, визначені цими універсалами і ще раз гарантувала православним та дисидентам повноту громадян. прав, а також право бути послами (депутатами) на сеймах і сеймиках та брати участь у суд. трибуналах тощо. Єдине, що їм заборонялось, – це посади міністрів, які могли займати лише католики.

Конституція була підтримана польс. сусп-вом. Більшість шляхти висловила свою прихильність до неї на шляхетських сеймиках, скликаних у лют. 1792, лише 4 повіти не присягнули їй. Багато закордонних політиків теж схвалили її, рим. папа Пій VI надіслав королю Станіславу-Августу Понятовському поздоровлення й особливим розпорядженням переніс на 3 трав. день пошанування пам'яті св. Станіслава. Прусський король Фрідріх-Вільгельм II й герм. імп. Леопольд II Габсбург зустрілися в замку Пільниці (Саксонія) й домовилися не втручатись у внутр. справи Польщі і не порушувати її цілісності. Росія спочатку зберігала мовчання, але вже в трав. 1792 її 100-тис. військо вступило на польс. тер. Тим часом частина шляхти на чолі з польс. магнатами пророс. орієнтації С.-Щ.Потоцьким, С.Ржевуським і К.Браницьким скликала конфедерацію (див. Торговицька конфедерація 1792). Справа реформаторів була програна. Невдовзі в 1793 відбувся 2-й поділ Польщі. Незважаючи на поразку, польс. патріоти ще довго з сумом і разом з тим з гордістю згадували про втрачений шанс на відродження Речі Посполитої, про Конституцію своєї д-ви 1791. На її честь був складений полонез, свої враження від цієї піднесеної музики не менш піднесено передав А.Міцкевич у поемі "Пан Тадеуш" (пер. М.Рильського): "І мая Третього б'є полонез гарячий / В повітря стишине. Молодших нетерпляче / У танець кинутись музика порива, / А в старших в пам'яті далеке ожива: / Той час, коли сенат ознаймував народу / У згоді з королем даровану свободу, / Коли, трактуючи свойого короля, / Гукали: “Польська хай повік цвіте земля, / Нехай живе король, нехай живуть всі стани!” / І в танці хвилями кипіли громадяни".
ГОЛОБУЦЬКИЙ Петро Володимирович., МИХАЙЛОВ Олекса Олексійович
дата публікації: 2008 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Повідомлення АннА »

Джерело-Енциклопедія Історії України (Інститут історії України НАН України)
КОНСТИТУЦІЇ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ МОНАРХІЇ. Історія розвитку конституціоналізму в Австрії бере свій початок від серед. 19 ст. і була пов'язана з тогочасними революц. подіями в Європі (див. Революції 1848–1849 в Європі). Віденське березневе повстання 1848 та посилення національно-демократ. руху в більшості провінцій Австрійс. імперії спричинили падіння режиму канцлера кн. К.Меттерніха і змусили австрійс. імп. Фердинанда I Габсбурга (1835–48) пообіцяти нас. широкі демократ. перетворення.

25 квіт. 1848 було оприлюднено проект австрійс. конституції, підготовлений комісією на чолі з міністром внутр. справ Ф.-К.Піллерсдорфом (т. зв. конституція Піллерсдорфа). У ньому Австрійс. імперія проголошувалася конституційною монархією. Разом з тим було загалом підтверджено єдність і неподільність імперії, без Угорщини й італ. територій. Мова йшла про створення в країні двопалатного парламенту – рейхсрату, його нижня палата повністю обиралася нас., а верхня – частково призначалася цісарем (імператором) із принців Габсбурзької династії (див. Габсбурги) і частково обиралася родовитою аристократією. Закони мали набрати сили після затвердження обома палатами та цісарем. Цісар зберігав за собою всю повноту виконавчої влади й командував військом. Кожному народові Австрійс. імперії було обіцяно непорушність його народності та мови. Визнавалися свобода віросповідання, совісті й особи, свобода мови і книгодрукування (при виконанні певних цензурних вимог), свобода спілок. Кожний громадянин мав право бути власником землі, займатися будь-яким незабороненим законом видом заробітчанства чи підприємництва і досягати будь-яких чинів та гідностей.

Конституційний проект викликав критику радикально налаштованих кіл, зокрема студентів і нац. гвардії, на що влада відповіла наступом реакції. 11 трав. 1848 увійшов у дію виборчий закон, який позбавляв виборчих прав робітників і студентів та передбачав двоступеневі вибори у нижню палату. 14 трав. було розпущено центр. к-т нац. гвардії. Усе це спричинило нове віденське повстання (почалося 15 трав.), яке змусило імп. Фердинанда I Габсбурга 16 трав. заявити про відмову від конституційного проекту Ф.-К. Піллерсдорфа, а наступного дня виїхати в м. Інсбрук, залишивши столицю під владою революц. К-ту сусп. безпеки.

На початку черв. в країні було ухвалено новий виборчий закон, згідно з яким парламент мав бути однопалатним, а виборчі права надавалися більш широким верствам нас., у т. ч. найманим працівникам, хоча й зберігалася двоступеневість виборів.

Скликаний у Відні 22 черв. 1848 рейхстаг з функціями загальноавстрійс. установчих зборів (невдовзі цісар перевів його до провінційного моравського м. Кремзире; нині м. Кромєржиж, Чехія) проголосив скасування феод. повинностей селян та низку ін. перетворень у д-ві. Аби перетворити імперію на союз націй з гарантією їхніх культ., політ. і екон. прав, депутати висунули проект реституції (від лат. restitutio – відновлення; відновлення в попередньому правовому становищі) етнічної рівноправності. Передбачався поділ країни на 8 регіонів: нім. землі (Австрія із Судетською обл.); чеські землі (Богемія, Моравія, Австрійс. Силезія і вперше названа окремо Словаччина); Австрійс. Польща (Галичина з Буковиною й "угорськими областями, населеними русинами"); італ. обл. (Венеція і Ломбардія); Словено-Іллірія; землі пд. слов'ян (Хорватія, Славонія, Далмація і Воєводина); угор. області; румун. області. Нім. федералісти пропонували перетворити імперію на федерацію 5 нац. д-в (включно з Чеською та Нім.). У верес. 1848 був підготовлений проект конституції, схвалений особливою парламентською комісією. Цей проект передбачав децентралізацію владних повноважень, широкі автономні права нац. земель д-ви, перевлаштування верхньої палати парламенту за федеративним зразком, а також рівність і заг. розширення прав та свобод громадян.

2 груд. 1848 імп. Фердинанд I Габсбург зрікся престолу. Його наступником став племінник Франц-Йосиф I Габсбург. Новий цісар узяв курс на посилення єдності д-ви. 4 берез. 1849 було оприлюднено "октройовану конституцію" (від франц. octroyer – жалувати, дарувати), т. зв. Ольмюцьку Конституцію, а 7 берез. 1849 був розпущений установчий рейхсрат, який так і не завершив розгляду осн. законів. Найрадикальніших депутатів було заарештовано. За дарованою згори новою конституцією влада знову зосереджувалася в руках цісаря. Усі нації урівнювалися в заг. підпорядкуванні центр. владі. Створювався двопалатний парламент, в якому нижня палата обиралася нас., а верхня потрапляла під контроль великих землевласників. Передбачалася парламентська відповідальність міністрів. Проголошувалися скасування кріпацтва, свобода віросповідання та деякі ін. громадян. й політ. права. Кожен із 14 коронних країв у складі Австрійс. імперії отримував право на свою конституцію та представницькі установи.

Для Галичини, яка включала і Буковину, крайову конституцію було надано цісарським патентом 29 верес. 1850 (див. Крайова конституція для Галичини). Ця конституція проголошувала, зокрема, що поляки й руські (тобто українці), а також ін. народності, які проживають у коронному краї, є рівними в управлінні і кожен народ має непорушне право на збереження й розвиток своєї народності та своєї мови.

Проте лише деякі положення імперської і крайових конституцій були впроваджені в життя. Військ. перемоги в Ломбардії в ході австро-італ. війни 1848–49, придушення угор. повстання 1848–49 рос. військами сприяли посиленню центр. влади і призвели до реставрації старого абсолютистського порядку управління, скасування 31 груд. 1851 Конституції 1849 "як такої, що не відповідає умовам австрійської імперії". Водночас були скасовані всі крайові конституції і представницькі установи. Хоча й було заявлено, що рівність громадян перед законом залишається в силі, але реальний обсяг демократ. прав і свобод було помітно звужено. Почалася тривала заг. реакція, уособленням якої став імперський уряд на чолі з О.Бахом.

Чергової кризи австрійс. абсолютизм зазнав після поразки в австро-італо-франц. війні 1859 і втрати Ломбардії на користь Сардинського королівства. Загострення ситуації в імперії змусило уряд О.Баха піти у відставку, міністром внутр. справ було призначено поляка графа А.Голуховського, колиш. намісника Галичини. Саме він став фактичним натхненником ухвалення 20 жовт. 1860 імператорського диплома, яким встановлювався "постійний і незмінний Основний державний закон". Нова Конституція проголосила федералізацію Австрії і передачу управління нац. землями сеймам, які отримували широкі права у внутр. житті. Особливо широкі повноваження, включно з правом законодавчої ініціативи, дістали Угор. нац. збори. Загальнодерж. управління покладалося на цісаря і рейхсрат у складі 100 членів, що призначалися цісарем з 300 кандидатів, обраних сеймами.

Політ. ускладнення змусили Відень посилити центр. владу і доповнити "незмінний диплом" 1860 імператорським патентом від 26 лют. 1861, разом вони склали оновлену Конституцію. Права регіональних сеймів були помітно обмежені, а повноваження імперського рейхсрату істотно розширені. Останній відтепер формувався не за нац.-територіальним, а за становим принципом і складався з палати панів (призначалися імператором) і палати депутатів (обиралися сеймами). "Вузький" рейхсрат скликався без представників Угорщини, а "широкий" – з ними.

За цією конституцією Галичина отримала автономію з власним сеймом (див. Виборча сеймова ординація для Галичини, Крайовий статут для Галичини), а Буковина – статус коронного краю з титулом воєводства і власні органи самоуправління.

Оновлена конституція викликала невдоволення і протест в Угорщині (її представники вимагали повернення до конституції 1849), а згодом – також у чеських і польс. політ. колах. Деякі депутати почали залишати рейхсрат, врешті-решт, це призвело до паралічу його роботи, що сприяло відновленню абсолютизму без "парламентських прикрас". Цісарським патентом від 20 верес. 1865 дія Конституції була призупинена.

Наступний конституційний розвиток був пов'язаний з поразкою Австрії в австро-прусській війні 1866, що змусило владу до компромісу з угорцями. Упродовж берез.–черв. 1867 умови австро-угор. компромісу були погоджені, офіційно схвалені австрійс. рейхсратом та угор. сеймом. Остаточно австро-угор. угода була юридично оформлена 21 груд. 1867 (згодом угода поновлювалася щодесять років). Австрійс. імперія перетворювалася на дуалістичну монархію (наприкінці 1868 Франц-Йосиф I Габсбург повелів назвати д-ву Австро-Угорщиною, а себе – іменувати цісарем Австрії і апостоличним королем Угорщини). Річка Лейта (слов'ян. – Літава; нині р. Лайта, бас. Дунаю) розмежувала дві частини д-ви Габсбургів, що мали окремі уряди й парламенти. Навіть прапор нового держ. утворення складався з двох половин. До Ціслейтанії (офіційно "Королівства і землі, представлені в Імператорській раді") належали Альпійські землі (Нижня і Верхня Австрія, Зальцбург, Тіроль, Форарльберг, Штирія, Каринтія), терени на Адріатиці (Крайна, Істрія, Трієст, Далмація), Землі корони св. Вацлава (Богемія (Чехія), Моравія, Австрійс. Силезія), Королівство Галіції і Лодомерії (з центром у Львові і теренами до Кракова включно), Герцогство Галіція. По той бік Літави розташовувалось Угор. королівство (Землі корони св. Іштвана, куди входили також Закарпатська Україна, Трансильванія, Банат і Воєводина, автономне Триєдине королівство Хорватії та порт Фіуме (слов'ян. Рієка)).

8 черв. 1867 цісар Франц-Йосиф I коронувався в м. Буда (від 1873 – у складі м. Будапешт, нині столиця Угорщини) на короля Угорщини. Держ. апарат був окремий для Ціслейтанії й Угорщини, проте вони мали 3 спільні мін-ва: військове, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодерж. справ було створено спец. орган із двох делегацій (60 осіб від австрійс. і 60 від угор. парламенту), засідання яких скликалися щороку цісарем почергово у Відні та Будапешті.

Відтоді в Австрії відновлювалася дія Конституції 1860–61 зі змінами, які були внесені 5-ма новими конституційними законами, ухваленими 21 груд. 1867: про імперське представництво; про заг. права громадян; про урядову і виконавчу владу; про суд. владу; про імператорський сан. Натомість Угорщина жила за власною конституцією 1848.

Нова австрійс. конституція, частиною якої став закон про компроміс, розширила законодавчі та ін. повноваження парламенту, хоча й надала цісарю право видавати надзвичайні укази. Верхня палата (палата панів) австрійс. рейхсрату складалася зі спадкових та дожиттєвих членів, які призначались імператором. До складу нижньої палати (палати депутатів) входили представники земель (що мали власні сейми й ландтаги), які обиралися на основі куріальної системи за високим майновим та віковим цензом.

Боротьба за заг. виборче право увінчалась успіхом лише 1906, коли палата депутатів ухвалила спец. закон, за яким це право надавалося всьому нас. чол. статі, яке досягло 24 років. Конституція запровадила заг. військ. повинність, юридично визнала цивільний шлюб, закріпила низку ін. демократ. перетворень.

Деякі положення нової конституції мали важливе значення для укр. населення Австрії. Так, ст. 19 Конституційного закону про заг. права громадян королівств і областей, які представлені в рейхсраті, від 21 груд. 1867 встановлювала, що: 1) усі народи д-ви, які належать до різних рас, рівні в правах; 2) кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; 3) д-ва визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на використання у школах і при здійсненні функцій та різноманітних актів держ. життя; 4) в областях, нас. яких належить до різних рас, установи нар. освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна раса, не маючи потреби вивчати ін. мову, мала можливість отримувати власною мовою необхідні елементи своєї освіти. Ст. 2 цього акта проголошувала рівність усіх громадян перед законом, а ст. 3 – однакову доступність держ. посад для всіх осіб, які мають права австрійс. громадянства.

У такому вигляді конституція проіснувала до розпаду Австро-Угорщини 1918. А конституційний закон про заг. права громадян королівств і областей, що представлені в рейхсраті, від 21 груд. 1867 згодом став частиною конституційного законодавства сучасної Австрійс. Республіки.
УСЕНКО Ігор Борисович., КІРСЕНКО Михайло Володимирович
дата публікації: 2008 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Повідомлення АннА »

Джерело-Енциклопедія Історії України (Інститут історії України НАН України)
КОНСТИТУЦІЙНІ ПРОЕКТИ ГАЛИЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, Конституційні проекти С.Дністрянського – пам'ятки укр. політично-правової думки поч. 20 ст. Свого часу ці проекти справили значний вплив на практичну діяльність органів держ. влади ЗУНР, сприяли розвиткові укр. конституціоналізму. Складені С.Дністрянським.

Проект Конституції Галицької Держави. Обрана в жовт. 1918 як політ. представництво укр. народу в Австро-Угорщині Укр. нац. рада (УНРада; див. Українська національна рада ЗУНР) проголосила Галичину, Буковину Північну та Закарпатську Україну складовими цілісної укр. держави і постановила розробити її конституцію. На пропозицію УНРади визначити заг. засади новопосталої д-ви та її устрій С.Дністрянський підготував документ "Устрій Галицької Держави. Перший проект тимчасових основних законів, виготовлений у віденському парламенті проф. С.Дністрянським 1918 р. для покликання у життя Галицької Держави". Проект містить 2 розділи: Осн. закони (з підрозділами: "Галицька Держава", "Само-означення народів", "Свобода", "Рівність", "Народна влада"); Нар. устрій (з підрозділами: "А. Народна рада", "Б. Старшина Народної ради", "В. Народна управа"). У проекті вказувалося, що "Галицька Держава обіймає усі злучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах дотеперішньої Австро-Угорської монархії". В основу державності закладалося право укр. народу на самовизначення. Польс., єврейс. та нім. населенню гарантувалася "народна самоуправа". Держ. мовами пропонувалося визнати укр., польс. та нім., а укр. водночас визнати "внутрішньою урядовою мовою". У проекті передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких було названо "право плекати свою народність і мову". Декларувалися свобода віри, науки, думки, преси, свобода зібрань і організації товариств, безпечних для д-ви, свобода зміни місця проживання, право внесення прохань або скарг, а також поштова і телеграфна таємниця.

На чолі д-ви мала стояти Нар. рада, тобто обрана у жовт. 1918 Укр. нац. рада під трохи зміненою назвою. Передбачалося, що вона розширить свій склад за рахунок представників Угор. (Закарп.) України та делегатів від нац. меншин Галицької Д-ви. Нар. рада мала обрати провідника, двох його заступників та держ. секретаря, а також старшину (президію) з 9 осіб і виконавчий орган з урядовими функціями – Нар. управу. Зазначалося, що провідник ради є водночас провідником Галицької Д-ви. На Нар. раду покладалося здійснення законодавчої влади, а її старшина розглядалась як орган для "верховних постанов та верховного нагляду". Нар. управа як "начальний виконуючий орган держави" мала складатися з окремих управ: внутр., "заграничної", військ., культ., "оборотової", суд. на чолі з начальниками, які призначалися Нар. радою. Громадам надавалася повна автономія у вирішенні місц. справ. Водночас скасовувалася "різниця між самостійним та відпорученим кругом ділання громади". Вибори громад. рад повинні були проводитися на основі заг., рівного, прямого і таємного голосування.

У конституційному проекті передбачалося видання окремих законів про відповідальність посадових осіб, про скасування обмежень у праві на полювання та риболовлю, про тимчасове збереження чинності австрійс. законів та ін.

Ідея мирного конституційного переходу Галичини, Пн. Буковини та Закарпаття від Австро-Угорщини до Галицької Д-ви, отримання "законної свободи" виявилася нездійсненною. Тому 1 листоп. 1918 владу Укр. нац. ради було встановлено збройним шляхом (див. Листопадова національно-демократична революція в Галичині 1918), а 9 листоп. 1918 новоутворена д-ва отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Роль "малої конституції" у ній виконував "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13 листоп. 1918 (див. Конституція Західноукраїнської Народної Республіки).

Проект Конституції Західноукраїнської Народної Республіки. Наприкінці 1920 на замовлення уряду ЗУНР в еміграції С.Дністрянський підготував проект Конституції ЗУНР. На відміну від проекту Конституції Галицької Д-ви в новому проекті передбачалося об'єднання ЗУНР з Великою Україною на основі права народів на самовизначення. Проект складався з 3-х частин: 1. Д-ва та право (зі вступом і розділами: "Людські та громадянські права", "Народні права"); 2. Держ. влада (з розділами: "Основи державної влади", "Організація народної волі", "Виконування народної волі"); 3. Самовизначення народів.

Майбутню західноукр. д-ву вчений уявляв як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократ. республіку. Громадянам гарантувалася "натуральна, особиста, політична та економічна свобода". Усі свободи визнавалися необмеженими, за винятком екон., "яка не може перешкодити державній власті у переведенні справедливого розділу дібр". Д-ва мала опікуватись "економічно слабшими", обмежуючи з цією метою в разі необхідності індивідуальну ділову свободу. Заг. екон. порядок д-ви повинен ґрунтуватися на приватній власності, яка водночас мала "підчинятися суспільним обмеженням з огляду на добро загалу, бо в'яжуться з кожного власністю суспільні обов'язки". Вчений вважав за можливе збереження родових, станових, шляхетських привілеїв за умови, що їх не братимуть до уваги при розподілі держ. посад. Усі громадяни визнавалися рівними щодо суду. Проголошувалося рівне право кожної людини на держ. охорону.

На першому етапі держ. будівництва передбачалося скликання Установчих зборів, які мали узаконити остаточний текст конституції (затвердити конституційну грамоту), здійснити адм.-тер. поділ (на громади, повіти, округи), прийняти виборчі закони та ін. акти, зокрема про податки й аграрну реформу. Вибори до Установчих зборів повинні були проходити на основі заг., прямого, рівного і таємного голосування за трьома нац. куріями – укр., польс. та представників ін. національностей.

Після завершення роботи Установчих зборів найвищим законодавчим органом влади ЗУНР мала стати Нар. палата, обрана на 4 роки шляхом заг., прямого, рівного і таємного голосування. Обрані до неї посли (депутати) поділялися на 3 нац. курії: укр., польс. та ін. національностей. Кожна з курій наділялася правом вето щодо винесеного на ухвалення Нар. палати закону, якщо він порушував нац. права народності. Такий закон мав передаватися на розгляд держ. суд. трибуналу або на "народний збор" (референдум). До компетенції палати належало прийняття рішень з найважливіших питань д-ви (війни та миру, верховного нагляду за адміністрацією, судочинства).

Проект передбачав утворення у складі палати кількох спец. комісій, у т. ч. "легіслативної комісії" для підготовки законопроектів. Палата мала також право висувати політ. звинувачення проти президента республіки, вищих держ. функціонерів.

Безпосередня демократія реалізовувалася через заг. або локальні нар. збори (референдуми). Дорадчим органом мали бути нар. комори – виборні орг-ції, які могли вимагати від держ. влади врахування їхніх рішень.

Функції надзвичайного органу покладалися на Заг. нар. раду, яка мала скликатися у виняткових випадках для прийняття найважливіших державних рішень (внесення змін до конституції, встановлення обмежень конституційних прав на період війни тощо). Половину складу цього органу делегувала Нар. рада, а решту – окружні заступництва, нар. комори і заг. нар. збір (референдум).

Виконавчу владу представляли держ. органи на чолі з президентом республіки, обраним безпосередньо населенням на 4 роки. Перші вибори президента мали відбутися одночасно з виборами до Установчих зборів, наступні – з виборами до Нар. палати. Президентом міг бути кожний громадянин, українець за походженням, не молодший 35 років і не позбавлений цивільних та політ. прав, без обмежень щодо віросповідання. Президент республіки водночас проголошувався верховним головнокоманд., мав право призначати і звільняти членів Ради д-ви, вищих урядовців, а також право впродовж 10 днів після ухвалення закону Нар. палатою публічно опротестувати цей закон і направити його на розгляд заг. нар. зборів.

У виконанні покладених на президента функцій (насамперед у питаннях нац., зовнішньополіт. та військ.) йому мала допомагати Прибічна рада з 6 членів: 4 українців, 1 поляка та 1 представника ін. народностей. Трьох її членів повинні були делегувати нац. курії, інших добирав президент. У структурі держ. виконавчої влади передбачався такий орган, як Держ. канцелярія, очолювана канцлером.

Пропонувалося утворення Ради д-ви як вищого виконавчого органу з функціями уряду. В її складі мали бути 6 осіб, яких призначав президент: 4 українці, 1 поляк і 1 представник ін. народностей. Рада формувала 6 департаментів (або міністерств) для ведення справ д-ви. При кожному з них передбачалося утворити "радні колегії" з 6-ти осіб – по 3 від уряду та Нар. палати.

С.Дністрянський наполягав на відокремленні юстиції від адміністрації. Держ. юстицію мав очолювати голова, якого призначав та звільняв президент. Самостійною структурою був Держ. суд. трибунал.

Важливе місце в проекті конституції приділялося організації органів місц. влади в округах, повітах і громадах. У них передбачалися свої виборні представницькі органи (заступництва) та "локальна самоуправа". Компетенція окружного заступництва мала охоплювати всі справи, які потребували однакового й спільного впорядкування в межах округу та не були охоплені законами д-ви. Заступництва повітів і громад наділялися власною "питомою легіслативою". Окрему складову проекту становили норми про самовизначення народів у д-ві. Встановлення принципу "національного ключа", тобто співвідношення 4:1:1 (4 українці, 1 поляк та 1 представник ін. народностей), на думку вченого, повинно було сприяти утвердженню права укр. народу як природного власника нац. тер. на повне самовизначення на своїй землі і водночас забезпеченню прав ін. народностей. Крім утворення 3 нац. курій, встановлювалася культ. автономія нац. меншин, що виявилося, зокрема, у поділі шкільної ради на нац. секції, вживанні рідної мови в урядових установах, судах, громад. житті.

Дж.: Дністрянський С. Нові проекти української конституції. "Воля" (Відень), 1920, т. 6, ч. 5–8.
УСЕНКО Ігор Борисович., ВОЗЬНИЙ Володимир Іванович
дата публікації: 2008 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Повідомлення АннА »

Енциклопедія Історії України (Інститут історії України НАН України)
КОНСТИТУЦІЙНІ АКТИ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ – комплекс документів, ухвалених 1918–19 Українською національною радою Західноукраїнської Народної Республіки (див. Українська національна рада ЗУНР). Це, зокрема, "Статут Української національної ради" (18 жовт. 1918), "Прокламація Української національної ради" (19 жовт. 1918), "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії" (13 листоп. 1918), "Про Виділ Української національної ради" (4 січ. 1919) та ін.

"Статут Української національної ради" визначив Укр. нац. раду як конституанту (колегіальний представницький орган з розроблення і прийняття конституції) "тієї частини українського народу, яка живе в Австро-Угорській монархії, на цілій етнографічній українській території", а також як законодавчий та адм. орган. До її складу увійшли члени Палати панів австрійської Державної ради "української народності", від Галичини та Буковини, українські посли крайових соймів та по 3 представники від політичних партій, що діяли на західноукр. землях. Укр. нац. рада "іменем українського народу Австро-Угорської монархії" мала реалізувати "його право самоозначення та рішити про державну долю всіх областей, заселених тим народом". Безпосереднє кер-во роботою цього органу покладалося на Президію (обрана 26 жовт.) у складі 9 осіб на чолі з головою Укр. парламентської репрезентації в австро-угорському парламенті Є.Петрушевичем.

"Прокламація Української національної ради" проголосила укр. етногр. область Австро-Угорщини – "Східну Галичину з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західну Буковину та українську полосу північно-східної Угорщини" – "одноцілою українською територією" і поклала на Укр. нац. раду обов'язок розроблення конституції для новоств. д-ви на основах "загального, рівного, таємного і безпосереднього голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин".

"Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії" – конституційний акт, ухвалений Укр. нац. радою. Містив 5 статей (артикулів), у яких визначалися назва й основні засади державності Західноукр. Нар. Республіки. До скликання Установчих зборів уся повнота законодавчої влади передавалася Укр. нац. раді, а виконавчої – створюваному нею 9 листоп. Державному секретаріатові Західноукраїнської Народної Республіки.

Автором проекту конституції ЗУНР був один з найближчих співробітників митрополита А.Шептицького о. Платонід Філяс (чин св. Василія Великого). Безпосередню участь у розробленні документа брали митрополит А.Шептицький, єпископи І.Коциловський та Г.Хомишин.

Закон "Про Виділ Української національної ради" встановлював, що виділ виконуватиме "функції, які звичайно входять в обсяг уповноважень президента держави". До першого складу виділу увійшли: Є.Петрушевич (президент), Л.Бачинський, С.Вітик, А.Горбачевський, Г.Дувірняк, М.Новаковський, Т.Окуневський, О.Попович, А.Шмигельський, о. С.Юрик, секретарі: д-р С.Витвицький, С.Силецький, О.Устимович.

Закон про внесення змін до Статуту Української національної ради покладав поточну роботу виділу на Президію Ради у складі президента Є.Петрушевича, чотирьох його заст., двох секретарів та заст. секретаря. Одночасно було ухвалено закон про недоторканність членів Укр. нац. ради.

Ще один конституційний документ – "Передвступний договір" про злуку двох частин України в "одне державне тіло" (підписано 1 груд. 1918, ратифіковано Укр. нац. радою 3 січ. 1919) – оголошував, що ЗУНР та Українська Народна Республіка заявили про свої наміри створити єдину д-ву; ЗУНР зберігала права "територіальної автономії". Фактично "соборна" УНР була конфедеративним об'єднанням: ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу й обсяг їх компетенції.

На сесії, яка тривала 25 берез. – 15 квіт. 1919, Укр. нац. рада ухвалила закон про утворення повноцінного легітимного законодавчого органу для ЗУНР – сойму, який мав замінити Укр. нац. раду після виборів, призначених на черв. 1919. До новообраного парламенту мали увійти 226 осіб, у т. ч. 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв, 6 німців – відповідно до нац. складу нас. Східної Галичини. Вибори до сойму повинні були проводитися на засадах заг., рівного, безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права, що надавалося: активне (право обирати) – з 20-річного, пасивне (право бути обраним) – з 28-річного віку. Нац. громади мали 23 нац. виборчих округи виключно для громадян даної національності. 14 квіт. 1919 був ухвалений відповідний виборчий закон.

15 лют. 1919 ухвалено закон "Про державну мову". Він проголошував держ. статус української мови, її мали вживати у внутр. і зовн. управлінні "всі державні власті і уряди, публічні інституції та державні підприємства". Водночас нац. меншини мали "свободу уживати як усно, так і в письмі їхню рідну мову в зносинах з державними властями і урядами, публічними інституціями та державними підприємствами".

20 квітня 1919 Українська національна рада ухвалила закон про громадянство, який визнавав усіх громадян Західної області Української Народної Республіки громадянами Української Народної Республіки, а всіх громадян УНР – громадянами ЗОУНР (окремого громадянства ЗОУНР не встановлювалося).

24 трав. Виділ Укр. нац. ради та Рада держ. секретарів ухвалили закон про передачу повноти влади в ЗОУНР держ. секретарям О.Бурачинському, М.Мартинцеву, а також "в разі потреби" – А.Артимовичу, М.Казаневичу, В.Паненкові, М.М.Лозинському. Цим особам надавалося право "заступати правительство Західної Області Української Народної Республіки, діяти від імені цього правительства і справляти урядові правні акти".

9 черв. 1919, за умов військ. поразки та держ. розвалу Зх. Області, Президія Виділу Укр. нац. ради та Держ. секретаріат ухвалили рішення "надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу". Для втілення в життя покладених на нього функцій диктатор ЗОУНР утворив інститут уповноважених, які в практичній роботі керувалися виключно його вказівками. Уповноваженими були призначені С.Голубович (внутр. справи), С.Витвицький (закордонні справи), ген. В.Курманович (оборона д-ви), І.Мирон (транспортні справи); ген.-поручник О.Греков став начальним вождем Української Галицької армії.

У серед. лип. 1919 залишки УГА перейшли р. Збруч (прит. Дністра) і з'єдналися з військами Директорії УНР. ЗУНР припинила своє існування de-facto. Є.Петрушевич у супроводі найближчого оточення перебрався на тер. Румунії, звідки виїхав до Відня. Там він організував новий закордонний центр Західноукр. Нар. Республіки (назва "Західна Область Української Народної Республіки" була відкинута).
ЯНЕВСЬКИЙ Данило Борисович
дата публікації: 2008 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Онлайн
Аватар користувача
АннА
Супермодератор
Повідомлень: 8878
З нами з: 15 лютого 2016, 15:51
Стать: Жінка
Дякував (ла): 3563 рази
Подякували: 2154 рази

Re: Конституція НЕЗАЛЕЖНОЇ України, від П. Орлика до сучасності

Повідомлення АннА »

Енциклопедія Історії України (Інститут історії України НАН України)

КОНСТИТУЦІЯ (від лат. constitutio – лад, установлення) – 1) інституції, звичаї та принципи, що разом утворюють таку систему правління в країні, яка обмежує владу певними рамками; 2) письмовий документ, що запроваджує або узаконює певну систему правління. Сьогодні кожна держава має К. в першому сенсі і майже кожна – за винятком Великої Британії, Нової Зеландії та Ізраїлю – також письмову К. Механізми конституційного обмеження влади можуть бути різними: це і регулятивні норми, що стримують дії урядовців до управління д-вою, і спец. положення (напр., про поділ влади), що не можуть бути змінені звичайними законодавчими актами. Проте К. не лише обмежує, а й розвиває держ. владу. Тому виняткова увага до К. як до способу обмеження владних повноважень є певною мірою оманливою: історично конституції створювалися саме для посилення держ. влади.

Писана К. визначає держ. устрій шляхом: обмеження його дієвості окремою тер., окремим народом та/або окремими проблемами; окреслення повноважень інституцій, з яких складається д-ва; прописування, принаймні часткове, того, що можна вимагати, і того, що можна робити в політ. сфері.

Перші конституційні системи правління розвинулися в США та Франції. Їх утвердження там було пов'язане, відповідно, з боротьбою амер. колоній Великої Британії за незалежність 1775–83 та Французькою революцією кінця 18 століття. У ході тих подій було перебудовано структури держ. інституцій і утверджено нові політичні принципи. І у США, і у Франції в підґрунтя писаних К. закладалася ідея встановлення влади на основі взаємопорозуміння громадян та поваги до прав окремої людини.

Досвід упровадження конституцій у США та Франції визначив "жанр конституції" загалом: створення конституційних форм правління стало невід'ємною складовою усіх нац. і бурж. революцій 19 ст., а силові та інтелектуальні традиції жанру перейшли у 20 ст. Після Другої світової війни колоніальні й окупаційні власті інколи відмовлялися залишати підвладні їм країни до затвердження там "прийнятних" конституцій. Нині наявність у новостворюваної д-ви писаної К. є майже необхідною передумовою її (цієї д-ви) міжнар. визнання, а проголошення нової К. в тій чи ін. країні є засобом зміни в цій країні правлячого режиму.
ГЕМБЕРГЕР Сюзетт (Англ.: Hemberger, Suzette), ЮРКОВА Оксана ВіталіївнаВ.
дата публікації: 2008 р.
Ази генеалогії ПОЧАТОК. Із повагою, Ганна
Відповісти

Повернутись до “"К" з абетки”

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 4 гостей